шо нового

Мушля тоскної глухоти
 
17:54/16.06.2017


Анна Малігон (Київ)

*  *  *

Вийшли pано. Ні світ ні зоря ні клекіт
молодої води, ні людей голоси далекі,
не тримає ніщо — розляглися бліді простори.
У судини гілок закрадається кров прозора.
Я цю стежку завчила, як прірву в обіймах жита.
Я слідами її прошила ще з того літа.
Бігла, ніби сльоза через вигини сміху жаского.
Нас не знайде ніхто. Тут давно не шукають нікого.
Тут невдаха-поштар забуває чужі адреси,
тут невчасні слова зависають, як ніч над плесом,
тут рожеві малята спішать у життя, мов кулі,
покаяльно ридають зі схилів сніги поснулі.
Це не ми летимо — навпростець — мов по полю сани,
це не наші найтонші перетини між полюсами
pвуться майже безболісно, і востаннє
озираємось — хто ж кам’яніший камінь?
...Горді не повертають. Розумні не йдуть, а хто нам
заборонить осісти і жити між склом віконним?
Забувати про стежку, вслухатись у заметілі…
Так рождає ся ласка в твоєму легкому тілі.

*  *  *

...Вони вийшли і закурили.
І сказала перша: Закоханість — то велика розкіш,
я не готова до емоційного рабства,
що забирає час.
А друга вислухала і кивнула.
І знову сказала перша:
Чи винні матері, що навчили нас бути хорошими?
І добре, що в мене син. Якось простіше.
Друга збивала попіл і так само погоджувалась,
думаючи про своє.
Квітень нещадно топив обох
у темно-синім лікері сутінків,
їхні лиця здавалися значно молодшими,
їхні досвіди світили навзаєм.
І друга була щасливішою.
 

Вчителю

                                                                   Z. Ch.

Нічого не пам’ятаю,
ні наших пиятик біля сонної березневої річки,
ні того, як ти скаржився, що линяєш як пес,
cтрушуючи з сорочки чорні дужки волосин
(все, що було між нами написано за той час,
обережно взяте в ті заокруглі дужки,
як пояснення або вибачення).
Не пам’ятаю, як ти замислився
після мого запитання про шрам на губі
(а думав про наших можливих дітей-зайченят
і фатальну спадковість).
Не пам’ятаю твою нелюбов
і любов твою теж забула…
Пам’ятаю лише сорочку,
блакитну просту сорочку.
Ти ходив, закотивши рукава, мов перед
великою справою.
Скільки роботи було попереду,
cкільки слухняних учениць на курсах,
а ти як небо у тій сорочці…
Не пам’ятаю нічого, навіть мову твою
вчила так довго,
що не стало з ким говорити.

Тільки цікаво, де зараз вона, та сорочка?
Згубилась під час переїздів
чи дісталася братові,
чи в землю пішла з тобою?
Зізнавайся, навіщо взяла моє небо?
Мовчить земля...

*  *  *

Справа навіть не в тому, кого я побачу поряд,
прокинувшись від легкого морозу
чи вітру,
чи місяця, що замешкався й не погас.
Головне — знайти дорогу назад.
Не лишитися й не присмоктатись легенями
до цього повітря,
шкірою не прирости,
не пустити коріння в жили того, хто поряд…
Діти казкові знаходять дорогу додому
по крихтах або за ниткою,
а я маю повні кишені дрібних камінців.
Повні діряві кишені.

Мамо, ви брехали мені про бога.
Все має термін придатності —
pечі, люди, любов і покора, віра і страх,
навіть небесні світила.
Вічне лише каміння.

Хай моя постіль остання буде встелена м’ятою,
хай вічна п’ятниця тягнеться над головою ­—
ви брехали мені про спокій.
Бо спокійне лише каміння.

Малою я набирала його повен рот,
ховала під ліжком,
оживляла, дарувала уявним друзям,
cлухала, розуміла.

Справа не в тому, з ким я прокинусь.
Я б воліла не прокидатися, не блукати,
а твердішати і твердішати,
не приростаючи,
не втрачаючи.

Ось моя довга як ніч прибережна смуга…

*  *  *

Народи мене знову, чуєш, не дай програти.
Що не світ — діра, що не слово — подвійні ґрати.
Ати-бати, відходять твої солдати,
в мушлю тоскної глухоти…

Ти завжди забираєш близьких, залишаєш рідних,
почуття провини уже на рівних
стало тут, під грудьми — як вода у ринвах, —
ні прорвати, ні обійти.

Покажи, як постати новою із цього вітру.
Дай ключі, приведи людей — не обламуй віру.
Підштовхни — попливу за тобою з миром,
оминаючи всі шторми…

Мій Едем — де не треба за щось боротись,
дім і день, і любов на тілах, як розпис…
Не саджай нас у цей безнадійний хоспис
із броньованими дверми.

І якщо в ідеалі, щоб зовсім уже без драми —
не вділяй нас однаковими дарами,
стережи лічильник, закручуй крани,
відрости диваку хітон.

Скільки злих, одиноких і заблукалих
підійшло до краю — не налякай їх,
в кожнім плаче маленький безсилий каїн
з перебитим навпіл хребтом.

*  *  *

Ліс на лінії оборони
більше чорного ніж зеленого
більше шиплячих ніж голосних

Довгі душі вужів звисають із голих гілок
знаками запитання
мох нападає на звірів і поглинає
пташка тремтить між звуками вибухів
теплою нотою

І хтось розмовляє з деревами
подумки
як самотні жінки розмовляють із квітами у вазонах
і хтось накладає пов’язки на випалену траву

Все жовтіє деревеніє
тріскаються піщані ґрунти
мов печиво

Та врятовані гади шнурують тріщини
аби ми ще хоч раз прийшли і кохались
дико як звірі
щоб глиця липла до шкіри
і важкі півонії хмар угорі

Цей ліс на лінії оборони ох цей пекельний ліс
мало так мало зеленого

*  *  *

Поглянь на неї, відстала і загубилась.
Могла би пустити коріння, обрости вагою, нудьгою,
врешті, стати глухою
жінкою-равликом…

І ось шкарубким листопадовим ранком
вона спускається сходами
у довгому светрі на голе тіло,
у стоптаних уггі — на босу ногу,
несе коробку з мертвими кошенятами,
думає — А їх — за які гріхи?

Двоє лежать у глибокому сні,
обхопивши голови лапками.
Смерть одягла їм слизькі сорочки,
cмерть віддала їх в надійні руки.
А ось дитини цієї шкода…

Вона досі не може змиритись.
Вона жде, аби хтось показав дорогу,
тицьнув носиком у початок  —
трішки везіння,
трішки любові…

Але в Тебе стільки роботи, —
відкриєш коробку — ранок,
закриєш — ніч.
Ніколи не знайдеться той,
хто не загубився.

Без питань

Добре запам’ятались мамині губи
Ворушилися живими тюльпанами
Непристойно близько біля слухавки
«Відпадає питання»
Сказала вона комусь

І я уявила як похитнувся питальний знак
Не втримався і повиснув
Прибитим до ночі гачком
А на ньому — ґрона ключів до усіх дверей
За якими — розгадки
Відповіді й дива

Та я блукала сподіваючись віднайти
Кімнату із подарунками…
Ніколи не наважувалася спитати
Бо що як моє питання теж відпаде

Надто маленький простір для всіх дверей
Надто маленький рот для таких сміливих питань
Надто велика пауза від місяця до любові
Але як же хотілось тих подарунків

Щоразу коли я безтямно падала
Відлупцьована до чорних синців
Вона цілувала і вибачалась
Обіцяючи ляльку

Бачиш любий тридцять ляльок
Тридцять найкращих ляльок
З місцевого універмагу
Майже неторканих

П’ять переїздів за перші п’ять років,
Два переломи за наступні п’ять
Ще один перелом — визначальний
Десь у дванадцять
Коли всі питання нарешті
Остаточно відпали

Я — зимове немовля
Що спить собі в мушлі ковдри
І попереду тільки хороше
Тільки любов до місяця і вперед

Я щороку ношу їй тюльпани
Та хтось їх краде

Розвяжи мене
Досить

*  *  *

Кожне щастя має таємний шов.
Скільки всього змінилось відтоді як ти пішов,
скільки всього змішалось... І тільки холодний брют
ще рятує. Не тямлю, де брат, де Брут.

Обертається сонце довкола земного дня.
Наші хлопчики вищі за нас. І міцна броня
береже їхні сни... Під вагою небесних тіл
обертається все на пісок і пил.

Я прикрила молодшого: ворог тобі хіба?
Обирай же вітчизну, допоки ніхто не ба...
Йди, допоки ще можеш кудись дійти...
Він сміявся і цілував мене так, як ти.

Скільки впало зірок на дахи рябі...
Тільки з кожним поганцем я вірна лише тобі.
З кожним обертом тоншає покриття.
Рветься нитка.
А праці —
на три життя...

*  *  *

То нічого, що ні з ким ділити паузи між словами,
ліжко, вино, зім’яті а потім розправлені
сторінки з нотатками.
Ні з ким збирати гірський чебрець,
ні з ким сваритися біля осіннього моря,
миритися в ялівцевих нетрях
і довго-довго до стертих пальців
плести бездоганні сіті,
так нічого й не упіймавши…

То нічого, що завалиться дах,
і жадібний хміль побіжить по каркасах стін,
ящірки, змії, сороканіжки
окупують колишню фортецю,
і після зливи
ловитимуть відлуння моїх історій
обережні антени равликів.

Просто одного дня я більше не зможу
відчинити двері,
за якими буде чекати
Хтось Дуже важливий.
Скінчусь
як остання цигарка посеред ночі.

Не буває чужих дітей, — так говорять.
А старенькі плетуть собі сіті з живих волокон,
обділені ложкою милосердя.
Кажуть, море не має очей,
і сліпа його ласка — нестерпна.
Кажуть, така прекрасна самотність
на медовім піску,
де кожен твій слід — ніби печать на вічності.

То нічого, хай собі кажуть.
Але як жити тому, хто не дочекався?
Як бути, коли тебе розтягують на
викривлені цитати,
мов гієни, і хто їх зупинить?

Знову — нічого, лише водорості.
Ох, ці смарагдові легені моря...

рейтинг:
0
 
(0)
Количество просмотров: 402 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode