шо нового

Мухи творчості
 
17:35/16.06.2017

Галина Крук (Львів)

ars poetica

чи це я перестала довіряти поезії своє
чи це поезія перестала довіряти мені своє
кожному з нас чогось бракує,
кому — достовірності, кому — вірогідності,
вірності, гідності, а насправді — любові
бо тільки любов робить із людини поета
а з поета — людину
тільки любов дозволяє їм зустрітися
і не повбивати один одного

старий і море

зрештою, тільки ті, кого ти втратив,
залишаться із тобою найдовше,
завжди будуть твоїми
спресовані зі спогадів, сантиментів, всього того,
що взагалі неможливо ідентифікувати,
як м’ясо неіснуючої в природі риби сурімі
води пам’яті, в якій ти її фоловиш, такі каламутні,
з віком стають чимдалі незвіданіші й нейтральні
що ти забув тут, діду? — питає якийсь похмільний мальок
на деренчливій моторці, на розпанаханому нею світанні
що я забув тут? — питаєш сам себе і не можеш згадати,
закидаєш вудку, невід, невідь що і невідь для чого,
щось накльовується, якісь забуті богом місцини, дати,
якісь історії, які трапилися з тими чи з тими.
витримуєш паузу, щоб не злякати завчасу
підтягуєш їх обережно, щоб роздивитися ближче,
підсікаєш — і на тобі:
зриваються, знов зіскакують, залягають на глибину,
недосяжну і неприпустиму,
як помилка, як смерть, через яку ти усіх їх втратив...

визначся, врешті, з ким ти — з мертвими чи з живими

багатий внутрішній світ

мурашки по шкірі, метелики в животі, таргани в голові,
почуваєшся господом-богом,
доки їх відчуваєш, доки вони всі живі,
дозволяєш їм користуватися тілом своїм, доки воно твоє,
думаєш — хто буде дбати про них,
коли настане твоє персональне «не є»,
хто приноситиме їм їжу, доливатиме їм води,
паруватиме їх, випускатиме їх погуляти туди-сюди

кожен із нас відповідальний за тих, кого приручив, кого породив
природа смерті непродумана, оскільки передбачає
смерть усіх цих приватних потвор і див
я хотіла б, щоб хоч щось від них залишилося, щоб вони були,
навіть коли їм не буде де повзати чи літати,
коли нам доведеться відмовитися від моїх живота й голови,
щоб навіть тоді, коли за душею не буде тіла,
його солодких ніш і площин,
я могла б жити в них як персональна їхня причина причин

чоловік край осені

так не хочеться ще холодів, дівчино...
так багато чого тіло старе вже не хоче, отче...
так багаття з бадилля догорає і лащиться дим
біля ніг, ніби кішка, що просить...
що просить кішка? як не їжі, то ласки
тягнешся, щоб погладити її
і розумієш — не можеш, постарів, погладшав
гладшати на зиму — звична справа
гладшати на старість, робитися неповоротким,
неквапливим, як муха в олії, як муха в павутинні,
яка ще дзижчить, але ти вже приміряєш до неї слова
«нещасна», «приречена», «засохла», «позаторішня».

пані з вулиці Сикстуської

сядеш собі, сидиш, зриш, як вариться риж,
як світанковий беж перетікає в дощ,
що ж — мала ти свій Париж, та замулився руж
і поламав свій спис Дон Жуан, ну а хто ж?
пражити молоко, пляцки собі пекти,
слухати про пектин, корисний він який
жити так літ зо сто, бачити, як канкан
кане туди, де вже Щек, і Хорив, і Кий
не вистачить муліне для всіх тих весняних рож
трохи залиш на без (кажуть тепер — бузок).
вушко голки глухе, хочеш всилити, а не...
і знаєш, що вже — по всім. та добре б — іще разок!

Недоладне

чим я могти тобі допомогти?
життя прожить — не поле перейти,
не виправити всього, що не звити
заплутаний у звивинах, ти звик
клин кпином вибивати, крик за клик,
і кров за крок, і гріш за гріх платити
чим ти могти мені допомогти?
в косу лінійку більше не впрягти
косулі слова, що червоним мітить
дорогу із Ворохти. Ворог — ти!
де берег той, який ще берегти?
де той поріг, аби порозумітись?

*  *  *

усе це скидається на неточний переклад
із невідомої на забуту,
де слова не відповідають самі за себе,
де ніхто з нас більше за себе не відповідає
де «скидається» — як сукня через голову
біля розбурханого ліжка
як білизна поспіхом,
як дві великі рибини в каламутних водах

є глибина, яку двоє відчувають, але бояться пірнути
з головою, повною стоп-сигналів
та інтелектуального намулу

є ріки, в які можна ввійти тільки не знаючи броду
є те, що можна намацати тільки руками
серед повної темряви
і збитого, як щось живе на трасі, подиху,
серед чийогось пришвидшеного серцебиття,
коли раптом вириваєшся уперед і фінішуєш
першою,
як слово,
як вирва, що залишилася після слова

про блакитну квітку

О шостій в кухні зацвіта блакитна квітка газу.
І звично свариться у чайнику вода,
В бездонній глибині вікна побачиш двох відразу —
себе теперішню — стару етруську вазу,
й себе колишню, непроникну, як слюда.
Між вами часу сіра повсть, між вами повість
минулих літ то переліт, то недоліт.
І все, що випало в житті, то випадковість.
І все, що слід забути, залишило слід.
І всі ті люди, що були тобі далекі й ближні,
яких було любити гріх і не любити гріх,
ти ж ніби відпустила всіх ще на минулім тижні,
і всі шляхи назад в тобі засипав сніг.
Та білий світ довкруг такий, немов усе можливе —
все, що згадаєш — хруст з-під ніг і скрип санчат,
і дівчинка у глибині тебе така щаслива,
і гірка в глибині вікна — ще мчати й мчати.
І квітка газу так цвіте красиво,
що жаль зривати.

хіба любов могла б?

ми стали іншими. ми стали, як усі,
усічені до базових потреб:
мовчати, їсти, краяти серця
собі навзаєм, ніби свіжий хліб,
лишаючи довкола стільки крихт,
що вистачило б навіть, щоб по них
якось удвох дійти до світла у
кінці тунелю, в присмерку лиця...
хто визбирав ті крихти, хто серця
нам зачерствив, хто нам ввігнав між ребра
іржавий гак питання: чи могла б
любов (точніше так — хіба любов могла б!)
покинути нас в цих життєвих дебрях?

сумний святий вечір

посадила під дерево сина — будуй, сину, дім,
поки малий, поки ще не наламав дрів
ось воно — наше родинне вогнище
я так втомилася підкидати у нього хмиз
ось воно — наше мовчання-золото,
бери, скільки хочеш, мені для тебе нічого не жаль
я зготувала усе, що вміла —
дванадцять страв хліба й води
ці порожні місця за столом називаються, сину, «рід»
цю колядку не вміє співати ніхто з нас обох, не починай
в цій молитві немає слів — просто кожен мовчить про своє
--------------------
Боже, хочу повернути комусь ребро, а у всіх — є

стара богема

ми все життя прожили ніби в нас
постійно грала музика на повну
і все одно було нам, що сусіди
подзвонять в двері, викличуть наряд
і він прийде — а ми такі нарядні
з незрозумілим приводом для свята
без приводів іще, та вже без гальм
красиві і оголені, як боги
з полотен барокових, в позолоті
легкі, як натяк, трепетні, як ніздрі...
і билась порцеляна, ніби серце
нехотячи, і виривались крики
гортанні, придихові, однозначні,
і у сервантах в них дрижав кришталь
ми все життя не думали не знали
жилося тим сусідам як? навіщо?
і що вони казали часом дітям,
а діти виростали поміж тим,
як нам жилося і як їм жилося
а час рівняв, як перукар волосся,
філірував, проріджував ряди
і ось ці діти скачуть ніби коні,
над головою, прямо серед ночі
і серце б’ється глухо, як горох
об стінку, і до ранку не заснути
від придихових — ах, не може бути,
від однозначних — ех, було-було...

мухи творчості

роблю із мухи слона, воджу його скрізь за собою
сірого великого незручного,
 показую його всім, вибачаюся:
— він не такий уже й великий, не бійтеся, він не вкусить,
— мені не було його з ким залишити вдома,
— це мій, я його сама зробила.

роблю із мухи слона, хоч могла би, напевно, освоїти інші форми —
компактніші, приємніші, за які не треба було б перепрошувати,
але що тут ще зробиш?!

можна було б, звичайно, не з мухи, а з якогось благороднішого матеріалу,
слон заслуговує на більше, жоден слон апріорі не бачить себе у мусі.

— яка муха тебе вкусила? — питаєш,
— навіщо тобі вся ця незрозуміла творчість?
— не знаю, — кажу, — не можу відмовити собі і слонові
в можливості бути

відображення

навіть світло заламується дивитися в цю каламуть
ковзаю поглядом по жінці в воді, що відбиває
погляд як м’ячик, по жінці, яка не буває
зі собою відвертою до кінця, відвертається,
не відкриває усього лиця, хвилюється і тремтить
брижами йде від найменшого подуву,
наче від подиву, міниться, а здавалось — ще мить
тому я могла побачити вираз її очей, вигин брів
але хтось там забрів у воду з іншого берега, чоловік
скаламутив, збурив сонне плесо, підняв намул
жінко, чому ти така непевна мене, така розмита
вічно в тебе стільки всього в голові — камінці, мальки,
відблиски світла, рослини, чоловіки
з іншого берега, тільки не я, тільки не ти сама
жінко, у нас же з тобою нікого, крім мене, нема
тільки я і моє відображення в каламутній воді,
годі тобі відбиватися від усього, годі тобі

*  *  *

найстійкіша людина — на чотирьох ногах
дві твої, дві мої

їмо один одного як хліб
вчимо один одного ходити за руку

моїми губами говорить якась дитина:
любов — проста як двері

як двері без клямки
як двері з ручкою з іншого боку

*  *  *

літа літак залишає у небі слід
так ніби крейда черкнула по дошці блакитній,
так, ніби той, хто черкнув, обіцяє, що витре
так, ніби все, що написане — трохи не так

літа літак проліта невідомо куди
над парасолею кропу, над стропами диму
над головою задертою, над гомінкими
пляжами, де всі поскладані якось не так

літа літак паперовий в дитячих руках
як не вирівнюй, а падає, але щоліта
хтось запускає і вірить, що може летіти —
довго, так довго, аж не приземляючись так

Про автора:
Галина Крук — українська поетка, перекладачка, дослідниця літератури. Авторка чотирьох поетичних збірок («Мандри у пошуках дому» (1997), «Сліди на піску» (1997), «Обличчя поза світлиною» (2005) та «Спів / існування» (2013)), трьох дитячих книг, а також численних публікацій в українських та закордонних антологіях, альманахах та літературній періодиці. Твори перекладено більше ніж на 15 мов. Учасниця багатьох українських та міжнародних літературних фестивалів, а також поетичних аудіовізуальних проектів «Sintezia» (спільно з литовцями), SWIЖЕ (спільно зі шведами), «Пісні країни OS» (спільно з Ю. Іздриком та формацією «Куб»), «Співіснування» (спільно з О. Хорошком та Р. Бардуном) та «Опір матерії» (спільно з І. Цикурою та Ю. Єфремовим). Лауреат літературних конкурсів «Гранослов» (1996) і «Привітання життя» ім. Б.-І. Антонича (1996), стипендіат програм «Gaude Polonia» міністра культури Польщі (2003, 2010), Homines Urbani на Віллі Деціуша у Кракові (2005) та Балтійського центру письменників та перекладачів на острові Готланд (Швеція, 2007). Член Українського ПЕН-клубу. Співкуратор фестивалю «Місто Лема». Живе у Львові, викладає українську та зарубіжну літературу у Львівському національному університеті імені І. Франка.

рейтинг:
5
 
(1)
Количество просмотров: 1374 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode