шо нового

Грибок
 
18:04/31.12.2013

Софія Андрухович (Київ)


Чайний гриб, японський гриб, морський квас, чайна медуза, медузоміцет, маньчжурський гриб, японська губка, японська матка, Medusomyces gisevi, або просто «грибок», як його називала моя бабця — організм, що існує завдяки симбіозу оцтовокислих бактерій Acetobacter та дріжджів. Належить до виду зооглеї.
Використовують для отримання ферментованих напоїв, для лікування, у косметології.
За однією версією японський гриб потрапив до Японії з Китаю, де перші письмові згадки про нього зустрічаються ще до нашої ери. Настій гриба балансував китайцям енергію Чі, робив їх здоровими і безсмертними.
Існує також версія, що японська матка з’явилася на Цейлоні, звідти перебралась до Індії, і аж тоді вже до Китаю, Маньчжурії та Східного Сибіру.
Заполонивши Росію, медузоміцет поширився по всій Європі і світі.
Серед українських вчених побутує думка, ніби до України чайна медуза нізвідки не потрапляла, вона просто у нас виникла. Мовляв, «подібні симбіотичні колонії часто виникають мимовільно, тому можливо, що штами гриба, поширені в Україні, почали вирощуватися незалежно від азійських».
Цілком можливо, що гриб із самого початку походив із територій, які сьогодні належать Україні, звідки він цілком випадково потрапив до Цейлону — наприклад, у якійсь немитій керамічній посудині з трипільськими канелюрами у вигляді стрічок. Разом із суші-ролами та пельменями. Це припущення ще варто дослідити.
Як і решту засобів для досягнення безсмертя, грибок до нас додому принесла тета Мирося, середульша сестра бабці. Вона тридцять років пропрацювала санітаркою в пологовому будинку, і тому досконало орієнтувалась у всіх тонкощах медичної науки. Тета Мирося, як молитовник, знала напам’ять весь фармакологічний довідник: назви ліків, симптоми, протипоказання, дозування; миттєво ставила діагноз за кольором очних яблук та товщиною волосяної цибулини (любила розважатись таким чином, їдучи в переповненому автобусі на город); була бездонним колодязем порад, приписів та рецептів для лікування та профілактики різноманітних хвороб; а також постачальником нескінченного потоку «засобів для безсмертя» — панацей, без яких всі її родичі тільки дивом, волею випадку залишалися досі живими.
Тета Мирося давно обробляла бабцю на тему чайного гриба.
«Івасю, — казала вона тоном перейнятим та небайдужим, не вміючи, однак, приховати невблаганності й натиску. — Настій чайного гриба гальмує атеросклероз, знижує тиск, ефективно бореться зі шлунково-кишковими захворюваннями, відновлює стінки клітин, протистоїть склерозу кровоносних судин, зупиняє подагру, заспокоює нерви, стишує біль, особливо — біль голови, допомагає при запамороченнях, виганяє камені з нирок, чистить капіляри головного мозку. Грибний напій вживають для профілактики діабету, ревматизму, фурункульозу, він сприяє метаболізму. На глюкуринову кислоту, один із продуктів шумування в чайному грибі, покладають великі надії у лікуванні раку. Гриб виводить токсини, омолоджує, тонізує, продовжує життя».
Заради справедливості варто сказати, що жодного слова неправди у медичній промові тети Миросі не було. До неї, хіба, можна додати те, що німецький доктор Е. Аронер у 1939 році окреслив напій із чайного гриба як «дуже приємне проносне». А наприкінці 40 х років 20 століття з плівки гриба було виокремлено антибіотик під назвою «медузин», а згодом — ММ, антимікробну й терапевтичну речовину. Додати можна багато що, але краще повернутись до красномовного виступу тети Миросі, коли вона, ледь розпашіла, зі скуйовдженим через рвучку жестикуляцію волоссям, що вибилося з тугої зачіски, з палким вогнем у характерних балухатих очах, які передавались усім донькам їхнього роду по материнській лінії, намагалась донести своїй несвідомій і байдужій старшій сестрі усю нагальність справи — без перебільшення, питання життя і смерті.
«Івасю, — тріпотіла вона широкими рукавами своєї вкороченої блузки зі штучного шовку з мереживними вставками на плечиках та манжетах, — ти вже немолода, ти більше не гарна. Це я тобі як сестра кажу, ти знаєш, як я тебе люблю. Ніхто тобі більше цього не скаже, Івасю. Я тобі бажаю тільки найкращого. Я хочу, щоб ти про себе подбала, бо дітям і внукам ти до одного місця, Івасю. Ти вже не маєш сили, і з роботи тебе незабаром можуть скоротити. З твоїми нервами, Івасю, з твоїми постійними сльозами, з твоїми нирками і з твоїми ногами — час зайнятися здоров’ям, подумати про старість. Я вже мовчу про твоє ожиріння, ти ж уже в двері не влізеш скоро. Я знаю, що ти завжди була повна, я знаю, що тобі подобається, що ти повна, я знаю, що всім подобається, що ти повна — але Івасю! Це неправильно! Це нездорово! Ти тільки подумай, яке це навантаження на серце! Тобі треба схуднути, треба вигнати жовч, вивести пісок, токсини і зайву воду. Треба прочистити лімфу, зробити дренаж застійних явищ, треба зайнятися твоїм шлунком і кишками! Бо буде біда, Івасю, кажу тобі як сестра, яка любить тебе і бажає тобі тільки добра — буде біда!»
Нажахана такими перспективами, бабця — з її нервами! — поперемінно впадала то в злу істерику, то в плаксиву меланхолію. Виходу не було.
Певного суботнього ранку тета Мирося з’явилась на порозі квартири, бадьора і життєрадісна, дзвінкоголоса, і представила нам нового мешканця у літровому слоїку, накритому шматком білосніжної марлі, закріпленої тонкою ґумкою.
Гриб справді скидався на медузу — великий сизий кльоцок, жовтувато-бурий, лискучий і гладкий згори, і молочно-білий знизу, оповитий слизом. З його нижньої частини звисали численні шмарклі — сплутані ліани, що ліниво погойдувались у прозорій воді. Відразу було видно, що це — щось складне, якась жива істота, яка все бачить, відчуває, чує і розуміє, яка, імовірно, міркує і мислить, оскільки все тіло її схоже на замаринований мозок. Моторошно було уявляти, які ж процеси відбуваються там, у головній корі. Але не уявляти було неможливо. Якщо ми, поприлипавши розпляцканими носами до слоїка, пожадливими поглядами заковтували в себе цю химерну сутність, то й сумнівів не могло бути щодо того, що сутність розглядала наші спотворені обличчя, роблячи своєрідні висновки, чи просвічувала нас невидимими променями, чи обмацувала радіохвилями, в залежності від її способу вивчення дійсності.
Слоїк стояв на кухонному столі, накритому новою картатою блакитно-білою цератою, якраз навпроти вікна, тож його наскрізь протикали золотисті шампури сонячних променів і оповивав майже непомітний для зору, але відчутний фізично іскристий серпанок. В ту мить ми й не підозрювали, що серпанок цей — постійний супутник японської матки, що він оповиває її завжди і постійно, і має властивість розростатись і ширитись так само, як розростається й шириться сам гриб — якщо, звісно, для нього створено відповідні сприятливі умови.
Якщо спробувати описати згадане іскристе випромінювання, то найближчими окресленнями будуть слова «ніжність», «ласка», «турбота», «делікатність», «обережність». Всі ці поняття поволі заповнили нашу кухню, застелили наші погляди легкою розмлоєністю, тихцем проникли в район сонячного сплетіння — і там почали розпускатись, як розпускаються квіти на початку свіжого вологого травня.
Тета Мирося виявила ознаки глибокого зараження інфекцією, демонструючи те, що чекало на всіх нас попереду. Неспроможна стримати хвилювання, голосом, яким шурхотять над колискою щойно народженого немовляти, вона, затинаючись і ковтаючи сльози, зажебоніла (наче співала пісню про трьох дівчиноньок, яких любив козак — «чорнявую та білявую, третю — руду, препоганую»):
«Тільки ти, Івасю, його там не тримай, він загине. Ти візьми чистий трилітровий слоїк, простерилізуй його для певності. Тоді обережно відділи оцю плівочку і перенеси гриб туди, залий його теплою водою. З грибом не можна поводитись грубо, Івасю, запам’ятай! Намагайся якнайменше його травмувати. Накрий слоїк чистою марлею і залиш на добу. Боронь Боже, не підгодовуй його розчином чаю чи цукром, він поки що хворіє, звикає до нового місця. Зараз він страшенно вразливий до зовнішніх чинників, Івасю, тому нехай буде повсякчас накритий чистим відрізом марлі, щільно прикріпленим ниткою, лиш не закривай слоїк поліетиленовою кришкою, бо він задихнеться!» — тета Мирося аж посіріла на обличчі і голосно сковтнула слину. — «Івасю, я тебе знаю — ти все забуваєш. Не забудь накрити слоїк, благаю тебе, заклинаю усім святим, інакше — гриб загине. Мухи люблять відкладати на ньому яйця, Івасю — запам’ятай це на все життя».
Бабця поклала руку на халат з лівого боку грудей і важко опустилась на табуретку. На тету Миросю вона продовжувала дивитися звичним поглядом, в якому сплелися воєдино скепсис і знудженість, замішані на роздратуванні й страху, але несподівано до них долучилося щось новеньке, блідо й несміливо поблимуючи, мов самотній світляк безмісячної ночі. Це розпускалася в бабциних грудях квітка ніжності, посіяна істотою в слоїку.
Тета Мирося тим часом продовжувала давати вказівки.
«Івасю, через добу гриб можна буде делікатно перекласти до звичного для нього поживного середовища. Спершу приготуй одновідсотковий розчин чаю на окропі, додай до нього цукор-пісок (приблизно у співвідношенні один до десяти, Івасю, слухай мене уважно і не відволікайся, бо все забудеш). Коли він стане ледь теплим, перелий до чистого слоїка і дуже легко опусти туди гриб, з усіх сил намагаючись його не пошкодити. Може, краще, хай це зробить хтось інший, а не ти, бо ти його можеш убити», — тета Мирося рішучим жестом показала бабці, що зараз не час для беззмістовних суперечок і сварок, що вона сказала правду і тільки правду, і в цей момент йдеться про набагато важливіші речі, тож нехай краще мовчки слухає і залишить свої егоїстичні дупарелі й самолюбство при собі. Так, так, вони, ці сестри, вміли вкладати схожі повідомлення в короткі й лаконічні жести — таким був один із їхніх численних людських талантів.
Бабця — хоч це нечувано і майже неймовірно — так і не вибухнула обуренням, і знову зосередилась на слуханні інструкцій. — «Якщо все буде зроблено правильно, у зрілому стані гриб нагадуватиме печінковий торт з великою кількістю сметани. За два-три дні на поверхні поживного середовища з’явиться ледь помітна ніжна прозора плівочка. Згодом на ній утворяться біло-сірі випуклі колонії з рівними краями. Поступово вони зіллються і перетворяться на товсту шкіряну плівку», — тета Мирося провела кінчиками пальців однієї руки по випнутих синіх венах іншої. — «На десятий день від початку процесу настій можна буде пити — тоді ви і зрозумієте, що я була права. Годувати гриб треба регулярно — ти краще собі це десь запиши, Івасю! — кожні 2–3 дні поливати цукровим сиропом, не гарячим! І цукром його не посипай, бо подряпаєш, і йому стане погано. Раз на кілька тижнів купай його. Обережно виймай зі слоїка і ретельно (але з усією ніжністю!) мий у прохолодній кип’яченій воді. Поки митимеш, старайся не пошкодити делікатну поверхню гриба. Ти все зрозуміла, Івасю? Як щось забудеш — дзвони мені, я розкажу. Ми всі його п’ємо, і я ніколи, ніколи в житті ще так добре себе не почувала, навіть в молодості, Івасю, не можу тобі передати!»
Тета Мирося, звичайно ж, не дозволила нічого забути: вона телефонувала по три рази на день, щоб вислухати звіт бабці про виконані дії та поведінку гриба.
«Він дуже чистий і світленький, напустив трохи слизу, а нижня частина розкраялася на тонесенькі шари, як коржі «Наполеона», — докладно розповідала бабця.
— А на дні випав такий зернистий бурий осад, Миросю — він що, захворів, не дай Боже?»
«Це колонії», — заспокійливо і по-діловому повідомляла тета Мирося, а тоді схвально повторювала: «Добре, добре».
І гриб почав у нас жити. Тепер він плавав у світло-коричневому солодкому чаї, і там йому явно було дуже добре, бо з кожним днем верхня плівка дедалі більше ставала схожою на людську шкіру, а слизові гірлянди, що звисали аж до дна, були такими рясними й урочистими, мов гердан на грудях гуцулки недільного ранку.
Грибовий настій уся наша родина полюбила пристрасно й віддано, щойно скуштувавши. Особливо добре він смакував охолодженим — солодко-квасний на смак, схожий на квас чи навіть на пиво, ще й із приємними бульбашками, які грайливо лоскотали горло та піднебіння, цей напій чудово тамував спрагу, тонізував, додавав сил та наснаги, заспокоював і навіть допомагав дзядзьові Зеньові повертатись до життя, коли йому на долю випадали складні й каламутні ранки після буремних ночей.
Найбільш дивовижним виявилось те, як самозабутньо всі поринули у догляд за грибом. Бабця Івася раз на кілька днів ретельно мила слоїк содою і готувала свіжий розчин солодкого чаю перш ніж вирушити в Управління. Вже за годину дзядзьо Зеньо любовно наливав розчин до сухого слоїка, а тоді, щось пошепки приговорюючи собі під ніс, трепетно й любовно брав гриба в долоні і опускав його в рідину, ніби це була якась рідкісна рибина. Ми з Богданцем вже стояли напоготові, тримаючи один із заготовлених наперед білосніжно-незайманих марлевих відрізів.
Купанням медузоміцету полюбила займатися прабабця Славця. Підсліпувато мружачись та беззубо посміхаючись, вона пришаркувала на кухню, сідала до свого спеціального фотелю з заготовленою теплою грілкою, щоб не дозволити крижам переохолодитись, мама зручно вмощувала на її перебинтованих еластичними бинтами колінах емальовану миску з теплою кип’яченою водою і вкладала туди гриб, попередньо відділивши від нього зайвий пляцочок, що встиг нарости, відгодований цукровим сиропом. Нераз прабабця Славця сиділа так, таляпаючи гриб у воді, по кілька годин, і ніхто не міг у неї його відібрати. Ми хвилювались, багатозначно перезиралися між собою, намагались прабабцю просити, погрожувати їй чи брати хитрощами, але вона все одно виявлялась найупертішою і найрозумнішою, і тому повертала гриба аж тоді, коли остаточно втомлювалась. Після цих водних процедур і гриб, і прабабця спали солодко, як немовлята.
Тато фізично не брав участі у догляді за грибом, але настою випивав найбільше. З настою починався і закінчувався його день, з настоєм він продовжувався.
Тому тато був найкращим мірилом смаку. Скуштувавши свіжий настій, він міг сказати, наприклад:
«Ще недостатньо квасний, і надто солодкий. Мамусю, кладіть наступного разу менше цукру, а чай робіть трохи міцнішим, бо це якась люра».
Або:
«Час уже робити новий грибок і добре віддраяти слоїк, бо він квасний, як оцет. І, може, садіть прабабцю до фотелю, хай його викупає. А ти, Любцю, приготуй прабабці грілку».
Водночас почали діятися й інші дива. Вияви любові й дбайливості множилися в атмосфері нашого помешкання, наче доброякісні бактерії в теплому курячому розсолі.
Бабця Івася почала після роботи приносити дзядзьові Зеньові пиво. Дзядзьо Зеньо, розчулено, мало не до сліз за нього дякуючи, це пиво майже перестав пити, а якщо й доводилось вицмулити зо п’ять-шість плящин після двохсот грамів чогось міцнішого, то на ранок, випивши півлітри грибку, він не лаявся і не зачинявся в туалеті, а курити виходив на сходи!
Тато дозволив готувати свою улюблену свіжу кишку не щовечора, і тому мамі не доводилось відтепер постійно ні світ ні зоря ходити по неї на ринок. До того ж одного дня він запросив маму до гастроному на каву з тістечками, вона зробила святкову зачіску і одягнула найгарнішу свою сукню з білим коміром у вигляді ромашки, виплетеної гачком, і мала найщасливіший вигляд.
Ми багато гуляли всі разом в осінньому парку, взявшись за руки і розкидаючи черевиками каскади золотого листя. Бабця Івася майже зовсім перестала нарікати на все і всіх, і рідко плакала. Нові гриби, яких породила наша королева матка, бабця відносила на роботу, а за якийсь час повідомила, що начальство припинило поговорювати про скорочення.
Прабабця Слава здала аналізи і лікар сказав, що результати, «як у дівчинки».
Тета Мирося продовжувала щодня телефонувати, вислуховувати захоплені рапорти і вдоволено повторювала:
«Я ж казала, а я ж казала!»
Але усі прекрасні чудеса, які продовжують тривати, з часом перетворюються на звичайну буденність. До того ж взимку більше не хочеться охолоджуватись та освіжатись, зате горілка, як сказав дзядзьо Зеньо, «гріє ліпше». Та й тета Мирося, заспокоєна своїм успіхом, втратила пильність, телефонувала тепер набагато рідше і розповіді про гриб слухала неуважно.
Бабця Івася обдарувала грибними дітками усіх можливих співробітників, сусідів і знайомих, і з певного моменту бажаючі отримати в дар «безсмертя у слоїку» — як охрестив медузоміцет красномовний дзядзьо Зеньо — позникали. В Управлінні знову поширились чутки про передноворічні скорочення. Бабця плакала ночами і почала відбирати в прабабці Слави грілку. Назрівала криза чайного гриба.
Слоїки з новими молочно-білими пляцочками множились на нашій кухні з блискавичною швидкістю. Їх більше не відмивали содою, і взагалі роздобути банки у таких кількостях було нелегко, хоча й знайшлися добрі люди, які погодилися їх позичити, але все одно доводилось чинити великий гріх: селити до одного слоїка по кілька грибів. Грибам це, звісно, не подобалось — вони темніли, вкривались плямами, розповзались некрасивими фляками і смерділи.
Нарешті настала мить, коли бабця Івася зрозуміла: вона більше не має ні сили, ні бажання доглядати за японською маткою. Усвідомивши це, бабця безжально повишпурлювала близько сотні медузоміцетів до сміттярки, вимила слоїки і порозносила їх назад добрим людям. Але на головну королеву матку бабцина рука не піднялась.
Цей гриб, якому давно вже не заливали свіжого розчину, тримали в немитому слоїку і не купали, теж потьмянів і спотворився. Однак гинути не збирався.
Навпаки — він жив і розростався, і зайняв своїм розквецяним тілом увесь внутрішній простір дзбану.
Бабця Івася кілька днів ходила навколо нього сумна і замислена. Вона почувала до дивної істоти щемкий коктейль із вдячності, співчуття й ніжності. Цей обтягнутий брудним склом слизовий кльоцок видавався їй таким же беззахисним і сумним, яким беззахисним і сумним було її серце в передчутті неминучих змін.
Вона не могла взяти і викинути до сміттярки своє бідне серце.
Тому бабця Івася вчинила геть нераціонально (бо все, що стосується сердець, зазвичай нестерпно нераціональне!). Спершу вона наповнила прохолодною водою ванну, тоді зав’язала слоїк у наволочку — і грюкнула ним об підлогу, а потім обережно вийняла звільнений зі скла гриб (він виявився у кількох місцях розкраяним, але серця розкраяні майже завжди) і пустила його до ванни.
На диво, ніхто не сказав про це бабці Івасі жодного слова — чи то жаліючи її, чи теж відчуваючи щось щемке й незвідане у стосунку до гриба.
Гриб жив тепер у звичайній водогінній воді, яку раз на деякий час повністю випускали, набираючи свіжої. Але не просто жив — він з небаченою швидкістю розростався. За півроку його коричнева туша, вкрита круглими бородавками і наростами, займала вже майже половину простору ванної.
Митись нам доводилось в умивальнику або у великій мисці, купленій спеціально для цих потреб. Це було, м’яко кажучи, незручно, але всі — і навіть тато! — мовчки та солідарно це приймали. В повітрі повсякчас стояв кисло-солодкий тяжкий дух, а ночами грибок, здавалось, починав вести активну діяльність: він цямкав, і плямкав, і булькав, і квакав, і крякав, і форкав, і рохкав, і видавав інші непристойні звуки.
У серпні спека стала просто-таки пекельною. Повсякчас хотілось води — і всередині, і назовні. Першою збунтувалась прабабця Слава.
«Мені залишилось жити недовго, а я не хочу померти немитою!» — набравшись відваги, плаксиво заявила вона. — «Я пробувала полежати у ванній з грибком, але він мене виштовхує».
Всі інші її негайно підтримали. Тато сказав, що його вже сахаються на роботі. Мамця — що втомилась проситися до сусідів. А дзядзьо Зеньо підсумував, що з такими успіхами гриб переживе нас усіх і захопить собою наше помешкання, спатиме на наших ліжках, і купуватиме собі пиво за пенсію бабці Івасі, яку от-от скоротять.
На ці слова бабця Івася розридалася, але досить швидко взяла себе в руки і рішучими кроками увійшла до ванної. Решта попрямували за нею. Щільно згуртувавшись у тісному приміщенні над потрісканою жовтуватою ванною, ми мовчки дивились на роздутий шмат холодної плоті, схожий на тіло утопленика, що мовчки лежав перед нами. Жодних сумнівів — шмат холодної плоті у відповідь напружено вивчав нас, передчуваючи недобре.
Врешті бабця Івася крізь зуби процідила:
«Зеню, неси коц».
Дзядзьо скорився.
Тоді вони з татусем, тяжко крекчучи, вхопили гігантського слимака з обох боків і, хоча той вислизав, оббризкуючи їх смердючим квасом і тяжко гепаючи на дно ванни, мовби свідомо постановив пручатись, за десятим разом нарешті перекинули його на підлогу, просто в розстелений коц.
Прабабця Слава перехрестилась. Бабця Івася притьмом кинулась до своєї спальні. Ми з Богдасиком теж гірко заревіли.
Серед ночі чоловіки — перед тим добряче хильнувши — взялися з обох боків за клунок і вирушили в темряву. Не було їх години дві, але всі ми (навіть нам, дітям, це дозволили) не лягали спати і чекали їхнього повернення в німій тиші.
Вони прийшли понурі, виснажені і вимащені землею. По черзі прийняли душ (тепер це можна було зробити!) і знову налили по чарчині. До них приєдналися й жінки. Прабабця Слава, притискаючи до грудей грілку, хитала головою і скрушно прицокувала язиком. Ми поснули там же, на кухні, на руках у батьків, і не пам’ятаємо, як нас вклали до ліжок.
А прокинулися від криків і зойків, від гучного гепання у двері, чужих кроків і незнайомих голосів.
Тоді в кімнату до нас так швидко, як тільки могла, причалапала перелякана прабабця Слава і, заливаючись сльозами, сказала:
«Сирітки ви мої безрідні, залишилась тепер у вас тільки я, немічна старушенція, а татуся і мамцю ваших, та ще й бабцю і дзядзя злі поліцаї забрали до цюпи».
Виявилось, що хтось із сусідів повідомив дільничному міліціонерові, що мешканці квартири номер 9 серед ночі закопали у дворі труп. Труп знайшли, мешканців квартири номер 9 заарештували і забрали у відділення міліції для подальшого з’ясування обставин.
Відпустили їх усіх аж надвечір. Навіть привезли додому на міліцейському «бобику», разом із загорнутим у коц грибком, який звантажили на лакований стіл у вітальні. Бабця Івася, хоч і була вкрай втомлена й вичерпана, встигла забрати зі столу кришталеву вазу, яку їй подарували на ювілей співробітники, і вишиту прабабцею Славою серветку.
Мовчки посидівши навколо гриба, мов біля померлого родича, всі нарешті розбрелися спати. Тільки прабабця Слава залишилась чатувати на цілу ніч. Проходячи повз неї над ранок, я чула, як вона своїм спокійним голосом щось грибові розповідала. Варто зазначити, що гриб виявився одним із найбільш вдячних слухачів нескінченних історій прабабці Слави.
Вдруге закопали його наступного дня, вже при денному світлі, на тому ж місці, що й попереднього разу — в кутку двору, біля контейнерів для сміття. Бабця Івася плакала навзрид, гірко та невтішно. За годину до того їй телефоном повідомили про скорочення.
«Дитино», — заспокійливо сказала їй прабабця Слава. — «Я прожила довге життя і знаю: ніщо не відходить і не закінчується. Все, що з нами відбувалось, і всі, кого ми знали, існують щомиті; лишень вони законсервовані в часі і спогадах, як вишні в конфітурі — квасні і солодкі, з кісточкою всередині».

Про автора:
Софія Андрухович народилася 1982 року в Івано-Франківську. Письменниця, перекладачка та публіцистка. Авторка прозових книжок «Літо Мілени» (2002), «Старі люди» (2003), «Жінки їхніх чоловіків» (2005), «Сьомга» (2007) та численних публікацій у пресі. Стипендіатка польсько-німецького стипендіального проекту Homines Urbani (Краків, 2004). У 2013 році була учасницею стипендіальної програми Міністра Культури Польщі Gaude Polonia. 

рейтинг:
0
 
(0)
Количество просмотров: 18591 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode