шо нового

Сучасна українська поезiя / Современная украинская поэзия
 
20:39/05.02.2017

Олександр Корж (Київ)

* * *

він дзвонить і вона
радіє і танцює
він пише і вона
ховає теплий сміх
і тут крім них обох
нікого не існує
тож ангели згори
рівняються на них

такі вони удвох
докладні половини
палкіші за вогонь
цукровіші за мед
вона ще спить а він
прискорює хвилини
і всі її слова
він знає наперед

повіривши в дива
між вікнами і війнами
вони беруть квитки
і дихають на скло...
і котиться експрес
маршрутами надійними
від Буде і до Є
від Є до Вже було

* * *

Ніч така довга що вечір
стає легендою
а ранок предметом віри

і навіть лунатики
що ніяк не прокинуться
годують із рук кажанів
насвистуючи їм мелодії з будильників
така довга що в нічних заправках
закінчується арабіка
а в цілодобових крамницях
перестигають персики

і  зірки на небі
ніби бомбардувальники
заходять на третє коло
а треті півні
ще не вилупилися з третіх яєць

ніч така довга

Ніч така довга
але твої слова
твої такі денні слова
в моїй голові
звучать і звучать
і навіть не думають
замовкати

* * *

Музей той належав, здається, державі,
ми чули, як ледь шелестіли іржаві
мечі, наконечники, вила, щити,
а ще там була першокурсниця ти.

А ще там піснями ставали герої
і шовкові шати старої святої,
і сонце світило занадто травнево.
Ми вчили історію так поверхнево.

Ми знали, що нам буде краще удвох.
Ми знали, залізна — найгірша з епох.
Що сила, яка обертає світи —
спокуса забити на всіх і втекти.

І так ми робили, розсіяно юні,
повз замки й пістолі, сувої і клуні
ми йшли у найдальше забуте крило…

Я щойно все вигадав.
Нас не було.

* * *

але скажи ну яка нездоланна потреба
кидати душі мов зерна на жорна світил
зоряний пил наче борошно сіється з неба
тісто м’яке налипає на руки і стіл

піч пахне чорним вугіллям і печеним пилом
сажа склепіння на дотик пухка і крихка
він не спиняється він заклопотаний ділом
добре вимішує ліпить і нас випіка

доки триває процес спиртового бродіння
є кілька років чи місяців тижнів чи діб
далі вогонь розігріє належно каміння
й тіні поквапливо стануть у чергу по хліб

КИСЕНЬ

слова сідають на ноти
мов діти на гойдалку
я ніколи в житті не навчуся
співати як ти
я ніколи не зможу
так вільно дихати
заколисуй безсоння
прожени мовчазних звірят
з голосної трави що росте
прожени мовчазних птахів
з гомінкої акації
що наповнює ніч
зойками голок
гудінням кори
тріскотінням стручків

підспівуй скрипці трави

співай ксилофону дерева

я ніколи в житті так не навчуся




Татьяна Литвинова (Северодонецк)

* * *

Мне выпало жить на краю страны
Одною из малых сих.
И если не в самом пекле войны,
То до него за миг.
Не день сурка, а синдром курка,
В углах четырех земли.
И весть блаженная далека
С фальцетом ее сулы.
Степного Данта за лимбом лимб
Да воздух пороховой.
И все страшнее времен калибр
Над полночью типовой.

* * *

Время по имени морок.
Время по имени скорбь.
Пишет в донбасской конторе
Мартирологи Господь.
Ни воздаянья, ни манны.
Грады у эха во рту.
Линией размежеванья
Чаши несут темноту.
Воздуха минное гетто.
Время по имени страх.
Здесь географию смерти
Вызубрил каждый овраг.
И облаков шестикрылость
Не упадает с высот.
Время по имени милость,
Мы для эпохи не в счет.
Ангел другого пошиба
Ждет у поспешных могил —
В каждом окрестном изгибе
Время по имени гибель,
Лесостепной Азраил.
И не утишит полета
Над разбомбленным селом
Танка и гранатомета
Региональный псалом.

* * *

Прожиточный минимум прифронтовой:
Манатки вокзальных небес,
Донбасского снега осевший сувой,
Опасный за спинами лес.
И ночи с овчинку в руках Эвменид,
И Горловка в горле горит.
Шатучая штольня, подвал бытия,
Всклень полнится чаша твоя.
Скреби по сусекам суглинков и вод,
Ищи свой прожиточный жмых,
Пока наполняется кровью испод
Скудельных сорочек земных.

* * *

Ангел ушел пешком
С крыльями-вещмешком.
Контурное перо
Врезалось под ребро.
Цвет галилейский стих
В лилиях полевых.
Зерен горчичных прах
В наших с тобой руках.
Ворон прифронтовой
Вьется над головой.

* * *

В окаянных местах тридевятых
Кажет время свою голизну,
Наши лица, как битые карты,
Собирая в колоду одну.
Все мы строили дом из ладоней
И сердец на приречном песке.
Дом утонет и берег утонет
В неглаголящей вечной реке.
Эти воды нездешнего цвета
Смажут лица пристрельной волной,
От Айдара плеснувшей до Леты
Узловой.
Слезный скарб, рядовые пожитки
День уносит ко дну, и над ним
На летейские воды ложится
Кожей Каина пахнущий нимб.

* * *

Когда слетает небо с петель
И неусыпен миномет
Над нашей Северскою Летой,
Ложится смерть с тобой валетом
И ждет.
И нет ни вышнего покрова,
Ни Волопаса колеи
У хаты, в том саду вишневом,
Где мы не Боговы — ничьи.
Где обагряет нашей кровью
Фома Близнец персты свои.




Юлiя Мусаковська (Львiв)

* * *

патрана риба:
спочатку під ніж іде
частка з якої вона починає гнити
тьмяно виблискують очі її магніти
докором та наївністю
як у людей

тільки здається що риба
знає усе
нутрощі вийняв страху гачок залізний
плоть виривається з пальців
слизька і слізна
як же без голови зберегти лице

переділити аби наситити всіх —
чудотворіння
з закачаними рукавами
тіло рибини росте
як глухе провалля
тхне і скидає червону луску на сніг

риба чи овоч різниці тепер нема
хвіст і плавці відтяті
не вкажуть напрям
і опускається збуджена
ніби натовп
з лезом рука
чи то світло чи то пітьма

* * *

а наступного сина свого називає гнів
у наплічник йому вкладає уламки миру
через двері в сусідську глуху наче ліс квартиру
скачуть відблиски світла чи то голоси вогнів

повні жмені ключів а на виході морок дим
і здригнеться рука і ключі закричать як дзвони
вже засіяно зуби дракона то ж вийдуть воїни
і стіна сколихнеться і мовчки піде за ним

що він взяв у дорогу розкришені десь на дні
білі голуби з хлібного м’якуша слово тіло
у долоньці дитини затиснені квіти й стріли
наконечники гострі а пелюстки крижані

вже не смішно не страшно залізо вогонь проїв
він зриваючи петлі усі відчиняє двері
це межа неповернення і по воді затвердлій
тупотітимуть ноги наступних її синів

* * *

Поки ти ловиш голуба,
твій батько сміється за окулярами,
ніби хлопчисько, яким ніколи не перестане бути.
Вітер з озера дужчає, він підіймає каптур —
і стає схожим на полярника,
який перевертає пінгвінів (Ганнусю, ніщо не забуте).
Ти насуваєш на вуха шапку, похапцем, без нагадування.
Думаю, як це — бути постійно під мовчазною опікою,
коли над тобою тримають невидиму парасолю
в негоду,
коли небеса гудуть, як автомобільні сирени в годину пік.
Присутність, яку відчуваєш на будь-якій відстані,
знайомий голос у голові: не бійся, іди на світло.
Товсті підошви черевиків,
нитки між вами тонкі й міцні,
радіосигнал, який неможливо заглушити чи вимкнути.
Обличчя його залишається в кадрі, засмагле, обвітрене.
Камінці, мушлі, монети в кишенях,
сіль на дитячих губах.
Коли виростеш — станеш кінозіркою або лікарем.
Поки ти ловиш голуба, я ловлю твого батька.

* * *

Чоловіки виношують у собі війну.
Вона випиває з них соки, бряцає кістками, як зброєю,
окуповує їхній мозок, вдирається до сну,
поки тінь ворога здіймається над ними горою.
Важко так довго носити її в собі — і не зростися
з нею, не звірятися їй, не слухати її рухів під серцем.
Тінь ворога — як мішок — наповнюється тирсою,
набирає об’єму, стає щільнішою, ломиться навпростець.
Господи, дай їм холодного розуму,
тільки не погаси
полум’я, що калатає в грудях, як у пляшці прозорій.
Сніг землею засипано, вітер торішню траву скосив,
чорні великі птахи вишукують кров і золото.
Все, що найважливіше, — відбувається в глибині.
Цить! — бо вибухнуть ці слова у воді червоним.
Чоловіки готуються до народження — і кожному з них
страшно ступати вперше по голому,
по живому.

* * *

сонце осіннє білявий в’язень висот
дивиться як висихають комиш і осот
кидає промені скупо мов чайові
дивиться вниз як борсаються живі

склавши долоні витягнувшись на зріст
глянь же змія кусає себе за хвіст
пісня дерев розбивається об метал
скільки річних кілець ти вже намотав

стільки ниток заплетено у канат
зморщені чорні обличчя це виноград
танкові залпи бубни п’яних циган
сонце гарчить зривається з ланцюга

кінчик рудого біліє це твій тотем
лоскітно шовково буде тобі за те
шелестом гуркотом вена війна дзвенить
дай мені зістрибнути в останню мить

потяг співай і тягни мене до небес
дай мені жити з вогнем я не вмію без
вибухни сонце хай спалахне комиш
тільки осколок у серці мені залиш

* * *

сестро моя а як ми будемо повертатись
виколупувати з-під нігтів колючки глоду
тіні зносилися сонцебоги стали старцями
наші серця випромінюють страх і голод
як це можливо чути шелест трави коли
трави всі під коріння випалені під тобою
очі будинків покинутих тьмяні хоч виколи
літери із книжок густо розсипані як набої
літери чорні обвуглені — хрускають кісточки —
хто з них складе слова що б тримались купи
час повертатися сестро не випускай руки
разом босоніж по битому склу невимовно хутко
вірити в липи що облітають в ріки холодні ці
вірити хоч не вдається але не відступати

бачиш як сиві жінки знамена перуть у ріці
обережно ласкаво мов немовлят купають




Ирина Иванченко (Киев)

ЗИМА

Зима, зима от марта и до марта.
Ты помнишь, как мы жили до зимы?
На площади святого Дюрренматта
горят костры по случаю чумы.

Но гражданам ничто не угрожает,
когда пожарно лает каланча.
Мой муж — палач, примерный горожанин,
а я — жена простого палача.

Снегами сонный город околпачен,
но ветер стих и вечер недалек.
Сосед-молочник и сосед-башмачник
захаживают к нам на огонек.

Я промолчу, а ты меня не слушай,
когда стоим, обнявшись, у дверей.
Воронья стая облепила грушу,
за нами надзирая из ветвей.

У здешних птиц — своя игра в молчанку.
Того гляди, накаркают беду.
Палач спешит на службу спозаранку,
застегивая куртку на ходу.

Звезда в окне — как бирка на подарке —
вот-вот слетит в рождественский носок.
Палач — он тот же лекарь: от подагры
избавит быстро выстрелом в висок.

Муж с петухами, ежась от дремоты,
встает и уменьшается в плечах.
Все чаще вызывают на работу
его условным стуком по ночам.

Блестит каток у лысой водокачки,
весь в ссадинах под коркой слюдяной.
Сосед-молочник и сосед-башмачник
отводят взгляд, здороваясь со мной.

Чини белье, на ближнего не сетуй.
Неделю почтальон не кажет глаз,
но в ящике с воскресною газетой
белеет приглашение на казнь.

Бросая все — и утварь, и посуду,
молочник эмигрирует во тьму,
как будто возвращается оттуда,
откуда не вернуться никому.

Погожий полдень у зимы в заначке,
парует снег на бане водяной.
Три дня тому пропал сосед-башмачник,
а завтра кто-то явится за мной.

Зима нескоро разрешится мартом
в окрестные болота и пески.
Муж смажет дыбу кукурузным маслом,
чтоб петли не завыли от тоски.

Зима одна, как Санта вездесущий,
на всех, кто сомневается, что жив.
День прибывает за луной растущей,
к времянке ночи путь запорошив.

Зарывшись в сон, густой и черно-бурый,
мы спим, не зная: зиму напролет
Господь очеловечивает буквы
и сходство с нами слову придает.

ДЫМ

Что сгорело дотла — обернется потом
уцелевшим теплом в топке солнцеворота.
Где-то мечется дым над открытым костром,
прикрывая собою огонь желторотый.

То ли с возрастом ищет опоры душа,
то ли дождь приманили тоской приворотной,
только дым от огня — ни на миг, ни на шаг,
будто рано его оставлять без присмотра.

Догорело — но это еще не конец:
дождь приходит — и дышит ровнее суглинок.
Только мечется дым, как безумный отец,
за минуту до «Скорой» теряющий сына.

Ни случайных людей, ни попутных богов —
только зыбкое, мерное мировращенье.
Дым уходит туда, где родится огонь, —
переждать холода до его возвращенья.

РЕМИНИСЦЕНЦИИ

Как стыдно умирать в конце апреля, в мае…
Михаэль Шерб

Так трудно, умирая от любви
в апреле, в мае, в месяце нисане,
не возжелать, не ранить, не убить,
соприкоснувшись всеми полюсами.

Такие войны нынче на дворе,
что пушки тише сетевого лая.
Так часто умирать, чтоб умерев,
истосковаться и бежать из рая.

Там мало наших. Меж стрельцов и дев
ютится бестиарий зодиака.
Так стыдно умирать, а умерев,
не встать над пеплом, не восстать из мрака.

ХРОНИКИ МАСЛЕНИЦЫ

Как с глухим, недовольным ропотом
на кулички бежал мороз,
так молва покатилась покатом —
будто вправду весна, всерьез.

И мальцы собрались на площади,
там, где делает крюк река,
и намяли сугробам тощие,
залежалые их бока.

А потом, на неделе Масленой,
веселился и стар, и млад.
И погода стояла ясная,
будто сторож у входа в сад.

Точно стали к такому случаю
добродушнее небеса...
И горело смешное чучело,
и сгорело за полчаса.

А потом заявился незваным дождь,
разогнал людей по домам.
И пошел галдеж, и пошел кутеж,
и такой пошел тарарам.

Разошлась не на шутку Масленица,
и ничем ее не унять.
И от зависти спала зима с лица,
устарела, как буква «ять».

Над кряхтеньем ее да оханьем
потешался честной народ.
И река затряслась от хохота,
так что лопнул от смеха лед.

ГАМАЮН

О, знать бы, храня и врачуя,
разведать, о чем вдалеке
бесстрастная птица вещует
на страшном своем языке.

О, знать бы заранее или
расслышать, покуда поет,
гадая по пятнам чернильным,
как сузится время твое:

от слов довоенной огранки,
от ветки, откуда поет,
до редких звонков из Луганска
и окрика: «Стой, кто идет».

И тело к земле приникает —
прикрыть ее в ближнем бою,
где птица на миг умолкает
и слушает песню свою.

ТМУТАРАКАНЬ

Из Киева дорискаше до кур Тмутараканя…
«Слово о полку Игореве»

1
 
Плыви, мой челн, на остров Турухан,
к зыбучим землям, непокорным водам.
Где тишь да гладь — нет корма для стиха.
Волнение — залог его прихода.

Где истекает кровью истукан,
там свет и тьма ударят по рукам,
затворник сложит вымысел болезный,
а я пойду искать Тмутаракань
по роковым стечениям созвездий.

Ничто не обещает нам войны
со светлой или темной стороны —
ни Гамаюн, ни вещая комета.
Попутна ночь, и оттиском луны
небесный свод заверен до рассвета...

Уткнётся челн в змеиный бережок.
Коса речная да найдет на камень,
и басурманский охранит божок
курлычущий торжок Тмутаракани!

Он внятен — гул утерянных веков.
Поет домбра в скоплении народа
про славные победы степняков,
славян ошеломленные походы.

Одна на всех и каждому своя —
торгует правда истощенным телом.
Плыви, мой челн, в межзвездные моря,
в подземные и горние уделы.

2

Откуда есть пошла Тмутаракань?
Из уст моих, от смешанных наречий.
Кыпчакским словом полнится гортань.
Поет о мире голос человечий.
 
Какого бога ныне умолю
о милости, чужому небу внемля,
за то, что одинаково люблю
и чувствую и ту, и эту землю?

От соколиных, сиверских времен
птенцы соседних улиц и племен —
мы остаемся близкими врагами.
Гудит шоссе. Плывет по небу челн.
Слова о полку ранили пергамент.




Олена Степаненко (Київ)

Хронiки уявного листування донни Анни з опери Моцарта «Дон Жуан» i Дракона з картини Уччелло

                                                                                  з присвятою А.У.

лист перший. Анна — Дракону:

як не тут і не зараз у лляних і прозорих гробах
на семи сердитих горбах у семи негасимих печах
щось він мугиче собі під носа випалюючи тебе дотла
і ось ти свіча й серцевина твоя співа
                  плавиться небо і мову із вуст випива
камінь ховає обличчя його лякають дива…

куди ти зануриш це скло — у життя чи у смерть?
як ти забарвиш цю кульку безсмертну душу?
я вже пісок зацілований полум’ям ущерть…

дзвени безсмертний барвінку хрещайся ружо
                                            завийся моя кропива
ось вам мої сухожилля ось вам моя голова
очі мої волосяний покрив гобої камінні кості
павук гайморових пазух arbor mundi
        трахейного многоголосся
ось вам вся я — вивернута як змія 
(залізним вужем трамвайна блищить колія)            

сонця медовий стільник золотавим вогнем сплива —
кріт забився у нору й над нею палає трава
камінь єдиний знає як це бува
але забуває одразу —
як відтинає
(здалеку чути сталевий стукіт трамвая)
не розтискай свою руку
      тримай мене тільки тримай…              

камене-камене чуєш?
хто розтиснув — тебе на півдорозі до раю?

Інший іде стороною склавши свої крила свої два —
Де моя ружа червона де мій зелений барвінок —
дощ стороною
              земля стороною —
                      і машиніст не називає зупинок…

лист другий. Дракон — до Анни:

хтось принесе тобі морфій
хтось тютюн
а хтось —
хтось забере твою
тишу і вивільнить голос…

…розтискаю порожню долоню —
а там
цілунок
завинений
наче спляча троянда
О панно Анно, панно Анно!
Я — сад…

лист третій. Анна — Дракону:

пташе розпластаний тривалошиїй надмірний
кут горизонту — то чаша й вогонь то трилисник
в сяєві лусок корона мені — як коріння
тиха душа до зап’ястка приточена виссю

меч і дерева поранені в серце весною
ледве зелені і чорні й цнотливо-наскрізні
чуєш — я зовсім інакша я стану травою
страшно і близько і вже не здається — ми різні

страшно наближено лагідно і первородно
пальці вгрузають видовжуються золотяться
я вимовляю тебе вже потойбіч балкону
й падає тінь моя кров’ю на вигнуті п’яльці

зміст попередніх дверей перекажуть герольди
вершники вежу оточать на здиблених конях
ну ж-бо лети — відпускаю ці ріки ці фйорди
пташе мій звіре мій літеплий видих у скроню

складені крила як руки мої у молитві
і поміж нас золота тятива не напнеться —
все добровільно. і рабство і втеча — й ловитва.
все добровільно — крім брязкоту мого серця.

лист четвертий. У вогонь

майже осінь любові. Тепло і сухо. Сутінь.
Жорсткі волохаті майорці мов тільця у цуценят.
Вчитуватися спиною в твою сторожку присутність:
знову війна? — і знову
            я не вернусь назад. — Чого тобі треба?
— Миру. — Тихо пливе над травою.
Мовчки торкає місце, де лівому бути ребру.
— Тільки тому, що ти
               завжди будеш зі мною.
Тільки тому — і я
         ніколи вже не помру…

лист п’ятий. Дракон — до Анни:

Щозими приходили греки палили Трою
Смажили на багаттях сємки зефірки коней
Засинали в тунелях метро заростали дітьми щетиною і травою
А на весну не пам’ятали хто я і що зі мною
На плацкартній полиці з болящою головою
Хто-небудь бога ради дайте мені закурити
Скажіть мені що це за станція придибенція ресторація
Вимийте мені рота з милом
Зніміть номерок із пальця…
Картонний такий синій…

Але я тебе упізнаю
Навіть через повіки на стерильнім столі у моргу
На вокзалі столиці Мордору
На базарі Троєщини — себто Трої
Хочеш — я буду твоїм піонером-героєм
Другом заклятим ніжним буду сестрою
Палаючою сосною балакучою купиною
Шилом у сраці
Тим, хто дмуха тобі на вавку у раненім пальці —
Дозволь мені просто — стрічати тебе із праці
Носити сердечні рани твої як ранці
Робити твої домашні завдання —
О донно Анно!

Донна моя субмарино Анно
Моя валері-Анно, мій сибазон-вікодин
Серце сіпається п’яним циганом
У тонкій мотузці судин
Знаходжу м’яту цигарку затягуюся глибоко
Сонце встає чомусь не із того боку
Я не хочу більше жити один
А ще більше — аби ти залишалась самою
Подай мені праву руку
Іди за мною
Поклади мене біля води
Напої мене гасом кетчупом крейдою лимонним соком
Час вичавлює нас
На зморшки
Плутає гарантійні строки —
Сонце щодня встає не із того боку

Але бачиш
греки пішли а значить
зима сходить на пси.
Ось моє серце —
Бери його і неси
Пігулкою під язиком
Чи гумкою від трусів

Просто бери це грьобане серце —
Чуєш?
Неси.

* * *

                                                 Маріанні Кіяновській

Зима в центрі січня — така остаточна зима.
Брейгель на кінці підвіконня — Брейгель остаточний.
Торкаєшся болю як зуба — а зуба й нема…
Лиш ямка в снігу очерет і ріка кам’яна
примерзла до ока вода і тополі молочні

Хорти тяжко дишуть і ріг усе ближче луна
Летить сріблонога стріла й загусає у леті
Торкаєшся болю як бігу — а бігу й нема…
Лиш серце що мчить мов олень і на мить вирина —
Щоб зникнути знову у лісі у ребрах у Леті

Зима уповільнює крок упокорює крик
Приносить дари але більше таки забирає
Іди за Брейгелем лягай у цю милість. Замри
Лиш смерть в цій картині диктує нам правила гри —
Але і її вже не видно крізь білості зграї

Притишений світ мерехтить на долонях млина
Всередині кулі-дарунка, струсни — і засяє
Торкаєшся болю як світла — а світла й нема
Лиш сонце мов лин-альбінос пропливає крізь нас
І стебла далекого диму нечутно хитає

Збивається крок куля падає рветься струна —
І маком розбризкане скло на руці розквітає
Торкаєшся болю як бога — а болю й нема…
Лиш сніг і ріка і така остаточна зима
Але і вона проминає, повір — і вона проминає…

рейтинг:
0
 
(0)
Количество просмотров: 813 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode