шо нового

Берегова лiнiя
 
21:38/14.11.2016

Дмитро Лазуткiн (Київ)

* * * 

жінка з легкими повіками жінка з чіткими рухами
щодня рахує метеликів щоночі спілкується з духами
якби вона тільки бачила вогонь що в мені роздмухує

носить старі годинники не довіряючи жодному —
час протікає нею у забутті німотному…

я їй читаю вголос про кожне її повернення
ріки течуть під льодом зірки розсипаються зернами
містом возять повітря фурами і цистернами

між нами такі мовчання між нами такі тумани
що іноді знаєш точно — десь визрівають вулкани
і риби б’ють в її вікна смарагдовими хвостами

хай щось вона виголошує і щось там собі вирішує
лягає в ліжко святою а прокидається грішною
кричить на мені прощається навіки з власною тишею

хай нищить мої надії ніби зриває крани
нехтує повідомленнями розпалює піч листами
допоки будую плани — керує своїми вітрами
й летить на повітряній кулі під сонячними мостами

МАРІЯ

уяви — ти ніколи не повернешся в своє місто
з усіма його вулицями і набридливими влітку тополями…
товктимеш терпку печаль ніби глевке тісто
блукатимеш у безодні кружлятимеш концентричними колами

але не пройдеш бульваром поміж парком і школою
аби відчути повітря наповнене зрадами
бо все що тебе здіймає і все що тебе оголює —
розсипалося салютом й серпневими зорепадами

і вдосталь слів що мов камені стрибатимуть у кишені
і скільки завгодно спроб усвідомити власну вину
твої персональні ведмедики давно вже стали мішенями
всі люблять погратися — особливо якщо у війну

так дивно — нема варіантів
так просто — забути і кинути
ночами буде ще снитися — будити мов злива п’яна
спочатку спробуєш плакати потім спробуєш звикнути
що доля така примхлива і відстань така нездоланна

нам важко впоратись з пам’яттю
нам важко палити корені
і прослизати у темряву ніби риба під лід…

розламується історія мов світанкові промені
і потяги йдуть на захід і хмари течуть на схід

OLD SOLDIER

шафа з особистими речами
маятник розхитується кволо…
толя промиває очі чаєм
і дезінфікує спиртом горло
на подвір’ї біснувата клава
щось кричить і додає мороки…
розбирай потроху ці завали
йди собі по темряві глибокій
йди собі бо що ти тут не бачив
зі своїми шрамами і швами
щастя воно теж буває псячим
йди собі дворами і ровами
наступай на знаки розділові
проминай затерті штрихпунктири
ми з тобою однієї крові
ми з тобою однієї віри
відпускай березу і тополю…
як би загубитись не хотіла —
прибивай до спини свою долю
присобачуй голову до тіла
забувай дороги і вокзали
до котрих вертатися не варто
забувай усе що вам казали
забувай що не дожив до завтра
з тугою засліплою і злою
з впевненістю вічного блукальця
хто б не гнався слідом за тобою
йди і головне — не озирайся

ОСІННІ КОЛІЇ

Вересень… От би з нього і почати!
Вимивши руки, забувши провини,
в плинній воді залишаючи втрати,
зламані списи і темні глибини.

Пам’ять м’яка, мов плацкартні вагони,
всіх назбиравши, везе по маршруту…
Листя жбурляє журбу на перони,
люд запиває — портвейном цикуту.

Але гойдається пісня тужлива,
щира й гірка, ніби маса блювотна.
Так безнадійно, так неможливо,
так відчайдушно і невідворотно.

Хто б це пробачив, хто б це загоїв?
Виправив, може… виправ чи вправив…
Славити будуть загиблих героїв
і проклинати живих генералів,

і пробиратись крізь товщу пропащу,
і за бинтами ховати стигмати…
— Більше ніколи, краще — нізащо!
— Ще по одненькій і підемо спати.

* * * 

осінніми стежками линуть змії
лини пливуть осінньою водою
а ти блукай — збирай те що посіяв
вповільнюй час неспішною ходою
і згадуй жінку з сонячним волоссям
і золоту свою країну згадуй
так ніби все чого хотів — збулося
і пролилося тихим зорепадом

осінніми лісами голосами
де лисячі сліди ведуть у мряку
де вітер завиває до нестями
шукаючи вказівника чи знаку
де помічали все та пробачали
допоки світ тримався на любові
де ґудзики раптової печалі
ловитимуть мене на чеснім слові…

БЕРЕГОВА ЛІНІЯ

берег ріки куди вона приходила плакати —
стільки мальків пропливло стільки втекло води...
і я дзвонив ніби вірив що зв’язок хтось полагодить
ніби насправді комусь є діло до чужої біди
наше мовчання міцно зависло в небі
у повітрі липкому наче біле кримське вино
понад мостами між цих металевих ребер
які завжди мають вигляд ніби їм все одно
бо голоси лише спочатку здаються незримими
мов щось позначив хрестиком угорі літак
але той хто зварював світ дієслівними римами
напевно хотів аби ми відчували все саме так
що є час любити а є — розкидати старі платівки
що невимовна ніжність — доволі майстерний вбивця
і сніг березневий кружляв мов надсилав листівки
і довго не танув бо я на нього дивився

* * * 

міжсезоння і різнотрав’я…
ріже очі сльоза Господня 

рятівна висхідна безодня
мов доріжка всипана гравієм

ринок щедро побитий дощами
всіх потроху збирає разом
з непомитими овочами
з непомітними — страхом і сказом

в місті вицвілих бензоколонок
подивися на дитячий майданчик:
на коліна присівши слоник
зустрічає трофейний танчик

дурнувато хитаються віти
ніби все насправді минеться…
а у слоника жінка і діти
а у танчика спалене серце

затікає печаль за комір
ніби доза протиотрути…
ти стоїш набираєш номер
ти нічого не хочеш чути

* * *

ніч приходить сива і патлата
місяць повний липне до суцвіть
і немає в кого запитати
те про що не хочеш говорить

в’яжеться вузлами пуповина
ангел йде подалі від людей
бо у нього серця половина
випадково випала з грудей…

хтось на сходах робить перші спроби
їх лякає фарами таксі
мерзнуть на околиці європи
абрикоси — білі комірці

СІЧНЕВИЙ ВАЛЬС

дотики сонця наскрізні рулади —
сяє мелодія мов олів’є…
доброго ранку мій снігопаде!
доброго ранку кохання моє!
в світі де паморозь липне до віття
в світі де ми безнадійно чужі
я тебе викликав з того століття
де на розп’ятті точились ножі
так у сюжеті з’явилася жінка
ніби наврочена ніби тонка
ніби принцеса ніби сніжинка
ніби прекрасна ніби така
щоб вимовляти їй — у піднебіння:
сонні молитви тихі слова
і проростати корінням — в коріння
й жити під кригою ніби трава
щоб захотілося бути для неї
голосом вітром криницею — так…
щоб на порозі тремтіли лілеї
і розпорошував зерна вітряк
плутати легко — примари принади
з першої спроби і з другої теж
доброго ранку мій снігопаде!
доброго ранку — не відбереш!
хай собі тихо лягає на шубку
хай собі щось там шепоче і хай
срібла насипле на першу маршрутку
ти лише будь — не минай не зникай
ти лише сипся — з вершин цього саду
з брів хмарочосів — по волі вітрів
доброго ранку мій снігопаде!
знову не видно наших слідів
тож починаємо — з першого кроку
з першого видиху в свіжий озон…
ніби монетку тримаєш епоху
ніби сніжинка висить горизонт

МУЗИЧНА ШКОЛА
(секстет)

1.
дах зірвало і крити нічим
перепони розбито вщент…

і ця сукня тобі дуже личить
і в конвульсіях наш диригент

2.
коли все навкруги вальсує —
як ця сукня тобі пасує!

3.
та нарешті — для всіх ти відсутня
і пульсують натхненно вени…
як сидить на тобі ця сукня
коли ти сідаєш на мене

4.
так торкаються вперше клавіш
— ти пограєш зі мною?
— пограєш…

5.
тут пожежа, де вогнегасник?

6.
я — щасливий десятикласник!

* * *

паралельні вулиці
зливаються у темряві
і порушують закони геометрії
і згладжують гострі кути

повітря раптово розтяте
сиреною
швидкої допомоги
клубочиться у зачісці
придорожньої майстрині манікюру

сигнальний ліхтар
ніби метушливе око
віття дерев
ніби порізані пальці
дзвони мовчать
лікарі приїхали не за тобою

з прочиненої кватирки
чути як вовтузяться привиди:

не згинай мене любий не згинай
не бійся кохана нічого не видно

і ніхто не запалить цигарку
і ніхто не розкаже правди
чи у тумані більше свободи
чи у свободі більше туману

МОКРИЙ ДЕНЬ

1.
у день води
тебе торкається палець води

я п’ю воду
і сам стаю водою

вдруге
торкаюся тебе
ще більш обережно   
мокрий мокрий день

2.

з неба падає
з неба крапле
з неба тече

по обличчю
по плечах
по руках

на твоєму носику
загорається срібна зірочка

на неї звертають увагу перехожі

до неї наближається автобус
пропонує їхати в парк

3.

вівчарка весела грає зі снігом
здіймає кучугури біля ніг усміхненого господаря

розгризає глибу крижану

мокрим носом
вдихає білий день
і запах молодої сучки
яка вже біжить йому на зустріч
яка вже тече

4.
 
у кишені сохне кошеня
на асфальті тане сніг

запалюєш сірник
а на нього сідає принцеса

як метелик на вогонь —
кажеш їй

не встигає відповісти

Про автора: Дмитро Лазуткін. Закінчив Національний технічний університет України («НТУУ КПІ»). Працював інженером‑металургом, тренером з карате, журналістом, ведучим програми «У світі єдиноборств», «ПроРегбі», «Чоловічий клуб» на Першому Національному телеканалі, коментував Олімпійські ігри в Пекіні, Ванкувері, Лондоні, Ріо. Коментує бокс на телеканалі «Інтер». Є автором вірша «Реквієм», який, покладений на музику Алли Загайкевич, став однією з частин ораторії «З нами Бог» режисера Сергія Проскурні. Цю ораторію, присвячену Героям Небесної Сотні та військовим, що воюють на сході України, було виконано на Софійській площі до 23-ї річниці Незалежності України.
Лауреат премії ім. Б-І. Антонича «Привітання життя» (2000), переможець конкурсу найкращих творів молодих українських літераторів «Гранослов» (2002), видавництва «Смолоскип» (2002), Стипендіат програми «Gaude Polonia» (Польща, 2004), отримав звання «Король поетів» на фестивалі «Порядок слов» (Мінськ), лауреат премії «Благовіст» (2012).
Дмитро Лазуткін — бронзовий призер Кубка світу з кікбоксингу і кік-джитсу, чемпіон України з козацького двобою.

читать далее

рейтинг:
5
 
(3)
Количество просмотров: 1917 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode