шо нового

Про таких кажуть: голі
 
21:31/14.11.2016

Любов Якимчук (Київ)

фальшиві друзі і кохані

навіть фальшиві друзі перекладача
колись стають просто друзями:
   
ти кажеш «kochana» —
і в мені вибух показує шляпку гриба
я питаю, чи ти не п’яний?
чи ти знаєш, що українською означає це слово?
адже є ще «kochanie»
що казав мені вчора
як до зовсім маленької

відповідаєш, що я тобі мила
що я лише мила, а не кохана
вимовляєш не українською, а польською
що я тобі kochana — тобто
як друг, а точніше — як подруга

знаєш, кажу я, у білоруській теж проблеми з любов’ю
у білоруській зовсім не те, що у нас
їхня «любоў» спокійна й смачна, мов до їжі
мов до країни, коли у ній немає війни
і як вони живуть без такої любові
яка є у нас?

ти говориш:   
любов — як подув вітру
ніколи не вгадаєш, що з нею буде завтра
приміром, у французькій «baiser» —
уже не «цілувати», як нас вчили в школі
тепер воно означає «кохатися»

а якщо би ти говорив не польською, а французькою
і сказав «baiser», якому тебе неправильно навчили в школі
а я би погодилась
бо й мене неправильно навчили в школі
що би було?
адже тіло знає мову краще за розум
адже тіло не підведе

коханий!
ці стосунки такі непевні
ця вся любов від мови до мови така мінлива
сьогодні цілувати — завтра кохатися
сьогодні любити — завтра — як країну
коханий, je t’embrasse —
цілую
лише цілую
у щічку
фальшивий
коханий
перекладача
тобто
поганої перекладачки

            для А. Х.  та Л. С.

6 грудня 2015, Київ

у мене до тебе криза

ти запалював сигарету
а вона не горіла
стояло літо
і дівчата спалахували від першого-ліпшого
а я від тебе вже ні

— наша любов зникла без вісті, — пояснюю другу
пропала на одній із воєн
що ми вели в себе на кухні
— заміни слово війна на криза, — каже він
адже кризи бувають у всіх

пам’ятаєш, була друга світова криза?
відповідно і перша світова
громадянська криза — у кожного своя
я забула про холодну кризу
їх наче теж було дві
а ще ж про визвольну кризу треба згадати
як добре це звучить —
визвольна криза 1648–1657
так і запишіть у підручниках
криза, яка визволяє
назавжди вивільнює

мій прадід загинув від другої світової кризи
можливо, від руки іншого мого прадіда
або від його автомату
або від його танка
от тільки неясно
як цю кризу вони вели один з одним
чи криза, як мор, їх убила сама
бо ж у кризі ніби ніхто не винен
вона невідворотна, як смерть

і коли наша з тобою хатня війна
перетворюється на кризу
чи стає легше
чи менше болить?
хіба птахи повертаються з півдня до нас
а може, це ми їдемо їм назустріч?
і що це за мова в нас така —
бракує слів, щоб описати наші почуття
лишаються лише криза і любов
як антоніми

але якщо любов буде такою складною
із цими спалахами і згасаннями
як кров і біль
(і кров — це зовсім не місячні
а якесь нове моє почуття)
(а біль — це твоє)
якщо вона буде складеною
з двох різних почуттів
то скоро й любов почнуть називати кризою

у мене до тебе криза, люба
давай одружимось
буде легше обом

у нас криза
краще би нам розлучитися

25 лютого 2016, Київ

марсала

що це саме ти, було ясно з того
як гладив кожен палець на моїй нозі
ніби й не було в мене до тебе цих пальців
і ти їх створив з нічого

пальці на руках для роботи
пальці на ногах ні для чого —
думала я і сумнівалась
але ти наполіг
бо потрібно щось просто так мати

доторк за доторком
ти створював щось нове в мені:
маленьку родимку на шиї за волоссям
велику родимку на лівій груді
яку не видно у виріз сукні
переінакшив брови —
під поцілунками це зовсім не ті брови
що під теплою водою з крану —
а на спині розпускав нерівні кола
пірнаючи в неї глибоко
і тремтливо
як риба

і я стою перед дзеркалом
у сукні, як марсалове вино
дивлюся поглядом сп’янілим
і бачу
родимку під вирізом
родимку на шиї
пушок на спині
а твої губи все ще створюють світ
і мені трохи боязко, що настане субота

12 березня 2016, Київ

про таких кажуть: голі

ти зняв футболку
я стягла сукню
ти розщепив пасок
я розстібнула станик
ти опустив штани і віджбурнув шкарпетки
я вивільнилася з білизни — чорної —
тому краще її називати чорнизною
і от ми лежимо в ліжку
двома смужками
як два білі хліби
обличчям один до одного

ти торкаєшся рукою моєї щоки
опускаєш її нижче, на шию
проводиш пальцями по ключицях:
— як гарно тут усе зроблено! — вимовляєш
аж раптом
з-за твого плеча визирає твоя мама і каже:
— Андрюша, ти помив руки?
ти обертаєшся до неї, показуєш руки
вона пропонує компот і йде на кухню
ти повертаєшся до мене
кладеш руку туди, де зупинився
з ключиці вона зісковзує на груди
ніжно, як морський пісок
і тут
я чую потилицею подих мого тата:
— мала, думай головою, —
шепоче він голосно
я відвертаюся від тебе до нього
і бачу це неголене обличчя зовсім поряд
і відказую йому
що я завжди думаю головою!
повертаюся до тебе
і вже моя рука ковзає по твоїх грудях
і рідке волосся пригинається під нею
і тут
за твоєю спиною рипнуло ліжко:
— Андрюша, випий компотику
ти відвертаєшся від мене
дзвінко її цілуєш і кажеш:
— мамо, я хочу побути сам!
а вона відповідає обурено:
— щось не схоже, що ти сам!
та знову кудись іде
і от
ти зі мною
і твоя рука вже на моєму животі
поступово пробирається нижче
що вже стає так близько і ніжно
що вже так
і тут
я чую кректання моєї бабусі
вона голосно каже мені в спину:
— я так і знала, що ти вже не цнотлива —
он як твій погляд змінився!
і я
забираю зі свого живота твою руку
впівоберта до бабусі
твоєю ж рукою
поправляю їй фіолетову хустку
і кажу голосно:
— я ще незаймана, ба
і довіку буду незаймана!
повертаюся до тебе
а тут через твоє плече
визирає бабуся в жовтій хустці
цього разу твоя:
— яке жіноче ім’я закінчується на приголосний,
ніби воно чоловіче? — питає мене
відповідь це — я, але я мовчу
та забираю твої руки з моїх стегон
сніг паде між нами
і наче два солдатики
ми лежимо так до ранку

а вранці приходить прибиральниця
відкидає кучугури між нами
і я довго-довго дивлюсь у твої зелені очі
а ти довго-довго на мої коричневі соски
а потім кажу:
— давай роздягнемось.
і я знімаю із себе по черзі:
тата
бабусю
маму
сестру
а ти знімаєш із себе по черзі:
маму
брата
друга дитинства
тренера з пікапу
і ми залишаємося зовсім-зовсім без нічого
про таких кажуть: голі

            для Анрі Мішо

25 травня 2016, Київ

темний бік пса

краще місяця
тільки лампочка у павутинках сажі

я дивлюся на темний бік твого пса
і бачу його світлий бік
та не можу збагнути
якою стороною собачої сутності
він виє на місяць?
завивання святкове, як про кістку
потім жалібне, як про кості, що виплюнула земля

світ розпадається на шмаття —
шипи і стебла
корені й крони
серцевина місяця і пощерблений контур
світ розпадається на мене і тебе
на доньку і сина
і лише на фото
фактура неба
фактура пса
і фактура пледа
з-під якого стирчать босі ноги —
щось одне ціле

20 грудня 2015, Київ

­­­­­­­­­­­­­­­­
А ці вірші зовсім з іншого життя. Теж не публіковані.

*

я збираюсь додому, де повітря має колір хрестів
де сніг хоч і холодний, та схожий на хижих птахів
маленька, давай тобі привезу — ти сама скажи, що привезти
ляльку барбі, старі листи або гроші старі? якщо не стали пухом чи прахом

давай тобі привезу малих цуценят, теплих як дім
одного чи двох. ти скажи скільки? зайвих потопимо, бо куди їх нам
чому стала як вкопана, сіла як вкопана і лягла як. ходім!
як нерідна, невидна, ну ж, випий водички і видихни

— привези мені, як і тоді, коли була меншою від снігів
і сніги були нам по вікна, а вікна були не зашторені
пам’ятаєш, горіх наш суглоби собі скрутив тугі
й тарабанив у вікна гілками артритом хворими

я не знаю що, але привези ж, привези ж мені
може, чаю з тої води, що з-під крану, і з тої трави висушеної
але краще ти себе колишнього привези і мене колишню
і наш дім у собі привези, чи хоча б одну з чотирьох стіну, і — горище

20 січня 2016, Київ

ворона, колеса

коли міста вже не було
почався бій за кладовище
а саме надходив Великдень
і дерев’яні хрести на свіжих могилах
випустили свої паперові квітки —
червоні, блакитні, неонові
салатові, оранжеві, малинові

веселі родичі наливали собі горілки
а мерцям — прямо в могили
і вони звідти просили ще і ще, і ще, і ще
а родичі знов наливали

карнавал тривав, тривав карнавал
доки зять не наткнувся на розтяжку
біля могили тещі
а старий дідо задивився в небо
та лишився без неба
огрядний чоловік вдарив чаркою
і розбив нею огорожу своєї дружини
дрібне скло впало йому під ноги
як град із грозової хмари

настав Великдень
і на могилі Воронової Анни Андріївни
стоїть ворона — не пам’ятник
у цвинтарному гнізді Колесників
де покояться Марія Вікторівна, Пилип Васильович
та Микола Пилипович
стоять БТРу колеса

хто вони мені, ті колеса й ворона?
хто вони? вже не згадаю

4 квітня 2015, Київ

Про автора: Любов Якимчук. Народилася в місті Первомайську Луганської області. Закінчила Луганський обласний ліцей при ЛНУ ім. Т. Шевченка та факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, а також маґістерську програму «Теорія, історія літератури і компаративістика» Національного університету «Києво-Могилянська академія». 2003–2008 належала до луганського літературного угруповання «СТАН». Авторка поетичних книжок «, як МОДА» (2009), «Абрикоси Донбасу» (2015). Співавторка музично-поетичного альбому «Абрикоси Донбасу». Поезії Якимчук перекладені понад десятьма європейськими мовами, зокрема англійською, шведською, німецькою, французькою, польською, словацькою, словенською, білоруською, російською, литовською та на іврит.
Стипендіатка програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia» (2010). Ініціаторка та співорганізатор (спільно з Олегом Коцаревим проекту «Рік Семенка» (2012). Кураторка літературної програми культурного форуму «ДонКульт» (2015, Львів). 2008–2010 працювала ведучою на Українському радіо. З 2011 року пише статті і колонки для газети «День», з 2014‑го — для «Української правди». Також редактор відділу газети «Культура і життя».
У липні 2015-го журнал «Новое время» включив Якимчук в рейтинг ТОР-100 найвпливовіших людей культури в Україні.
Через війну на сході України в лютому 2015 року батьки і бабуся Якимчук були вимушені залишити Первомайськ і переїхати на Полтавщину.

читать далее

рейтинг:
0
 
(0)
Количество просмотров: 2397 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode