шо нового

Королева рами
 
21:22/14.11.2016

Андрiй Любка (Ужгород)

(оповiдання з книги «Кiмната для печалi», Meridian Czernowitz, 2016)

Коли темного листопадового ранку 1944 року Рудольф виїздив зі свого дому на вулиці Анталівській в Ужгороді, його переповнювало ейфорійне відчуття, ніби він усіх переграв. Чоловік енергійно крутив педалі велосипеда, намагаючись не порушувати світанкової тиші. Осінній холод додавав бадьорості, місто спало, або — навчене війною — вдавало, що спить, і самотній мандрівник упевнено розсікав сутінки бічних вулиць, оминаючи потенційні патрулі. Біля лісу на околиці міста його мав зустріти брат, метикуватий хлоп, якому вдавалося знайти себе за кожної влади. Ось і тепер він узявся допомогти з фальшивими документами, що мали уможливити Рудольфові втечу на Захід. Аґостон, так звали брата, вже встиг знюхатися не лише з офіцерами Красної Армії, а й навіть із нишпорками із НКВД, завоювавши їхню довіру розповідями про пересування мадярського війська. Так само, як колись мадярам, що прийшли в Ужгород на зміну чехословакам, виказував лояльних до Праги мешканців міста. Люди про нього злословили, але Рудольфу не залишалося іншого вибору, ніж вдатися до послуг брата, який у ті непевні часи міг залагодити будь-яку справу.
План був простий: чоловік перебирається якомога далі на Захід, облаштовується там, і тоді до нього переїздить Сильвія, вагітність якої стала на перешкоді спільній втечі. Ясна річ, Рудольфу не хотілося залишати вагітну дружину, але брат запевнив, що саме округлість її живота дозволить жінці покинути місто без зайвих підозр і проблем. Окремо було безпечніше. Залишатися далі в Ужгороді було б нерозумно: наступ Красної Армії автоматично тягнув за собою комунізацію окупованих совєтами територій, а про табірний режим у країні серпа і молота містяни вже встигли наслухатися; ба гірше, перед чоловіком постала загроза мобілізації, і було б воістину глупо наприкінці війни, коли всі завмерли в очікуванні падіння Берліна, уникнувши призову до всіх армій, що пройшли через Закарпаття, раптом стати красноармійцем. Тому план, який вигадав Аґостон, видавався мудрим: спочатку втікає Рудольф, а невдовзі до нього приєднується Сильвія.
Несподіванкою стала зичливість брата: той сам вигадав план, роздобув документи, та ще й не запросив за це ламаного шеляга, хоча знав, що в Рудольфа є успадковані від батьків коштовності. Стосунки між ними були напруженими з дитинства, а повністю зіпсувалися, коли Аґостон почав крутитися навколо Сильвії й одного разу п’яний ледь її не зґвалтував. Брати побили горшки, але нужда воєнного часу знову зблизила їх, і тепер ці кревні узи стали в пригоді. Та й вагітність Сильвії, здається, охолодила Аґостона, який змирився з тим, що скрадливі погляди й спроби загравань не відкривають перед ним шляху до насолоди. Армії, швидкозмінні кордони, окупації й визволення, що їх складно було розрізнити, хтивість і нечесність брата, якого люди довкола вважали покидьком, — того осіннього ранку Рудольфу здавалося, що все це він переграв, склавши із несприятливих умов перспективу щасливого майбутнього.

*
Уже в передпокої стояв такий важкий дух, що агент із нерухомості, щойно впустивши Славу й Ксенію всередину, відразу ж заходився відчиняти всі вікна.
— Не звертайте уваги на це застояне повітря, тут давно ніхто не живе, коли ви зробите ремонт й освіжите будинок, усе буде чудово, — з силуваною усмішкою виправдовувався він.
Старий будинок на вулиці Українській (колишня Анталівська), 13 в Ужгороді довго не могли продати. Спочатку через те, що власник закотив захмарну ціну, а потім, коли втомлений очікуванням, він таки погодився її знизити, забракло покупців: після початку російсько-української війни інфляція з’їла всі доходи і перетворила суму в твердій валюті на непосильну. Саме тому, зачувши нарешті можливість заробити, ріелтор запопадливо стелився перед потенційними покупцями:
— Це просто шикарний будинок, він не потребує масштабної реконструкції, бо збудований був не на продаж, а для себе ще в міжвоєнний період, за часів Чехословаччини. Сім’я була багатою й не заощаджувала на матеріалах, обираючи найкращу цеглу, дерево для столярки, черепицю, яка й досі, ось уже 80 років, служить і, до речі, не раджу вам її міняти, можна просто під дахом прокласти додаткову теплоізоляцію, ось і все, бо виглядає вона чудово, червениться на сонці, як у середземноморських містах. Ви обійдетеся тут малими грішми, зробите ремонт, завезете нові меблі — і готово, такий будинок простоїть ще не одну сотню років. А цей запах, ну, розумієте, він неминуче з’являється, коли споруда стоїть покинутою. Власниця, старенька бабця, померла чотири роки тому, але не хвилюйтеся, вона померла в лікарні, у цьо­му сенсі дім чистий, так ось, її син живе за кордоном, він і доручив нашій фірмі знайти покупця. За кілька хвилин він і сам мав би прибути, позаяк я сказав йому, що у вас серйозні наміри, і чоловік вирішив приїхати на перемовини особисто.
Відвідувачі походжали вслід за продавцем кімнатами, розглядаючись довкола. Інтер’єр будинку був, м’яко кажучи, хаотичним, він ще зберіг сліди колишньої заможності, але давалося взнаки, що з роками фінансове становище сім’ї погіршувалося, тож чим новішими були предмети — тим дешевший вигляд вони мали. Скажімо, люстра у кухні вражала яскравістю кольорів, видаючи своє китайсько-пластмасове походження. Натомість уся електротехніка, крім плаского телевізора у вітальні, була занадто старою, і Слава на автоматі занотував для себе, що треба буде обов’язково замінити всю проводку в стінах. Увімкнеш у таку розетку електричний чайник — і дім піде з димом.
Але були й деталі, що милували око. Приміром, дверні ручки у всіх кімнатах збереглися старі, автентичні, за таку — металеву, масивну — приємно було взятися рукою, відчувалася надійність конструкції, стара добра якість. Чи кахляна піч, притулена в кутку вітальні: така могла коштувати цілий статок, чого вартували лише гладенькі кахлі, помальовані на взір гуцульських мотивів у жовто-зелені орнаменти з кониками, вусатими жовнірами й гірськими хребтами. Щоправда, навколо жерла кілька кахлів замінили на новіші й абияк замазали, через це складалося враження, що в печі розбита пащека. Та це не засмутило Славу, який подумки вже виколупав ті новіші, але дешеві й страшні кахлі, переобладнавши отвір печі під затишний домашній камін.
У спальні, найбільшій, либонь, кімнаті в будинку, знаходились лише велика дерев’яна шафа й ліжко; підлога не була встеленою, як в інших покоях, килимами чи лінолеумом, і пасувала би радше до сараю, ніж будинку колись заможної родини. Старі й нестругані дошки потемніли від часу й вологи і були просто огидними на вигляд. Слава повернувся до вітальні й підняв килим — під ним те ж саме.
— А що з підлогами, чому вони скрізь такої поганої якості, вони ж старі, але, на відміну від інших старих речей у домі, явно виглядають зробленими нашвидкуруч? Тут органічніше вписався би старий паркет. Не віриться, що господарі могли для себе покласти таку долівку, — поцікавився покупець.
Ріелтор, не готовий до такого запитання, сконфужено позадкував, мовби ухиляючись від відповіді, але потім сказав:
— Чесно кажучи, не знаю… Ось-ось прибуде власник, він вам усе розповість. Але не думаю, що це проблема, ви ж усе одно зробите ремонт, поміняєте підлогу, проведете підігрів, тож це несуттєво, — його промову раптом перервала популярна мелодія, встановлена як ринґтон мобільного телефону; глянувши на його екран, продавець просяяв: — О, це власник дзвонить! Мабуть, він уже тут.

* *
Відпровадивши Рудольфа в дорогу, Сильвія повернулася в ліжко. Лежала в темряві з розплющеними очима, напружена, як струна, навіть дихати намагалася якомога тихіше, все вичікуючи, що зараз знову скрипне хвіртка на їхньому подвір’ї — і чоловік повернеться. Їхній план виглядав розумно, був продуманим до деталей, але щойно постать Рудольфа зникла в ранковій імлі, жінці стало не по собі. Вона втратила віру.
Пощо вони це затіяли? А якщо не вдасться — йому чи їй? Принаймні досі вони були разом, усі жахіття війни пережили, не розлучаючись, а тепер, коли передчуття миру вже розлите в повітрі, вона раптом опинилася сама в темній кімнаті. Хоча, мабуть, Рудольф таки мав рацію, побоюючись совєтів, і передусім не через можливу мобілізацію до війська, а через те, про що ніхто вголос не говорив, але чого всі потайки жахалися. Чисток — етнічних, політичних. Уже саме ім’я Рудольф не пасувало до совєтської системи. Як і Сильвія, зрештою. Тож правильно, треба тікати. Але як же це важко і страшно!
За сценарієм, у який вірили вони обоє, чоловік мав утекти на Захід, байдуже куди, аби лише не в совєтську зону контролю, осісти там і послати дружині вісточку, заразом спробувавши на місці роздобути сякі-такі документи. Це йому мало вдатися, бо в Рудольфа були сімейні коштовності, що їх можна було вигідно продати, а хаос воєнного часу дозволяв спритникам виготовляти необхідні папери. А тут уже Аґостон би допоміг, виклопотавши дозвіл дружині поїхати до свого чоловіка, який живе десь, скажімо, у Франції. Вагітність мала посприяти возз’єднанню родини. Не хотілося, щоправда, залишатися у цьому місті наодинці з Аґостоном, який не пропускав жодної спідниці і тому в обізнаних колах заслужив прізвисько «санітар лісу», не хотілося покладатись на його добру волю, але, здавалося, він щиро хоче допомогти братові. Що ж, хай навіть із чортом, але в цій ситуації треба було використати всі зв’язки, вибратися за кордон і разом із Рудольфом вирушити до Америки, в нове життя.
Щоб відігнати від себе тривожні думки, Сильвія спробувала заснути, вона заплющувала очі, рахувала до ста, намагалася глибоко й рівномірно дихати, але нічого не допомагало. Тому вирішила вдатися до способу, випробуваного ще в дитинстві: коли вона хотіла побачити якийсь сон, то лягала й уявляла його як рухому картинку, концентрувалася на кожній деталі, аж доки дрімота долала її, а уява продовжувала історію далі. Тепер Сильвія пригадувала паркий серпневий день минулого року, коли вони з Рудольфом гуляли містом. Роботи все одно не було, тож вони піднялися на Замковий пагорб, вешталися там без діла, щасливі, і коли побачили на виднокраї важкі грозові хмари, вирішили чимшвидше повертатися додому. Чоловік всадовив її перед себе на раму велосипеда, зеленого Puch’a, якого напередодні війни за безцінь викупив у чеського листоноші, що евакуювався перед угорською анексією, й вони помчали вниз вулицею Ботанічною. А що та стрімка, то швидкість була дай боже, і Сильвія з переляку вчепилася в руку Рудольфа, жартівливо запищала й заплющила очі. Й добре, що вона нічого не бачила, бо за поворотом малі циганчата тягнули якусь бочку, і щоб не стикнутися з ними, чоловік різко крутнув кермом, після чого пара гепнулася на бруківку. Рудольф сильно роздер лікоть і забив чоло, Сильвія ж, на щастя, обійшлася кількома подряпинами й розірваною сукнею. Її улюбленою — білою в червоні маки.
Вдома вона мила йому рани теплою водою, і коли за вікном ударив грім, їхня ніжність спалахнула, Рудольф почав мити її, виціловувати кожну подряпинку, аж нарешті все її тіло стало розчахнутою гарячою раною. Як вирахували вони потім, саме того вечора Сильвія завагітніла.
* * *
Трохи посперечавшись про ціну, власник будинку, продавець і покупці, які щойно з потенційних перетворилися на реальних, повернулися до вітальні, щоб обговорити останні формальності. Всі здавалися задоволеними: господар, який уже давно намагався збутися цього дому і навіть знав, на що витратить отримані гроші; агент з нерухомості, який потирав руки, бо його відсоток з оборудки був щедрим; Слава, в душі якого у передчутті майбутнього ремонту вже активізувався хлопчисько, що з дитинства грався піском, екскаваторами і мріяв будувати. Легка тінь впала лише на Ксенію, бо вона усвідомила, що ремонт тут триватиме ще цілу вічність, тож переїзд подружжя у нове помешкання, про яке вони так давно мріяли, доведеться відкласти. Можливо, саме тому вона досить неввічливо — гидливо повівши бровою й піднявши кутик уст — відмовилася від кави, яку в нетрях кухонної шафи віднайшов власник, літній лисуватий чоловік в окулярах, судячи зі стриманих манер, в далекому минулому науковець чи бюрократ. Швидко запаривши каву, він подав її у старому фаянсовому сервізі, чистота якого й змусила жінку відмовитися від почастунку.
Умостившись на софі перед телевізором, товариство почало невимушену розмову:
— Що мене справді здивувало, — сказав Слава, тримаючи мініатюрну філіжанку трьома пальцями, — то це якість підлоги. Тут би годився паркет чи бодай щось якісніше, але аж ніяк не такі грубі дошки. Тут узагалі можна відчути, що на стадії будівництва грошей не шкодували, але ось пізніше почалися скрутні часи. Але щоб мати таку дорогу й велику ванну — і в той же час абияк сколочену підлогу, в це якось не віриться.
— Тут і був колись паркет. Ясна річ, такої підлоги порядний господар би собі не поставив, — увічливо усміхнувся власник. — Але потім його замінили. Думали, що це буде тимчасове рішення, але немає нічого постійнішого за тимчасове. Наша сім’я після війни так і не стала твердо на ноги, і завжди знаходилися нагальніші витрати, ніж міняти підлогу, яку встелили килимами й забули.
— А чому ж замінили паркет? — вдало спробував підтримати розмову ріелтор.
— Вимушено. У нас був обшук, підлогу просто всю зняли, все, що потрапляло під руку — розтрощили, ось навіть кахляну піч роздовбали, шукаючи там сховку.
— Обшук? А чому? — насторожився Слава.
— Це давноминула справа, — власник зняв окуляри й почав повільно їх протирати. — Розумієте, після того, як прийшли совєти, моя родина вирішила втікати з Ужгорода, їм не було тут безпечно. Мама уже була вагітна мною, тому вони вирішили розділитися: першим мав пробиратися на Захід тато, облаштуватися там трохи й тоді вже викликати дружину. Але його здав рідний брат, тому далеко втекти не вдалося — лише кілька кілометрів від дому, до Червениці, там його впіймали і на місці розстріляли. А що органи були повідомлені про нашу заможність (мій дід мав перед війною аптеку на Корзо в Ужгороді), то вранці, поки мама ще спала, на дім нагрянули чекісти й почали все тут потрошити. Вони й зняли підлогу, шукаючи коштовності.
— Рідний брат? Боже, як це ницо! — видихнула Ксенія.
— Так, він давно поклав око на мою маму, тому й видав тата чекістам як ворога режиму. Хотів зайняти його місце, примчав до нас того ж ранку, одразу після смерті батька, намагався втертися до мами в довіру, заспокоювати її, але вона миттю розкусила того мерзотника. Зрештою, він теж довго не протримався, наприкінці сорокових совєти відправили його в ГУЛАГ, там він десь і пропав.
— А як мама його розкусила? — зацікавлено спитав Слава, що від здивування забув про філіжанку, яку вже хвилину тримав біля губ.
— Дуже просто: того ранку він приїхав на нашому велосипеді, сказав, що батько віддав йому свій ровер, бо вирішив утікати лісом, а там його буцімто і впіймали, ось така історія, — власник задоволено огледів свою публіку, яка, втім, виглядала досить спантеличено. — Не здогадалися? Батько міг віддати братові що завгодно, тільки не велосипед. У його рамі він перевозив коштовності.

Ілюстрація: Микита Власов

читать далее

рейтинг:
5
 
(3)
Количество просмотров: 4895 перепост!

комментариев: 1

  • автор: Гость
  • e-mail: juliah-z@mail.ru

Виїздить-переїздить ... Здить. Хіба не буде українською виїжджає, переїжджає, під'їжджає. Навіть не думаю, що щось подібне на здить присутнє у західноукраїнських діалектах. Коректори недопрацювали. Власне, питання до спеціалістів

опубликовано: 16:47/17.11.2016
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


Аптека в Житомире sanitas