шо нового

Приборкувачi змiй у Захiдних Карпатах (слов’янський серпентальний пангіпнотизм)
 
17:01/01.01.2009

Щодо приборкування змій у Західних Карпатах ми маємо найширшу інформацію, зібрану відомим етнографом Зеновієм Штрудлем (1942—1983) ще в період його роботи над кандидатською дисертацією, котру він захистив у 1975 році. Здається неймовірним, що факт приборкування змій простими лемківськими селянами досі не був предметом спеціяльного зацікавлення передової наукової думки, тоді як значно більш скромні досягнення індійських факірів (більшість із яких, до речі, на перевірку виявляються всього лишень бездарними шарлатанами) вихваляють на всі лади, що привертає пильну увагу не тільки дилетантів­туристів, але й озброєних значним науковим апаратом професійних дослідників гомосерпентального гіпнотизму!
Насамперед слід відзначити, що слов’янські приборкувачі змій, на відміну від арійських, окрім гіпнотичної дії безпосередньо на змію як таку, володіють здатністю загального гіпнозу, або ж пангіпнотичною силою. Це видно з наступного прикладу.
 
1. Приїхав, біля него си позбирали тут­во хлопаки, смалят сидят, женшини, дітиска стоят. Ну, сидят на колодах, колод там понакладано. Тотой сидит та й мовит:
— Диви, змія! Гляди, яка зміюка повзе!
Всі посхоплювалиси! А по дорозі вуйко на конячці, туй­во, сидит на возі, на сіні. Ото вони й гукают:
Змія! Змія! — А він не бачит.
— Нігди змії нема. Шо він вам бреше?
Той:
— Куди бреше? Оно в тебе, диви, сіно горит!
Він обернувсь — а віз, йой, горит! Він — на коня. Раз! — рубанув гужі і на коні поскакав. А віз жиш як стояв, так і стоїт, ніде ніякого вогню, ніц! Всі регочуть, про змію й забули! А той — навтьоки! Поїхав, поскакав — сіно ж­бо горит і сам згориш — обрубав гужі, воза покинув. Тепер над ним лаха деруть: пошивси в дурні. А цього і боят: лем скажи шо не так, так він нараз шось учворит. Сидят і позиравут на него, шо він далі робитиме.
 
Крім того, слов’янський серпентальний гіпнотизм є утилітарним: карпатський заклинатель не просто приборкує змію на потіху невибагливій публіці, але й виконує роль певного посередника між змією і людиною. Міжнародна серпентологія надзвичайно високо оцінює цю термінальну функцію слов’янського пангіпнотизму і ставить його на одне з найвищих, передових місць у світі! Слова ці потверджуються наступним прикладом.
 
2. Це був один дідок, значить. Я так то знаю, що дід Павло, а фамілії його не знаю. Той був такий… теж, видко, знав щось таке. То як бува де з’являлися змії, то, значить, його просять… Він навіть і сам носив змію через плече, вона і на шиї обкручувалася. Ніц йому не робила.
Так от, якщо з’являлися де змії, якщо хто гарненько його прийма, значить, він цих змій вижене. Спершу заб’є якийсь патичок, пак гіллячкою кілько раз махне, пошепче — і зникають! Нема!
А як котрий його образить, то юж сам радий не буде. І покіс на пси зійде. Ні гребсти, ні косити не можна: змій наповзе — хоч греблю гати.
Або от іще трафунок стався у Мужієві. Там копальні були, золото мили. І хлопці його попросили! Він ійшов мимо, а вони його попросили. Він сказав:
— Давайте, я ізроблю!
І натурально, ізробив, поставив патичок, гіллячку узяв до рук. Помахав — сама найбільша прийшла, почала крутитися довкіл патичка, і за нев усі прийшли, в клубок скрутилися, сичали¬сичали…
Він змахнув гіллячкою — і вона пішла вперед, і ті слідом. Пішли й не стало.
 
Приборкування змій широко застосовується у народному господарстві. Велика кількість змій на покосах — одна з головних причин зниження врожаїв і подовження терміну сільськогосподарських робіт, що призводить до суттєвого падіння якості силосних культур, а це, в свою чергу, негативно відображається на кількості і якості зимового фуражного підкорму для великої рогатої худоби. Наступний приклад прекрасно ілюструє вищенаведене.
 
3. А це теж вуйко отой розказував.
У нас тогди були ділянки, косити (раніше ділили по паях: на господаря, — пай, єк двоє дорослих — уже два пая дадут. Скільки там худобини держиш — не рахуют). Ну і от, поки ділили — обминали — Новоселиця була, вона ж кам’яниста, а вони ж у камінні зимуют, змії, — ну от її обминали. А наші все­таки надумали брати. Ото ж і вуйко мій:
— Я, — каже, — зазву чоловєка — їдної не буде.
Чоловік той з Риманова був, дідок. Ну що? Прийшло його звати… Ми, каже, і пастки наставляли оті, волосяні, доокіл, все одно проповзают. А його зазвали, як тільки приїхали туди. Він патичок поставив. Якого він лиха робив, що він коїв? Так жиш всі (артелі ж великі були, такі шо йой! там і дівки, вони їсти ладуют, дітиска, копни возят, мужчини), вони всі розбіглиси, як змії на патик подерлиси! Мало внизу звивалиси — на самий верх поналазили! А затим він яке¬то сказав, і — нігди ні одної не стало! І викосили. І так і не стало їх. Ну і не даром кажут, шо от вона, Кара… Їх перше тут, каже, була так само багацько: кам’яниста місцина, що тут скажеш. Ну і не раділи все ж­таки, бо ж тут золотошукачі мешкали… Так от дідок з’явився. І от як плату дадут — на отаку відстань у нас ані одненької не знайдете. Йому треба весь обійти. І що ви собі хочте?
Він як узяв відси — як його? Гребінь у нас називают — від гребеня туди і обійшов. І на тій місцині пак ніхто не найшов ані одної змії. Це­во, шо означа — шось зна чоловік! Ін на сорок літ заказав. І оце правда, сорок літ минуло — а оці года стали появлятиси. То там на покосі зобачат, то ше де. Ну але дідо сказав — на сорок літ ви будете вбезпечені. Йому тут склалися грішми, заплатили за теє. І не було. Отака штука…
 
Психологія відносин між людиною і змією — одна з найменш досліджених галузей серпентології. За влучним висловом серпентолога Андрія Монастирського: «Внутрішній світ змії — нерозв’язана загадка, і наука повинна прагнути її щонайшвидшого розв’язання». Однак, простий селянин незрідка перебуває на передових позиціях взаємин зі зміями. Таким чином, він на практиці пізнає те, що лишається цілком недосяжним у лабораторних умовах! Упродовж тривалих років подібної практики у слов’янському серпентальному пангіпнотизмі склався своєрідний етичний кодекс заклинателя. Наступні декілька прикладів певною мірою проливають світло на це питання.
 
4. У нас тут є один. В санаторії у Трускавці. Він відає! От як він де косит — ти вже не будеш. Не будеш косити: раз махнеш — змія, два махнеш — змія.
А батько оповідав. Вкусила одного хлопаку.
— А ми, — каже, — тепирь і упізнаєм.
Він осиковий дубець поставив отак¬во, батько казав, щось так махнув. А тоді — С¬с­с­с­с­с­с­с­с — так і повзут, і на цей дубець, справненько повзут! А одна позад них ледве­ледве… Він говорит:
— Тоті, — каже, — не винуваті. А оце ти винувата. Айбо, йди… — Вона помалу повзе: вона винувата! Він:
— Ти винувата? — говорит.
Вона:
— Всссссс, всссс…
— Лізь, каже, — в оцю смолу. Такий тобі наказ. Більше не будеш кусати.
Виповзла звідтам, так­во струснулася і тут само бубликом і лягла. А він яке¬то ім’я намовляв:
— Більше не кусайте! — чоловік той. Дубець у нього якийсь осиковий. Він там­само косив, коло нас. А батько тоді говорит:
— Пусти їх.
Він якось так дубцем махнув, раз, другий — вони пішли. Айбо, каже, лячно! Тоті просто такі¬во грубі, рябі. І отак пішли. А бити не став:
Не треба, — каже, — їх бити. Нам жити тра’ і їм жити тра’.
І більше нігди на покосі не було.
 
Індійські факіри, як уже було зазначено, здебільшого просто шахраї. Але якщо і є поміж ними такі, що досягли певного рівня порозуміння зі зміями, то вони тим користуються винятково для особистого збагачення. Інша річ слов’янські заклинателі! Вони використовують змій насамперед задля допомоги людині, хай навіть незнайомій, а вже потім — собі. Подібний приклад — велика рідкість у країнах, зачеплених ганебним ігом колоніального гніту англійського імперіалізму!
 
5. Ми сіно косили. А ще дід коня узяв, їдемо ми на возі, я чую: щось таке ніби поскрипує, чи нє? А вона на колесі зашпортала си, розчепити не може. Ми зупинили, її вбили. Тоді на косовиці теж у наметі… не в наметі, шалаша поставили. Я си вночі прокидаю, чую, шось на груди давит, тєжко. Я — раз! — очі відкрив­єм. А вона клубком згорнулася і лежить на грудях! А мені хлопці казали, що як лежит, то си не перевертай, не рухай. Я діда — (дід поряд жиш лежит) — раз! — розбудив. А сам на неї дивлю: вона лежит. А там старий, він сам­один жив, сіно косив, сам мешкав. Він туди, дід, погнав. Старий тотой прийшов, так на неї зиркнув, вона — раз! — з мене сповзла і до нього. І пішла…
А потім тому старому зло заподіяли: сіно у нього забрали. Він мовит:
— Тото вважайте, що ви сіна накосили, вже. Більше косити не будете.
Кидь на ранок приходят… Він сидит, а вони кругом него, змії, в три кола. Кругом него змій… А він стоїт посеред. Вони повзают, по ногах, кругом, скрізь! А він сидит… За два дні поїхав. І все, зачалоси там. Ніде, нич! Куди не піди — всюди змії. Ну що ж? Ходити нема сенсу: ані роззутися, ані ще чого. Сіно косити — тим паче: раз! — махнеш, вона вилетить звідтам. Я перерубав навпіл, але й там починаєси, починаєси — йо¬ой!
І всі притьмом виїхали звідтам!
І от коли він помер, тамтой старий, у него хату ламали. Йой! Там змій у него стілько було в льосі!.. Так казали: у його дітваки були, двійко хлопчиків, (де він їх узяв, того не знаю) І от хлопчики до него — раз! — прибігли і тікают нараз: вони там зо зміями си бавлят. Вони дрібнєтка, хлопчики, а він їх, змій тотих, на охорону ставит, то вони й не пустят нич, нє? Змії тут, забачат — боят. А тоті їх там за хвости дерут (вони не кусают, нич!), б’ют, копают. Так¬тойво її копни, еге, вона скоро разів п’ять вхопит ищі.
 
Немає потреби наголошувати, що слов’янський серпентальний пангіпнотизм — явище унікальне. Рівних йому немає в цілому світі! Можливості західнокарпатських заклинателів долають всі можливі межі! Наступний приклад показує, що сила слов’янського психічного впливу є надзвичайно сильною і впливовою!
 
6. Дід Короташ. Його так усі й називали: «шаман». А він пошту возив, усяке таке… І, тепер, я поїхала до Києва на сільськогосподарську виставку, а дочка замість мене лишилася пасти коні (я конюхом робила). Ну, вона каже:
— Діду, а чого кажуть, що ніби у вас змій багато, а й ніколи ні одної не бачила? Я поїду в Москву, а там скажу: «Ох і много там гадюк». А вони скажуть: «А ти відала?» — «Ні». — «Ну так ти ж тогда і нє брєши, іх там нєту».
А дідо сидить та й каже:
— А чого ж ти, Олю? Хочеш подивиться зміюк?
Вона:
— Ой хочу, дідусю. Я б подивилася.
Він каже:
— Гаразд. Ставай, сядь, слухай сюди. — Вона верхи на коняці на сідлі сиділа. Дочка моя. А тепер ото злізла з коняки, стала, а коняку пустила, коняка пасеться тут же коло них. Каже, так, мамо, тихо, ані вітру, нічого, сонце. І він отак ставе палку здорову. А їй тіки сказав, чисто шо попередив:
— Ти гляди не реви, як побачиш, значить, так не ревти!
Вона:
— Ні, дідусю. — А сама так головою махнула.
Він тихенько свись! Колина, Марина… — всіх назвав. Йой, як, мамо, трава таки прямо — шшшш — шелестить. Шелестить! Я гадаю, ні вітру, анічого нема, а воно трава шелестить. Йой, як вони звідти… Палка така, потонше од руки була, так вони такий звивень намотали, і сюди в рот, в ніс, в очі… А він стоїть.
Вона стоїть, моя дочка, оце­во, падати хоче. А він баче, що вона спугалася, а тепер і каже:
— Ну? Побачила?
Вона ж нічо, не каже, тільки отаково головою махає. Перелякалася їх дуже.
А він тепер цево:
— Колина, Марина — по місцях!
І так чисте поле стало…
Оце те місце, де ти косиш, там же їх багацько. Ну і от вона вже тепер скільки ходить на косовицю — там їх двадцять штук чи й більше — вона їх уже не боїться. Він їй каже:
— Поки я живий, доню, і ти поки будеш жива, ти тепер їх бояться не будеш, тих зміюк.
 
Застосування змій у якості охорони замість собак — поширене явище у Західних Карпатах. Пояснюють це так: змії нечутні, вірні, обережні і здатні на подвиг. Там, де собака зрадить, спокусившись ласим частунком, — змія лишиться непохитна. Вона — самовіддана берегиня родинного добробуту!
 
7. Оно тая дївка, її дочка. Надею кличут (де вона тепирь? Вадь на Луганчині? Чи в Батакані? Одноока така, кривенька, вона була йому дочка нерідна.
Тото він з жинкою йде (це вона казала, з її слів), лишают її:
— Ти не боїси. Тото прийдут змії, они з тобов ляжут — не боїси. Вони стережут.
І так вона пой устала, перебудила ся (лямпа світит): коло входу лежит така зміюка здорова. Подивила ся: і з тамтого боку, і з цего боку змії стережут єї.
Тото все він робив. І, відай, навчив. Навчив. Вона тоді теж чудне робила. От, бува, він іде на косовицю, посварився з ким:
— Ну, айно, потім прийдете.
Дивиш, назавтра прийдут — на тотій косовиці косити не можно: одне черви. Ідут до него:
— Ну де? Я вам казав.
Прийде. Що там робив — фрас його зна…
— Ну, ходіт косити, ні єдної не буде. Все! — Жартун був.
А не дасть убити…
Старі, бач, померли, а дочка на порі стала. Лем калічка, нога у неї яка¬то, рука кудись¬там… ходит так, вилицю вивернуло… Ото вона жаліла ся на тотого вітчима: змій, каже, коло мене лишив. Ну і шо? Лишили самі змії в хижці, коло неї лишают, стережут її. А тоді привикла.
 
8. Брат одної жінки живе у нас, так от, вона вміє зі зміями… Шістдесять сім років йому. Сперечалися якось. Чоловіки кажуть:
— У змій ноги є.
А він каже:
— Нема.
Як взнати? Він від модрини відірвав кори, на ній смоли багато, і пустив змію по ній. Потім глянули — нема слідів, самі кільця.
А то ще візьме цурпалок, увіткне і кличе змій. Вони сповзаються і на цей патичок накручуються. Так і висять. Він слівце скаже — вони розповзуться.
Або от на косовиці живуть вони. Щоб нічого з шалаша не взяли, він на видному місці, на костурець змію вішав. На вузол зав’яже, а вона висить, розплутатися не може. Піди візьми, коли такий сторож є.
 
Ці вісім вищенаведених історій певною мірою проливають світло на дивовижну загадку слов’янського серпентального пангіпнотизму. Але загадка ця не надається до розтлумачення тільки на перший погляд. Насправді ніяка це не таємниця, а просто — одна з численних властивостей непересічної і гордої української душі.
 
2000 рік

ілюстрація Микита Власов

Автор про себе:
Народили у Запоріжжі 20 лютого 1976 року. Під враженням від казок, наукової фантастики та ще чогось з 12 років почав писати мемуари мисливців на марсіанських динозаврів. Першого динозавра вполював на початку 90 х.
Після закінчення школи вирішив стати інженером з автоматики через палке кохання до роботів, але витратив десять років, аби зрозуміти, що вони не здатні на взаємні почуття. У 2006 році виграв літературний конкурс видавництва «Смолоскип», подавши туди описи оголених мікросхем та комп’ютерні порнопрограми на Фортрані, Бейсику та С++, написані з 1993 року. Тоді ж покинув техніку та став журналістом, співпрацюючи із запорізькими газетами та журналами.
У 2007 році вийшла перша збірка «Як зникнути повністю», що й досі користується великою популярністю серед тиристорних регуляторів та сильфонних дифманометрів. У 2008 році здобув другу вищу освіту перекладача з англійської, американської, австралійської, новозеландської та фолклендської мов. Зараз мешкаю у Києві, працюю у газеті «Дело» та готую до видання другу книгу — роман «Смачного!», присвячений субкультурним особливостям українських людожерів та 20 оповідань про анатомічну будову та дозвілля мутантів. Керую кіноклубом «Смолоскип». Захоплююсь грою на гітарі «Ibanez» із процесором «Line 6 Tone Port UX2».

рейтинг:
5
 
(1)
Количество просмотров: 43447 перепост!

комментариев: 1

  • автор: Ігор Стожар
  • e-mail: 1qwerty@ukr.net

А Ви не смійтесь, це дійсно правда. І в більшості сіл Прикапаття є люди, що накликають змій, відводять горомовицю. І хоробрі п'ятами накивали, і не один життям поплатився за кривди, липкі руки. І це не тобі "Фата -Морґана" 18 сторіччя. Це 21 вік. Не потрібно їхати у Верховину до Нечая, це тут - поряд. А може то і не змії, а Дерева́ і не Дерева́, а Ня́вки і ніхто того не знає, але, що є, - то є. Йдучи в ліс, помолись, попроси їм і собі спокою. Щоб не перепенив тебе Чуга́йстр. І не жив і мучив до скону-віку, до всраної смерти.

опубликовано: 14:50/14.02.2011
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode