шо нового

Нова стара баба
 
20:27/22.07.2013

Ось так ти це і розумієш, нове і невідворотне про себе, коли перетворюєшся на ревниву дружину, що нишпорить кишенями та оглядає комірці сорочок зрадливого чоловіка, якою ти ніколи не була, та й чоловік твій колись зрадив не тебе, він не розмінювався на малі форми, а Батьківщину, що також нишпорила його кишенями, шурхотіла знайденими папірцями, підслуховувала й винюхувала, щоб упіймати на гарячому або тепленькому та заслати грішника до Сибіру. Таких підлот я не очікувала від звичайного інженера, з котрим побралася, в моєму хибному, як виявилося, уявленні зрада Батьківщини більш допасовувала військовим. Але доля вберегла мене від шлюбу з військовим, але от мого чоловіка від зради Батьківщини — ні.
Я відправилася за ним до Сибіру, не думаю, що через велике кохання (чим ми тоді вимірювали велич кохання — трагедіями російських та американських прозаїків?), мені просто хотілося, щоб у нас були діти, і там в мене народилася Наталя, там помер мій чоловік. Додому, в Київ, я поверталася з довідкою про посмертну реабілітацію чоловіка та двома істотами жіночої статі: донькою та подругою Зоєю. В Зойки була анемія та астма, чоловік її давно подався шукати кращого життя в Таджикистан, де пахне динями, знайшов чи ні — невідомо, але до Зойки не повернувся. Зойка динями не пахла. В Києві вона підхопила алергію на молоде листя тополі, матюкалася, але казала: «Твою мать, таки нигде житья нет. Но тут хоть земля жопу греет». В Сибіру вона кілька разів хворіла на цистит, й не могла мати дітей. Втім, її це не обтяжувало. Якби ми з Зойкою були одружені — давно б відсвяткували золоте весілля. Попри мою м’якотілість та її агресивність.
Моя мама, котру я пам’ятаю дуже погано, залишила мені у спадок фразу: «Вихованість рятує бідних людей від ганьби». Я завжди намагалася чинити правильно, бути стриманою та вихованою. Довго залишалася бідною, але й не ганьбилася, думаю, що мати була б мною задоволена. Правда, слово «ганьба» в мене досі асоціюється з втратою цноти поза шлюбом та шиплячими сусідами за зігнутою спиною, не більше. Моя фантазія — бідна, стримана та вихована, майже як я. На відміну від Зойки, котра починала шпигати людство, як тільки прокидалася. «Если вы думаете, что то, что вы мне подсовываете, это — курица, то подсовывайте лучше себя, у вас такие же мозги и шкура в жутких цыпках».
Зойка ходила на мітинги не заради ідеології або грошей, вона ходила туди, бо там можна було скільки завгодно дерти горлянку.
Зараз мені вісімдесят п’ять, як каже наш дільничний терапевт: «Ваш вік небезпечний для кісток». Він дуже оптимістично сприймає мій вік, якби я була менш стриманою — поділилася б із ним, як важко себе відірвати від землі, як може ні сіло, ні впало заболіти будь-який орган, як з’являються зайві кістки, хрящі, зморшки, складки, кілограми; а тисковимірювач займає почесне місце на тумбочці. Взагалі ти починаєш наближати до себе всі предмети та людей, котрі можуть тобі знадобитися, прагнеш обкластися ними. А деякі предмети та люди починають заважати та непокоїти — до сліз.
Так я дійшла до того, що нишпорю піджаком свого онука Славіка. Він вчора прибіг додому, навіть не зазирнув до моєї кімнати, хутко перевдягнувся й утік. Певне, до жінки. Знову до якоїсь чужої жінки. На піджаку я знайшла кілька сивих коротких волосин. Не його. В нього було трохи довгувате шатенове волосся, це така зараз офісна мода.
Коротке сивувате волосся, як кажуть — сіль із перцем. І трохи наче підфарбоване. Перша думка — він зв’язався зі старою короткостриженою бабою. І незабаром приведе її до хати. За своєю постійною схемою — кілька ночей у неї вдома, іноді готелі або виїзд за місто, аж потім він запрошує пожити разом. До нас. Його нова стара баба терпіти не буде всю цю романтизацію, не буде сприймати його та його життя такими, як вони є, мабуть, їй вже кортить зайнятися ремонтом, а я не люблю, коли хтось вносить зміни, незабаром в мене буде головна зміна мого життя — смерть, це достатній аргумент, аби не терпіти нові шпалери, меблі, унітаз чи ще щось. Наприклад — нову стару бабу. Славік до хати натягав достатньо матеріальних доказів своєї успішності, мужності та технічного прогресу.
А може, ця баба (чого в неї таке коротке волосся? Чого вона не фарбується? Зараз фарбуються всі, навіть Зойка) хворіє на рак? Доведеться тоді віддати їй свою кімнату. Я старіша, але нічого аж так в мене не болить. Почнуть тиснути мені на совість, щоб я дозволила жінці провести свої останні дні в комфорті з коханим чоловіком. Хоча ні, не думаю, нема підстав підозрювати в Славіку запаси альтруїзму та добра. Його потягнуло до зрілості, все решта він перепробував за свої тридцять чотири холості роки.
Зойка завжди говорила: «Вы с Наташкой зацеловываете вашего Славика в попу. Вот увидишь, насрёт он тебе в душу, Варка, насрёт! И полетит твоя засранная душа к Богу, и опозоришься ты там, тьфу».
Стосовно зацілованості Славіка Наталею Зоя грішила проти істини, бо чудово знала мою доньку. Наталя була проти поцілунків. «Навіщо розводити ці мокроти?» Славіка вона не цілувала навіть у маківку, вже не кажучи про попу. Взагалі, донька згадувала про його існування, лише коли профспілка Міністерства закордонних справ, де вона служила, видавала запрошення на ялинку, до театру ляльок, в цирк. Завжди одне. Завдяки цьому Наталя могла бути впевнена, що дитина в неї є, в кількості — одна штука. Свого чоловіка Наталя вигнала через півроку після народження Славіка, певне, не хотіла й далі «розводити мокроти». Сама вона висловлювалася наступним чином: «Хіба це чоловік? Додому приносить тільки сморід цигарок. Навіть триперу жодного разу не приніс».
Звичайно, я компенсувала Славіку прохолодне ставлення матері. Можливо, й залюблювала його, а кого мені було любити? Наталя не терпіла моєї ніжності (її відверто вернуло від проявів людяності та тепла), чоловіка в мене не було, котів або собак я любила, але не «заціловувала їх у попу», а Славіка, виходить, заціловувала. Я любила купати його, розминала смішні ніжки, перша помітила, що він — плоскостопий. Я читала йому казки, збирала до школи, купляла дорогі продукти, мені подобалося милуватися тим, як йому смачно. Я пам’ятала його перші слова та помилки, зберігала фотографії, щоденники, його перший вірш та старі іграшки. Я помічала, як змінюється його запах, як він почав голитися, що його хвилясте волосся росте так, наче сходиться трикутником під шиєю…
З чоловіками мені не щастило. Або на чоловіків. Зойка говорила: «По тебе вообще не скажешь, что у тебя были мужики, вся прилизанная такая, с улыбочкой этой твоей, будто тебя застали писающей в кустах. У тебя Наташка из уха вылезла, а не как у всех нормальных баб. Вся ты такая, будто и пальцем в тебя не тыкали, не говоря уже о чем-то пониже пуза. Вроде как никто не срал в душу. Но — Славик, помяни мое слово, насрет!» Чоловіки в мене були, але щось заважало нам триматися разом. Я любила щиро, без причин, тільки завдяки потребі — любити та віддавати, а вони шукали причину — через жалість, через корисливість, через зріст, через «щоб не піднімати одній дитину». І думали, що я ці причини приховую, а коли я щось у житті й уміла приховувати, то це — гнів. Вони озвучували ці причини, я ніяковіла, вони відходили й знову наближалися. Коли все було добре, я відчувала, що це ненадовго, зараз знову до мене підійдуть і почнуть обгризати моє молоде листя…
Наталю я підняла самотужки. Хоча тепер грішу проти істини, це Наталя підіймала мене, вона завжди вирізнялася цілеспрямованістю, ніщо так не змушує молоду матір-одиначку жити та міняти щось на краще, ніж впертість власної дитини, ти б вже й скотитися згори хотіла, а хтось тебе підбиває рогами догори, догори, знову й знову.
Зараз Наталя працювала в нашому посольстві в одній із скандинавських країн. «Мама, не здивуюся, якщо тут у баб уже виросли яйця, вони розрулюють геть усе», — писала вона мені. «Навіть у мене щось там починає свербіти, може, то якраз і лізуть яйця». Я хотіла їй написати, що так може проявлятися клімакс, цей страшний свербіж, але не втручалася. Власне, Наталя не гарчала на людей (і на мене в тому числі) тільки тому, що взагалі не любила розмовляти, вона писала довідки та листи, складала протоколи, вичитувала договори. Про Славіка запитувала тільки в контексті того, чи не привів він когось до хати. Коли я сердилася, що вона за нього геть не непокоїться, Наталя відказувала: «Мама, з людьми такого складу, як Славко, та такої статі — ніколи не відбувається чогось такого, що мені цікаво або слід було б знати, крім тих моментів, коли його чіпляє яка-небудь небезпечна баба».
І от знову нова баба. Варто йому подякувати за те, що першу він привів пізно, коли йому виповнилося двадцять дев’ять років. Її звали Людмила, й вона була такою гладкою, що коли сідала — більш була подібна на крісло, ніж саме крісло. Зойка реготала й казала мені: «А ты представь, что это не Людку притащили в твою квартиру, а оригинал Рубенса». Предтечею до її появи слугувала нова пралка, котру Славік подарував мені. Власне, ця Людмила в його телефоні (я не підглядала, якось він голився, вона зателефонувала, і я піднесла йому телефон, мимоволі кинула оком на екранчик) була записана як «Люда — Пралка». Коли я помітила цей запис — мене трохи попустило, я вирішила, що надовго вона тут не затримається, або Славік уже зовсім «чурбан неотесанный» (так зве його Зойка), бо не можна навіть у записах так нарікати кохану жінку.

Не можу сказати, що я з нею конфліктувала, просто її було, як на мій смак, забагато. Ще їй постійно телефонували клієнти, скільки ж людей хоче пралки, пилососи, рукомийники, диво-швабри; вона з ними спілкувалася цифрами та реготом.
«Зовіть мене Людмилою, якщо не важко», — виправила вона мене, коли я звернулася до неї як до Люди. «Людо, але ж у вас таке надмірне, довге повне ім’я, хіба не можна його зменшити?» — «А ви зменшуйте прикметники, ви ними зловживаєте, так і сили для імен збережуться. Всі ці ваші «надмірний», «надзвичайний», «злочинно-прекрасний», — для чого ці всі красивості? Людмила — гарне ім’я, а Людка — так хай звуть шавок підзаборних, навіть чути такого не хочу». І вона мені усміхалася. А ще діставала мене майонезом. Бач, не може вона його їсти в салатах, бо від цього гладшають. Матір Божа, як вона ще здатна помічати, гладшає вона чи ні? А я любила майонез, і ніколи не розжиралася до таких злочинно-жахливих та надмірних форм. Я мастила майонезом канапки, замість масла, викладала на майонез сервелат або шпроти, й почувалася дуже задоволеною.
Славіка легко було помітити, але важко було ухопити. Крупний, незграбний, освічений, балакучий. Не добрий і не злий. При цьому мало хто міг кількома словами розповісти про Славікову вдачу. Славік мімікрував, підлаштовувався, дослухався, тримав оборону, в наступ він на моїй пам’яті ніколи не ходив, коли хтось ходив у наступ на нього, він переконливо робив вигляд, що це його не стосується, а потім підбирав усе, що залишалося від атаки, і тим був задоволений. Більшість людей говорили про нього так: «Славик? Это большой такой, с мокрым ртом?»
В квартирі пролунав дзвоник, я підняла трубку.
— Варка, ты? Чегойто там у тебя на подоконнике расцвело, кактус что ли?
— Да.
— Сучка!
Щось гримнуло, вочевидь Зойка кинула трубку. Вона терпіти не могла, як у мене щось розквітало, просила, щоб я нічого не ставила на те підвіконня, на той бік, куди виходять її вікна. А я їй казала, щоб вона менше зазирала в чуже життя. Зойка фиркала. Квіти її діставали тим, що вона прочитала, наче рослини квітнуть тільки в добрих людей, а у злих — мруть. В неї квіти не приживалися, а в мене — завжди квітнули. Хоча вона щоразу приговорювала до них: «Та шоб вы повыздызхали, сволочи зелепушные», — квіти Зойчиних прокльонів не боялися.
Зараз їй стане соромно, вона зателефонує і запросить на чай. Сподіваюся, що вона покінчила з аспіриновим періодом. Одного разу я помітила, що Зойчин чай чимсь віддає. А потім побачила, як вона в чайнику розчиняє дві пігулки аспірину.
— Ти нащо то робиш?
— Уроды, что за цветы в переходе втридорога сдирают, сказали, шоб розы не вяли, нужно добавлять в воду аспирин. Я, конечно, не роза, но увядать тоже не спешу. Смотри, как помолодела, видишь?
Я змовчала, бо Зойці не пояснити, що молодий крокодил від старого крокодила відрізняється тільки розмірами. От тільки маразмів більшає.
— Але ж чай гидкий на смак, ти сама не відчуваєш, чи що?
— Ой, еп-папало-ногу, чай вообще гадость и зло. Они его делают из костей мертвяков. А аспирин ещё кровь разжижает, а я забочусь, шоб ты, дура грешная, от инфаркта не скопытилась.
Зойка не телефонувала, напевне, цвітіння кактусу, то був більший виклик, ніж я думала, тому я поринула в спогади про баб Славіка.
Ще була — Тася. Взагалі її звали Анастасія, але вона звала себе Тасєю. Дякую на тому, що ми її могли звати, як завгодно. Я от тільки не розумію, як можна при здоровому глузді самій себе звати Тасєю? То в собак нема особливого вибору. Наприклад, Зойка свого кудлатого тер’єра зве «Падла», «Лохмотня», «Дусєчка», хоча його звати Адольф, він озивається, бо хоче жерти, вигулюватися та й взагалі любить цю стару негідницю. Але як юна дівчина може зватися Тасєю?
В Тасі, начебто, була легка вдача, вона весело клопотала по господарству, дарувала мені симпатичні кофтинки, але весь час хіхікала. Навіть коли розповідала про трагічні події. Це мене бентежило й дратувало, я вже не кажу про те, як на це хіхікання реагувала Зойка.
«Она что у вас, блаженная или просто дура? Чего ей надо? Нельзя верить бабам с оборками и хихиканьем, это невероятные падлы!» — попереджала мене Зойка, котра сама носила штани, перешиті з жалобної сукні, та спідницю, перешиту з військового пальта, а сміялася вона так, що всі навколо починали непокоїтися, чи раптом не хоче вона кого-небудь прибити.
Важко сказати, наскільки неймовірною падлою була Тася, але маніпулянтка з неї була неперевершена. Славік на всі ці закидони вівся зі страшною силою. Тася могла вмовити його на все. Взагалі-то це одна з запорук щасливого родинного життя, але мені не хотілося, щоб своє щастя Славік отримав саме в такий спосіб. Тася дивилася на Славіка замріяним поглядом, але мені постійно здавалася, що вона примірюється, як пристосувати кожний міліметр його тіла собі на користь.
Я абсолютно не вміла знешкоджувати таких підступних хижачок. Інтриги я пізнавала тільки з книжок, до того ж класичних, або з мелодрам. Але мені важко було уявити, як я отруюю Тасю нічною сорочкою, підсипаю ціаністий калій до кави, звинувачую в крадіжці коштовностей або ще щось. За справу взялася Зойка. Вона також не вирізнялася майстерністю інтриганства, вона побила бідну дівчину в темному під’їзді й сказала, що «наступного разу засуне їй у вагіну — лампочку, і там розіб’є». Це все, що я знаю зі слів Тасі, Зойку вона не упізнала, але жити тут далі не могла, її мучив «віктимний синдром». Славік, було, рипнувся податися за коханою, але переїжджати до Вапнярки не схотів, як і тратитися на винайняту квартиру. Я так і знала, що він не з жертовних людей. І що це не було коханням.
Знову пролунав дзвоник.
— Ты? Я «Роксолану» у тебя забыла?
— Ні. Подивися на холодильнику.
— Без тебя знаю, еп-папало-ногу, телепатка.
Ось така відповідь, а щодо словесної вдячності — годі було навіть сподіватися. «Благодарность должна быть сладенькой, занесу тебе кексов, старой сучке». Зойка займалася тим, що порівнювала романи «Анжеліка і Султан» з «Роксоланою» та звинувачувала європейських християнок у м’якотілості та розпусті. «Слабачьё, бабьё тупое. Жопой думают, стали жрать чужую веру половниками. Нет, чтоб этих обратить. Кишка тонка и та вся в жопе». — «Зойка, ну які в дупі кішки?» — «Ой, а то ты там была дальше, чем на палец? А то самая умная».
Зойка сподівалася, що напише трактат — план повернення хтивих турецьких чоловіків до християнства за допомогою наших бабів з тих, в кого кішки потовстіше. Вона була переконана, що за це має отримати Нобеля, тоді зможе полагодити туалетний бачок та засклити балкон, грошей Славіка вона обурено не приймала. «Я ему не его бабы, чтоб купить меня за толчок и стекляшки!»
Ще була Віка Петрова. Думаю, вона мала невеликий шанс сподобатися Наталі, але на відміну від інших, такий шанс в неї принаймні був. Віка Петрова служила в Міністерстві надзвичайних ситуацій капітаном. На думку Наталі: «Вона хоча б нормальною справою займається, а не тупо ногорозсувалка». Наталя також не була обдарована надмірною фантазією, тому не уявляла, що це можна поєднувати.
На пані капітанші МЧС була форма, і представилася вона по формі: «Вікторія Петрова, народилася в Новгородє Вєліком, живу тут, вчилася теж тут, маю офіцерське звання та кімнату в общазі, говорити буду російською, мене ця ваша мова на роботі затрахала». Віка не прогиналася під цей світ, вона вміла прогинати його під себе. «На раз-два-три».
Коли Зойка то все почула, жодних розмов із Вікою Петровою не розводила, берізки не обіймала і не висаджувала, натомість стала вітатися: «Добридень, пані Вікторіє, Слава Ісусу! Як ся маєте?» Моя грішна душа зловтішалася, не знаю, чи зробила це Зойка через любов до мене, чи завдячуючи своїй непримиренній натурі «старої панкоти» (як каже Славік).
Віка Петрова була діловою жінкою. З речами вона принесла кілька кульків консервації: перці, зелені помідори, салати, кабачки, синенькі, варення, огірки різних сортів та в різних розсолах. «Віко, у вас така рукаста мама, стільки всього для вас готує», — я нічого не консервувала, не навчилася, ніколи в мене не було шматка землі, ані чужої, ані своєї. «С чего вы взяли, что это — моя мама, Варвара Сергеевна? Мама не на черноземе живет, ей не до разносолов. Это всё — утопленницы», — відкриваючи маленькі патисони, що ніби схожі були на метеорити, відповіла Віка.
Я уявила, як до Віки Петрової в певні дні сходяться утоплениці, сіро-зелені, голі, притискаючи баняки до покусаних раками грудей, далі моя фантазія вдаряла по гальмах. Віка засміялася: «Забываю, что говорю с гражданскими. Это пострадавшие от наводнений приносят, благодарят, лучше, само собой, деньгами, но у кого они сейчас есть, чтоб отдавать?»
Гроші Віку Петрову надзвичайно цікавили. Першим, чим вона зайнялася після пригинання Славіка, була наша квартира. Квартира, як не дивно, дісталася мені в спадок від реабілітованого зрадника Батьківщини, державні хапуги якось її проґавили. Столична чотирикімнатна квартира на Шота Руставелі.
— Площадь нормальная, покатит на пару лет, но вообще запущенная. Это у вас что, кабинет? Кому оно сейчас надо? — резонно запитувала Віка Петрова про кімнату, котра нами використовувалася як бібліотека та комора.
Я знизувала плечима, я не вміла спілкуватися з такими спритними людьми, не могла пояснити цій жінці, що в кімнаті живуть книжки, улюблені казки Славіка, мої співрозмовники, чоловіки, що на відміну від інших, залишилися зі мною, на старих книжкових сторінках. А ще маленькі шовкові мішечки, в котрі я складала зрізані верхівки новорічних ялинок, починаючи від дня народження Славіка (певне, його народження надало мені наснаги сприймати Новий рік як свято, як щось важливе для мене), щоб пам’ятати, коли ми ставили ялинку, коли — сосну, коли — піхту, коли — смереку. І маленькі саморобні прикраси, котрі спочатку робила я сама, потім ми разом зі Славком, потім він сам, аж потім знову — я сама. Навіщо то було мені потрібно? Не знаю. Наша родина віддавала перевагу ялинкам та зірочкам. Двадцять шість разів із тридцяти чотирьох.
Одного разу Зойка про мене висловилася так: «Ты такая сентиментальная слюнтяйка, ты из этих сентиментальных слюней могла б фаты невестам нашабашить и вуали вдовам, только и тут от тебя проку нету. Вся нация ваша такая, нация непрактичной сентиментальности. Это я о городских, село поживучее будет».
— Значит, так. Я вижу, что тут есть замок. Сдадим комнату одному мальчику, нам что, деньги лишние?
Так у нас оселився «одін мальчік», котрий також працював в МЧС. Нічого не можу сказати про нього поганого, він справно платив за кімнату, мив туалет і ванну, нарешті полагодив кран, котрий заганяв у ступор нашого сантехніка, виносив сміття та їздив закупляти парне м’ясо в село, де зростав. Я не думала, що так легко в квартирі може з’явитися «завгосп».
Одного разу я постукала до ванної кімнати, бо не мала сил терпіти через старечу жадібність, що спонукала мене з’їсти закисле картопляне пюре, а ванна була з’єднана з туалетом, «мальчік» якраз її чистив. Він не відчиняв двері, тоді я подала голос, вже без «вибачте» та «дуже прошу», двері відкрилися, і я побачила голу Віку Петрову. «Мальчік» не так чистив ванну, як бруднив ім’я моєї фактичної невістки. Її оголена статура мене нервувала, я не звикла роздивлятися голих людей.
— А ещё говорят, что люди вашего поколения умеют терпеть! — з викликом промовила Віка.
— Те, що в людей вашого покоління, зокрема в жінок, сверблячка-нетерплячка, також помітно.
— Мы же культурные люди, вроде как не рогули. Славика я не обделяю, но мне нужно больше, у меня пик гормональной формы. Постарайтесь меня понять. У меня привычка — быть полезной. Я не упускаю выгод.
— В нього (я кивнула в бік мальчіка, котрий спокійно зайнявся ванною), певне, теж.
А далі мій заслаблий організм вже не зміг стриматися і висловив цим двом все, що я про них думала.
Я про це не розповіла Славіку, але була у відчаї. Віку Петрову навряд чи можна було налякати лампочкою у вагіні, вона сама кому завгодно могла ту лампочку встромити. Бо ж це не якась там шмаркліжуйка Тася. Сили Віки Петрової та Зої були нерівними.
Втім, Віка Петрова, як виявилося, була з азартних людей, вона легко пожертвувала козирним валетом — Славіком заради більш вдалої карти, їй запропонували побратися. Справжній майор. Вдовий із «тойотою». Ми з Зойкою святкували цей день.
«Варка, слушай, я вот понимаю, что мальчишки всегда тянут в дом какую-то дрянь. Но, еп-папало-ногу, почему он выбирает и тащит домой таких страшных баб? Каждая его новая баба — страшнее старой», — дивувалася Зоя. Стосовно цього в мене якраз була версія. «Мальчики всегда тянут в дом какую-то дрянь», — як ці слова, ця інтонація нагадали мені доньку. Якби я точно не знала, що сама народжувала Наталю, легко б повірила в те, що саме Зойка є її матір’ю.
Наталя була дуже гарною. Брюнетка з холодними сірими очима. Всі кавалери (з романтичних бабіїв) порівнювали її красу з північним морем. Сіро-синім, місцями чорним, бунтівним та небезпечним, що затягувало в свої води й топило. Славік поряд із нею ніколи не почувався спокійним та захищеним, тому гарні жінки асоціювалися з небезпекою, нехтуванням та труднощами. Життєвих складнощів Славік щосили уникав. До вродливих жінок мій онук не наближався, принаймні на таку відстань, щоби про це знала я, а негарні жінки його кидали.
І тут я пригадала одну бульварну статтю, що мною нещодавно була прочитана, й подумала, що ця короткострижена нова стара баба Славіка може виявитися новим старим мужиком. Адже Славіка ніколи не надихали жінки, вони його кидали, зраджували, використовували, брехали та нагинали. А раптом він зневірився остаточно й тепер зустрічається з чоловіками? Не дарма «жополавочные бабки» (за визначенням Зойки) нашого під’їзду уїдливо цікавляться, що ж він не одружується, і коли ж це я замість «кравчучки» з розсадою перців почну возити візок із немовлятком?
Я навіть не встигнула жахнутися через таку разючу зміну життя Славіка в своїх думках, коли збагнула, що думка про те, ніби Славік приведе до хати не нову стару бабу, а мужика, — мені не видається огидною. Мені це навіть подобається. Так буде спокійніше. Чоловік не лізтиме на мою територію, не буде зі мною змагатися за Славіка, а якщо і стане — не звичними мерзенними жіночими методами. Чоловіки займають менше місця, вони компактніші в побуті. З ним можна буде поговорити про Сибір (жінок розмови про Сибір майже ніколи не надихають), про репресії, про старе життя. Можливо, він багато мандрував, знає неймовірні історії. Можливо, в нього гарна пенсія, та й заробляють чоловіки більше, малоймовірно, що Славік притягне додому утриманця.
Можливо, в нього була чи є героїчна професія, Зойка завжди мріяла про чоловіка героїчної професії, от вона здивується, що мріяла вона, а зустрічається з таким чоловіком мій Славік. Мабуть, скаже, що він примудрився «насрати і у її душу».
Я вже вирішила зателефонувати Зойці, щоб поділитися «новою віхою в житті Славіка» та запросити на оглядини, як у двері задзвонили. Може, то Зойка сама прийшла, чуйка в неї — дай Боже кожному. Я глянула в каламутне вічко, за дверима стояв мужик, навіть не запитуючи «хто то є», я відчинила, за дверима стояв мій Славік.
«Ба, ти чого зсередини замкнулася? Хтось діставав?» — запитав він, за своєю старою звичкою, він не став чекати на мою відповідь, не дивився в очі, а почав роздягатися, стягувати з себе куртку, шарф, розкидувати-розвішувати все по місцях. Коли зняв кепку — я помітила, що він зістриг своє довгувате хвилясте волосся. Славік подивився на себе у люстро, пригладив коротке сиве волосся на скронях: «Я вчора зачіску змінив, як тобі? Треба подивитися вчорашній піджак, почистити»; і я збагнула, що поки що він не приведе ані короткострижену нову стару бабу, ані нового старого мужика. На мить мені стало прикро, «насрал в душу», а потім я звично пішла за його рокотливим голосом, котрий закликав із глибин кухні зробити йому міцний чай.

Ілюстрації: Микита Власов

Про автора:
Лариса Денисенко — українська письменниця, адвокат, правозахисник, телеведуча. Має литовсько-грецьке походження з домішками угорської, польської, ромської та української крові. Українську мову опанувала в 23 роки, коли почала працювати в Міністерстві юстиції України. Закінчила юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Центрально-Європейський Університет (Прага), курс законопроектування при Міністерстві юстиції Нідерландів.
Літературну кар’єру розпочала перемогою в конкурсі «Коронація слова» (Гран-прі конкурсу 2002 року, «Забавки з плоті та крові»).
Книга «Танці в масках» посіла перше місце у рейтингу Краща українська книга в жанрі белетристики журналу «Кореспондент» за 2007 рік.
Авторка 10 книжок.

рейтинг:
5
 
(13)
Количество просмотров: 25611 перепост!

комментариев: 1

  • автор: Гость
  • e-mail: asf.kiev@gmail.com

Лариса! Молодець! Так тримати!
Юрій Круліковський

опубликовано: 16:33/14.08.2013
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


Полезное про рейтинг сео компаний. Рейтинг seo компаний украины по адресу Киев