шо нового

Дерево, в яке я кидав ножi
 
00:05/13.05.2016

Остап Сливинський (Львiв)

Закохані на велосипеді

Вона їде на рамі, як пташка, що
ненадовго присіла на гілку, роздмухана і оперена,
з двома стуленими
колінами, що шлють солодкі позивні
водіям зустрічних вантажівок.

Його бачимо невиразно, зате чути,
як фляга його постукує об сідло з кожним натисканням
педалей. Мугикає мелодійку,
з якого фронту він її привіз? Тут такої не знають.

Вона тримає у жмені лісові горіхи, частує його,
не обертаючись — точніше, підносить їх навмання, а він
ловить горіхи вустами, що нагадують
брунатну поторочену латку.

Назад, зі станції, вона вертатиметься сама,
більше схожа на фігурку з паперу,
суха, рівна, двовимірна,
звикла вправлятися в цій любові, як у
добуванні обіду з нічого —
жменьки чаю і двох картоплин.
Буде їхати крізь перші удари дощу,
перемотуючи ногами засвічену плівку, безкінечний
порожній кадр, у якому він колись забігав до вітальні
й крутив її довго в обіймах.

От, пуста мова любові, що торгується із надією,
як одноногий стілець із пічкою: ще хоч до полудня
не чіпай, якщо вже не дано мені
пережити ніч.

Менший

Тут хтось приходив до тебе, тату.
Сказав, що наступного разу прийде не сам.
Його собака обнюхав мене, в нього був сухий і гарячий ніс,
може, він хворий?
Він пахнув горілим деревом, як у нашій старій коморі, де
Алінка перекинула лампу.
Той хтось придивлявся до мене.
Я його не боюся й не хочу, щоб ти боявся. У мене є меч.
Я знаю такі слова, які його відженуть, але зараз
не можу їх повторити, бо вони не розбирають, де чужі, де свої.
Я знаю багато тварин, які нас захистять.
Уві сні до мене приходив великий японець
і навчив мене битися. А ще під пахвою
у мене виросла спеціальна кнопка, але ти
не кажи нікому. Вона трохи болить.
Якщо переслідують, досить її натиснути — і щезаєш
раз і назавжди. Пообіцяй,
що не будеш з ним домовлятися, що
не підеш на ніяке призначене місце, не будеш
приймати від нього дарунків. Що навіть собаку його
не погладиш.
В усьому решта мудріший — ти.
Я бачу, як ми відчалюємо на дерев’яній баржі,
зарослій, як острів, і повній своїх стежок.
Попереду темрява, але в ній — якийсь тихохідний катер,
цигарка й штурвал. Хто там буксирує нас у цю тьму
і озирається, мабуть:
повіримо, не повіримо?

Бурштин

Скажи, то був жарт? Я копа́в
цілу ніч, як ти мені наказала,
миші з мене сміялися.
Здавалось, я бачу, як по той бік
нагрівається листя,
як там збирають дітей до школи,
одягаючи їм білі комірчики,
як перевіряють, чи вимкнули праску,
як підливають петунії з бляшаної
поливалки.
І поклявся б, що чую,
як б’ється серце крізь глину. А виходить,
дарма турбував надію?
Дарма гортав землю, шукаючи в ній
хоч один світлий рядок?
Поясни мені це, доки стою,
роздивляючись власну долоню,
на якій — під самим безіменним пальцем,
де терло руків’я лопати, —
наливається зерно бурштину,
ніби лампа, ненадовго увімкнена
в якомусь моєму чистилищі
моєю ж рукою.

Адам і Євка

«А я, — каже Євка, — з’їла б сама ціле яблуко,
а потім втекла б, щоб ніхто не помітив. І
підглядала б через паркан, як ти там
носиш за Богом книжки».

Я подаю тобі знаки, Євко. Дивись — просто
посередині райського ластовиння. Перекривлюю
Його зосередженість, коли Він щось піднімає
зі стежки. Хто
міг загубити тут перстень?! «О», — читає Він
басом, підносячи перстень високо і розглядаючи
його на власному тлі.
Далі бере в мене книгу —
книгу, в якій написано все, що завгодно,
лише не твоє ім’я.

Король

Він радо грав з нами в цю гру, аж доки
не втомлювався і не
засинав на скрипучому троні,
випускаючи з рук скіпетр з індичого пір’я.
Наш квітневий король, і король серпневий,
і осінній король, і ніколи — король зимовий,
бо зимою — сніги й ранні тіні,
і замітало схил, яким вела
єдина дорога до нього.
Захмарене королівство, про яке не знали навіть
наші брати і сестри, королівство Карія.
Ми обережно виходили з дому задньою хвірткою,
ідучи, готували для нього добірку новин: 
хлопці з Лугів програли,
цукор кипить на гарячому камені,
один утопився, заснувши в човні. Бувало,
він чемно вдягав корону, щойно
ми заходили в сад, а часом вередував, і тоді
нам треба було розгадувати його загадки,
загадки, на які він і сам не знав відповіді, й лише
махав рукою, сміючись із нашого заповзяття.
Після трапези й чаркування компотом
був час аудієнцій,
і ми ставали по обидва боки трону
зі смерековими списами, суворі і насторожені,
бо казна-хто міг прийти до нашого короля.
І хтось приходив щоразу, а хто?
Чи приходили ті, кому також в’язали
рукави за спиною? Чи приходили ті, хто в’язав,
щоб попросити у нього невчасне пробачення?
Чи приходили
ті, хто забув його за роки хвороби і усамітнення,
щоб навести лад у власних нотатках?
Чи приходила жінка, щоб довго-довго дивитись,
а потім повернутися до чоловіка в машині,
відкупившись Божим заступництвом?

Приходить король квітневий,
червневий король
приходить,
приходить король осінній, а зимового короля
нема.

Майже експромт

Дерево, під яким ми роздяглися колись,
ще майже дітьми, і не знали, що далі робити.
Дерево, за яким бабуня впізнала місце дому
своєї юності.
Дерево, в яке я кидав ножі.
Дерево, повне осиних гнізд, яке марно вчило нас
обережності.
Дерево, яке ми грабували сонним, коли під інеєм
жовтіли ще яблука.
Дерево, на якому багато десятиліть була дівчача
гойдалка, аж доки моя сестра покалічилась,
з неї злетівши.
Дерево, у якому жив кінь.
Про що вони говоритимуть, коли
зберуться через багато літ після нас,
щоб відпочити нарешті у тіні власної тіні?

Лятіфа

«Малий питає, звісно… Питає,
коли повернемося додому.
А я якось кажу, мовляв, дім наш
забрали на небо. Не знаю,
що тоді на мене найшло. Кажу:
він був такий добрий до нас, Аліме,
що не міг більше стояти
на землі, як усі інші доми.
І стільки в ньому було любові,
стільки шарів любові
ми поклали на підлогу, на двері,
віконні рами,
і щойно стара любов злущувалася,
ми клали нову, ще старанніше
і щедріше, ще білішу й брунатнішу
ми клали любов. І любов кольору слонової
кості, хоч дідо казав, що то — не любов,
а так, дитячі забавки. Бо для барви любові
має вистачити одного слова.
Це все кажу собі подумки, а малому лише
відповідаю: так, і з вікон
тепер видно саме лише небо.
І ангелів видно.
Тільки у домі — нікого.
Бо людям живим не вільно ангелів бачити».

Епізод 2014-го

«Багато років я прокидалася,
коли він вертався з нічної зміни, о третій-четвертій
ранку. Довго мився
і лягав такий самий чорний, вугільний,
майже невидимий
в темряві. Може, він так розчинився якоїсь ночі?»
                                     Мовчимо,
а за мить вона вже заливається сміхом: повз нас
пробігає якийсь малий, спотикається
й падає — просто на мішок борошна, який
несе у руках,
                        і злітають його кросівки високо
в серці білої хмарки —
                                      такий білий вибух,
каже вона, такий тихий.

Епізод 2015-го

«Царство небесне, — каже Тимур, —
воно — ніби озеро. Входячи, збиваємо п’ятами
з дна каламуть, і довго, довго
нічого не бачимо. А самі —
як на долоні, ображені і розгублені.
Це — наша остання проба, звідти ще можуть
відіслати назад.
І може, ми саме тут?»
Кажуть, у селах — майже нікого, й вовки
входять у передмістя. Ще трохи —
і будуть тертись об наші ноги,
лагідні, бо лагідним є цей світ. Вже
чотири дні тихо, не чути гранат,
ніхто не вивалює двері повітря.
Не горить жоден кущ, заспокоїлися птахи.
Ніколи не було стільки обрію над розтоптаною
землею, ніколи не було стільки
стелі над зім’ятою постіллю.
Воістину, нашим,
нашим і вовчим буде царство небесне.
 

Арза

— Скажи, ти щасливий?

Мені захотілось сказати «так», і я сказав: «Так,
я щасливий».
А вона:
— Ти кажеш так, бо твоє серце спить.
А скажи, ти маєш надію?

Мені захотілось сказати «так», і я сказав: «Так,
я маю надію».
А вона:
— Так каже той, для кого надія ніколи не була
єдиним домом.
А скажи, ти прийдеш до мене?

Мені захотілось сказати «так», і я сказав: «Так,
Арзо, я прийду до тебе».
— Коли йтимеш до мене, можеш удома лишити руки,
бо руки твої, бачу, вміють робити лише слова.

Сізіф

Перший будинок був надто високий і тонкостінний, і його повалив вітер.

Другий будинок — о, золота галявино! — був дитям завеликої любові, і з нього ми вийшли у різні двері.

Третій будинок мав стояти міцно, як смалений бик, але війна покликала мене руйнувати чуже.

Четвертий будинок мав бути посудиною любові помірної, але одного вечора я став зайвим у ньому.

П’ятий будинок забрали люди на вантажівці і двох мотоциклах.

У шостому будинку моїми були лише руки, що його будували.

Сьомий будинок приходить до мене, як недодивлений сон,
у якому за обіднім столом сидите усі ви, а я щоразу виходжу на ґанок поплакати, і повертаюся, вмиротворений.

*  *  *  

А з надією що робити?
Вона ніби кінь —
ні кинути її на піску, ні брати
у човен.
Ще покірніша, ніж тоді,
коли везла нас на собі, майже
не просячи їсти.
Та й не її провина, що ми
не знайшли тут нічого,
а вже час
відчалювати.
Може, коли її відпустити, вона
повернеться до якогось свого
дому?
Якого дому?

рейтинг:
5
 
(4)
Количество просмотров: 5299 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode