шо нового

Життя — це білка, але не тiльки
 
23:50/12.05.2016

Таня Малярчук (Івано-франкiвськ — Вiдень)

Один чоловік боявся боятися. І тому завжди боявся, бо страх страху найстрашніший з усіх страхів. Він лише прокидався вранці і відразу починав боятися.
«А що, як я знову буду боятися?» — думав він і вже тремтів від страху.
Чоловік не боявся чогось конкретного, темряви, наприклад, чи павуків, чи катастрофи, чи що його заріже в ліфті якийсь божевільний, чи бактерій, чи що його всі покинуть і він залишиться сам-самісінький. Цих речей бояться час до часу всі здорові люди. Остерігатися чогось природно. Але чоловік боявся самого страху, і це було неприроднім. Чоловік розумів, що з ним щось не так, він соромився свого страху, приховував його з усіх сил і навіть намагався з ним боротися, але як тільки він починав боротися, страх охоплював його зі ще більшою силою, і чоловік мусив ховатися від людських очей, забиватися в якийсь глухий кут, щоб ніхто не бачив його страху і його сорому за свій страх. Там він сидів кілька годин, поки тіло не втомлювалося від таких сильних переживань і ненадовго дозволяло себе розслабити. Тоді чоловік виходив на люди з гордо піднятою головою, бо думав, що ВОНО назавжди минуло і тепер він зможе жити, як всі решта. Але вже надвечір в думках знову проскакувало прокляте: «А що, як знову?». І цикл починався спочатку. Чоловік тремтів від страху, його нудило і корчило, в голові паморочилося, серце шалено калатало, він ставав увесь як вата, не міг поворухнутися і світ навколо переставав бути реальним, тільки сповненим великого, всеохопного, фундаментального страху.
Чоловік думав: «Та що це зі мною? Чому і чого я боюся? Адже найгірше, що може статися з людською істотою — це смерть».
Але його маленьке скорчене перелякане ВОНО шепотіло звідкись з глибокої середини: ні, смерть — далеко не найгірше, що може статися.

Чоловіка всі сахалися, бо думали, що він хворий і його заляканість — лише симптом якоїсь справді серйозної психічної хвороби, казали, що його місце у психлікарні, в гамівній сорочці, подалі від нормальним людей, а особливо від дітей і жінок, які чомусь споконвіку вважаються найнормальнішими.
Чоловік і сам був не проти ізолювати себе від інших, бо почувався дуже невпевнено. І хоч його щоденний стан вже багато років повторювався один до одного, він не відкидав можливості того, що одного дня йому стане гірше і він дійсно вчинить щось страшне. Тому чоловік був готовий добровільно здатися лікарям. Але лікарі зробили всі можливі аналізи, посвітили в очі, стукнули по колінах молоточком і сказали, що чоловік здоровий і держава не має зайвих коштів на його ізоляцію та гамівну сорочку потрібного розміру.
Медсестра випровадила чоловіка за двері лікарні і з осудом сказала:
— Візьми себе в руки, чоловіче добрий!

Добрий чоловік повернувся додому і знову забився у свій глухий кут, щоб взяти себе в руки. Йому якраз виповнювалося тридцять три.
Він подумав: «Напевно, я боюся не смерті, а життя».
Проте свою, можливо, навіть правильну думку чоловік не міг розвинути далі, бо для цього треба було розуміти, що таке життя, а він не дуже розумів. Він сидів у глухому куті і думав: «Ну що таке життя? Ну що таке життя?» І не міг відповісти.
«Треба якось перефразувати, — думав чоловік. — Життя це… жити. Так, життя — це жити».
І здавалося, він вже от-от зрозумів, що воно таке, це життя, але тут же в голові зринала нова підступна думка: «Ну а що таке жити? Що таке жити?!».
І чоловік знову не міг відповісти. Бо він не знав, що таке — жити.
«Жити — це дихати», — думав він і відразу заперечував: «Але не тільки. Жити — це могти ходити. Але не тільки. Це їсти, пити, спати. Але не тільки. Жити — цее…»
Чоловік перебирав подумки все, що тільки може робити людина, але цей список не задовольняв його, бо не був вичерпним. Врешті чоловік сказав собі: «Жити — це бути живим. Але що таке бути живим?»
Чоловік вийшов у парк поруч з будинком, в якому мешкав ось уже п’ятнадцять років, сів на лавочку і взявся спостерігати за всім живим довкола.
— От білка, — говорив уголос, — вона жива? Жива. Значить, життя — це білка. Але не тільки. А дерево? Воно живе? Я не знаю. Але напевно живе, бо всі так кажуть. Що дерева живі. Отже, дерево — це життя. Але не тільки. А каміння? От каміння точно неживе. Хоча… звідки я знаю, що воно неживе? Я не можу сказати, що каміння мертве, бо воно не мертве. Значить, воно живе, бо якщо воно не мертве, то, значить, живе. Чи може бути щось ні живе, ні мертве? Я не знаю.
Врешті чоловік так заплутався, що вже не розумів, що він знає, а що ні. Але тепер найперше його твердження про те, що він боїться життя, взагалі втратило сенс, бо якщо життя — це білка, то чоловік, якщо він боїться життя, мусив би боятися й білки, а білки чоловік не боявся. І каміння не боявся. І дерев він не боявся. І їсти він не боявся. І спати. І ходити. Він боявся боятися. Тобто — він боявся боятися білки, каміння, їжі, спання, всього. І коли чоловік це збагнув, йому раптом стало дуже смішно, і, сидячи на лавці в парку, він сміявся і сміявся, а люди, що гуляли в тому парку, не розуміли, з чого він сміється (адже люди сміються завжди з чогось), але й собі підсміювалися, бо сміх заразливий.

А надвечір страх чоловіка знову прийшов, такий самий, як і раніше, і чоловік забивався у свій кут і повторював: «Боже, допоможи мені це пережити».

Тоді він вирішив, що треба зрозуміти не що таке життя, а що таке страх.

Чоловікова сусідка, тьотя Надя, яка єдина іноді навідувалася до нього, щоб принести щось поїсти, а деколи просто щоб переконатися, чи страхопуд ще дихає, того вікопомного вечора на запитання чоловіка «Що таке страх?» потисла плечима і відповіла:
— Зараз все є в Інтернеті. Як не знаєш чогось, піди в Інтернет і дізнаєшся. Бо я, так чесно тобі скажу, не можу сказати, що таке страх. Я розумію, що таке боятися чогось. От я боюся мати рак грудей і рак матки. Але що таке страх взагалі — я не знаю. Мені здається, що люди придумали собі забагато слів і тепер через це мучаться.
А коли тьотя Надя вже йшла геть, сказала те, що вона говорила чоловікові зажди на прощання:
— Жінку тобі треба.
Вона була впевнена, що всі проблеми чоловіка зникнуть, коли в нього буде жінка. А жінки в чоловіка вже не було давно. Колись він мав одну, але вона втекла, коли чоловік почав боятися боятися.

Отже, чоловік пішов шукати Інтернет. У місті, де він жив, Інтернет ще не був таким популярним, його мали переважно молоді люди, студенти, наприклад. Але чоловік не знав жодного студента і не знав, куди йдуть в Інтернет. Тому він вийшов на головну міську вулицю і почав питати в молодих людей, які могли би бути студентами, але могли би також ними не бути, чи вони знають, де можна піти в Інтернет.
Одна дівчина сказала чоловікові:
— Залежно, нащо вам Інтернет потрібен.
— Я хочу дізнатися, що таке страх, — чесно відповів чоловік.
Дівчина здивувалася, але свого здивування не виказала. Вона вважала, що всі люди мають право бути дивними, а інші люди можуть дивуватися чужим дивацтвам, але не мають права засуджувати їх за це і взагалі хоч якось демонструвати своє здивування. Вона сама теж була доволі дивною і терпіти не могла, коли хтось їй дивується.
— Інтернет є на пошті, але дуже повільний і до нього завжди велика черга. Ви можете піти до мене, в мене є Інтернет.
— А можна? — зрадів чоловік.
— Можна, якщо ви не будете мені дивуватися.
— Обіцяю!
І вони пішли разом до дівчини додому. По дорозі чоловік забіг в магазин і купив пачку цукрового печива «До чаю», бо не хотів завалюватися в гості з порожніми руками.
— Дякую за печиво, — сказала дівчина, — але в мене немає чаю.
Вони йшли довго. Нарешті дівчина показала на п’ятиповерховий панельний радянський будинок і сказала: «Тут». Перед під’їздом на лавочці сиділи старі жіночки і, побачивши дівчину з чоловіком, невдоволено пирскнули, а одна вигукнула:
— От, знову веде когось, тьху!

Вони вибігли по сходах на п’ятий поверх, і дівчина відчинила старі, оббиті дерматином двері. Двері рипнули. Чоловік увійшов усередину.
— Інтернет там, — і дівчина показала на дальню кімнату. — Не соромся, заходь і сиди скільки треба.
Чоловік рушив у бік кімнати, і коли він зрозумів, що за секунду зможе дізнатися, що таке страх, страх охопив його з такою силою, що чоловік мусив терміново знайти собі глухий кут, щоб сховатися. Але кутів ніде не було. Чоловік схопився за голову і почав безпомічно завивати. Він притулився до стіни і важко дихав.
— Що з тобою? — спитала дівчина.
— Я дуже боюся, — відповів чоловік, і слова застрягали йому в горлі, як риб’ячі кістки.
— Можна, я тебе намалюю?
Чоловік здивувався, але свого здивування не виказав. Він, чесно кажучи, мав тієї миті інші проблеми, але, коли почав думати, чи дозволяти себе малювати, страх трохи відступив. Дівчина вже сиділа перед ним з альбомом в руках і швидко шкряботіла олівцем по гладкому папері. Чоловік чув це шкряботіння, і йому здалося, що дівчина малює просто на його тілі.
— Я дуже боюся, — знову повторив чоловік.
— Це прекрасно, — відповіла дівчина, — бійся далі, я швидко.
— Мені незручно боятися, коли ти мене малюєш.
Дівчина мовчала. Чоловік корчився на підлозі, тулячись спиною до стіни і боявся. Коли він на хвильку розплющував очі, бачив, що вся квартира дівчини заставлена і обклеєна малюнками. Деякі з них були дуже гарні. Деякі страшні. Недомальовані, перемальовані. Людські фігури на малюнках сміялися, плакали, гнівалися, кричали, були у розпачі і у великому щасті.
— Я вчуся малювати почуття, — сказала дівчина, малюючи.
— І що ти малюєш зараз?
— Твій страх.
— Значить, я зможу побачити свій страх?! — вигукнув чоловік і так злякався, що втратив свідомість.

Дівчина плюснула чоловікові на лице горнятком холодної води, і той прийшов до тями. Страху більше не відчував. Підвівся і вибачився.
— Я рідко втрачаю свідомість, — говорив він, — лише два рази таке було. Коли я перший раз злякався і коли від мене пішла жінка.
— А скільки ти вже боїшся?
— Років десять, напевно. Я дуже хворий і нещасний.
І чоловік заплакав. Він завжди плакав, коли страх минав. Так йому ставало легше.
— Я живу як тварина, — говорив він крізь сльози, — я ненавиджу своє життя, я втомився боятися і втомився боротися. Я хочу померти, щоб це нарешті припинилося.
— Ще встигнеш померти, — відповіла дівчина і поцілувала чоловіка. Він розплакався дужче. Поцілунок був страшенно приємним, чоловіку було страшенно себе жаль.
— Ну, тепер йди в Інтернет, ти ж хотів в Інтернет?
Чоловік підвівся і рушив до дальньої кімнати. Дівчина підбадьорливо гукнула щось йому навздогін.
Він прочинив боязко двері і просунув голову всередину. В дальній кімнаті нічого не було. Не було меблів, не було фіранок на вікнах, і вікон не було, не було стільців, столів, килимів і вазонів. Чоловік трохи розгубився. Зайшов усередину, зачинив за собою двері і вдихнув на повні груди. І нічого не відчув.
«Інтернет не має запаху», — подумав він. — Як тоді його розпізнати? І як запитати в нього, що таке страх?»
Чоловік досі ніколи не мав справи з Інтернетом. Він взагалі не знав, що це таке.
— Агов, — ледь чутно прошепотів чоловік, — ти тут?
Жодної відповіді.
— Шановний Інтернете, ти тут?
В кімнаті було так тихо, що чоловікові аж заболіли вуха. Він набрався духу і голосно вигукнув:
— Що таке страх??
Інтернет мовчав. Але чоловікові здалося, що він розчув в абсолютній тиші чітку відповідь.
Він вибіг з кімнати, обійняв дівчину, яка саме хрумтіла на кухні печивом до чаю, потім вибіг на вулицю і обіймав кожного зустрічного по дорозі додому, потім забіг до тьоті Наді і обійняв її, на що тьотя Надя, як завжди, буркнула: «Жінку тобі треба», і нарешті вдома, відчинивши всі вікна, увімкнувши всі світла, бо вже вечоріло, чоловік сів на диван, його тіло більше не тремтіло, його очі дивилися вперед, впевнено і твердо.
Знадвору війнуло прохолодним вітерцем. Чоловік насолоджувався цією вечірньою прохолодою і усміхався сам до себе.
Я так і знав, думав чоловік, усміхаючись.

Ілюстрація:
Микита Власов

Про автора:
Таня Малярчук (1983‑го р. н.) — авторка кількох збірок короткої прози і одного роману («Біографія випадкового чуда», 2012 р.), есеїстка, регулярно дописує в україно- та німецькомовні медіа. Має переклади окремими книжками на німецьку та російську мови. Відзначена премією ім. Джозефа Конрада-Коженьовського у 2013‑му.

рейтинг:
5
 
(3)
Количество просмотров: 5069 перепост!

комментариев: 1

  • автор: Ігор
  • e-mail: wolwerine@ukr.net

мені сподобалося! дякую)

опубликовано: 01:18/17.06.2016
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode