шо нового

Текст на вагiтнiсть. Уривки з роману
 
18:25/01.12.2009

Маленька пульсуюча синя судинка її ноги, незасмагла шкіра, волосинки, які вже почали відростати, зголені, мабуть, минулого тижня. Часто вистрибувала з ванної, поголивши одну ногу, змивала мило зі спини, шампунь з волосся — бо треба на семінар — ну, а другу (я потім її, іншим разом) не встигла. Не встигала багато, але була гарна, не западали в око вади, і вчилася добре. Постійно хлюпалася із книжкою у ванній, зачитувалась і забувала про час. Пригадую ще, як мама її сварила за те, що сторінки мокнуть, а книги ж бібліотечні. Ну і, звичайно, піна, в яку вона до мене застрибнула. Жилка, яка проступала блакиттю крізь молочно-прозору тканину плоті. Шкіра — ніби пелюстка квітки. Так думалося при ній.
Перший поцілунок, із жінкою, яка знає тебе все життя, а пам’ятається чомусь лише нога, та тріпотлива жилка, внизу біля круглої кісточки, котрою так часто грюкаєшся в коридорі об високий поріг. «Я кохаю його», яке наче проміжну, допоміжну ланку конче містить Тебе. Ріє, так все починається, що думаю, ніби весь світ обертається навколо нього, лише потім бачу, що, перш за все, мушу розповідати Тобі, і тільки тоді, як розповідаю, я конструюю свою особливу реальність, я проживаю заново те, що було насправді, до мене доходить воно, я отямлююсь. По судинці стугонить кров, дотягується, немов залізницею по Твоєму тілу везуть мій багаж, пасажир вже приїхав, а його речі застрягли в дорозі. Ріє, прийди, сядь скраєчку на ванну, я буду довго-довго дивитись на Твою ногу, і мого мозку нарешті досягнуть меседжі. Обійми адресатів.
Листоноша, як то кажуть, стукає двічі… у двері ванної. Про всяк випадок має ключі від моєї квартири. Коли вона заходить, груди стають твердими, нібито щойно занурилися до води, ніби тут холодно. По мені йдуть мурахи від цього погляду, і її одяг злітає, і тут — вона, її ноги в моїй воді, і вона цілує, прихиляє так близько до мене лице й цілує. Навіщо?
Так і знайшлась коло мене Твоя нога, в якій ніби тремтіла кров; Ти прийшла і взяла мою увагу, мій смуток, мій час. Довела повідомлення до того, кому вже віддавна ніхто не пише, а тепер-от лежу тут, мокну і думаю, як це трапляється зазвичай між ними, яка Рія з Мартою. Пестяться дві істоти, подібні до себе, «тільки ми не посваримось, обіцяй, не посваримось», а вона: «мені раптом так захотілося».
Куди я тепер подіну всю свою ніжність? Вже третю ніч пишуться вірші, не згадую навіть про нього. Мій солодкий хлопчику, — мала б написати, — я закохалася в жінку, в яку насправді була закохана все життя, яку ховала від мене лише шторка для душу. Уява малює на запітнілому дзеркалі її литку, що поступово звужується і впадає в море підлоги чи хоч в калюжку на кахлях; малює квіти під її шкірою, як татуювання хною, втім вони білі, шкіра — як скло: бачу крізь неї, я з нею знаю. Мій незбагненний, подібні годинники мають майже однакові поділки, тож легко можна вгадувати їх покази. Мій потойбічний, нелогічний, позациферблатний, ніколи не думала, що так може трапитись.

* * *
Першою реакцією на те, що Ти сказала (повідомлення про те, що у Тебе буде дитина), було нестримне бажання також у ту ж мить зробитись вагітною. Так ми б разом гуляли потім з візочками, так пишались би вкупі гордо випнутими уперед животами. Я б не переймалась розтяжками і майбутнім схудненням, Твоя присутність би набирала ваги, все б врівноважувала. Я впевнена, що без Тебе це було б важче. Тож я готова була знайти просто тут сякого-такого чоловіка і до Твого стану доєднатися, але не так, як Марта, не ставати подобою тата чи споглядача збоку — а бути поруч і йти паралельно. Ми би читали довідкову літературу, виповзали на вечорові прогулянки, ми були б… Навіть не знаю, як воно, коли у дівчат спільні діти, бо ми — занадто егоїстки: кожній потрібно виплекати свою.
І зараз, коли літо, усі в роз’їздах, всі вкорочують одяг, закочують рукави до ліктів — ми стаємо одна для одної прозорими та збагненними, як скляні кулі. Рентгенівські промені Твоїх очей, націлені на опукленьке черевце, схрещуються на своєму шляху із моїми поглядами. І ми не дивимося на огидні литки білих, немов сметана, дівок, на худі ноги з дрібненькими волосинками, як необсмалені курячі лапки. Ми не соромимось своїх босих та незасмаглих ніг. Я кладу газету, а Ти вже свариш і даєш мені книгу, щоб я не сідала так на цемент, щоб навіть не думала. І ти, і я — дві прозорі кулі. Я встигну, я зможу, у мене вийде — обидві повторюємо те саме. Йдемо однією стежкою, принаймні протягом цього відтинку часу, і наші ноги красиві, вони наповнюються запахами трави. Наші кулі більшають. Я стріпую павука із Твоєї коси, Ти розказуєш потім сон. Тобі снився син і казав Тобі не тільки своє ім’я, а й ім’я моєї доньки. Але я, мабуть, казала його раніше вголос. Я його стільки разів повторювала: Ріца, Ріца.
Чоловіки такі дратівливі та бешкетливі, що їх не стишити, а ми з Тобою такі спокійні. Малюємо собі в уяві пісочницю, в якій Ріца бавитиметься з Адамом. Чоловіки бояться дітей — ми ж чекаємо, вростаємо в них, входимо в стани, їм відповідні. Чоловіки мовчать, їм ніяково, їм лячно, в них начебто щось відібрано і додано прямісінько в тіло нам. Ми мовчимо, як наповнені глечики, бо боїмось порозхлюпувати те, з чим нам добре. Коли Тебе нема, я все одно, так мені здається, бачу, як Ти поволі підносиш руки, знімаєш через голову довгу лляну у біленькі квіточки сукню з завищеною талією аж під самими персами і зазираєш у люстро, тримаючи й далі руки над головою. Ніби течеш від рук, згори вниз, крапля формується в околі черева і важко гепається на діл — всідаєшся на канапу. Опускаєш дві випростані руки і занурюєш у пом’яту нічну сорочку, яка лежала на Твоїй подушці. Далі пірнаєш в неї, починаючи від рук, самих кінчиків пальців і до межі, яку формує тканина, що на Тобі осідає. Руки м’яко падають. Ти влягаєшся і обережно кладеш їх на зовнішньому боці ковдри, за цим кордоном.

* * *
Текст на вагітність, як колисанка на ніч. Я пишу його Рії і зачитую вечорами, коли Марта вже не наважується зайти, коли ми, як в дитинстві, самі. Наші рядки — вони спільні, ніби ниточки, які я тримаю за один кінець, а вона, коли я читаю, бере за другий. Потім вона засинає, спить довго і солодко. Більше не ходить у жодні офіси, а працює вдома. Хоча ще рано. Вона щойно дізналася, що вагітна. Вона вирощує в собі спокій зсередини, люди дратують її, каже, що краще нікуди не йти і нікого не бачити, окрім мене й Марти.
Я щаслива у ті хвилини, коли зачитуюсь в текст — вона думає, багато, різного. Здається, у ній виростають думки, я не встигаю їх вловлювати, вона не каже. Не випускає, як і дитину, поки не час, іще не пробігло, не промайнуло достатньо місяців. Я люблю її, пишеться багато і радісно. Прикладаю вухо до її тіла, уявляю малятко. Мене часом лякають мої слова, але вона має тепер товстішу шкіру, вона від усього її врятує. Рія все витримає, наші нерви залізні, залізні, — я медитую, — наші рядки, як напнуті струни, вони залізні, мов нерви. Радію за Марту, здається, що я могла би жити з Марією, хотіла би бути всі ті місяці поруч, не знаю ким: коханкою, напівматір’ю, сусідкою, подругою дитинства, — мабуть, потроху усім нараз. Вона ж потребує всього, і Марта мусить усе змогти. Я не розмежовую, бо це неможливо розмежувати.
Рія стає мовчазна, вона уже майже спить, тільки окремими вигуками, дуже тихими реагує на текст. Каже, я — справжній поет. Мені хочеться від радості за неї розплакатися. Кажу, що без неї нічого би не могла, кажу, що це ж зараз в мені усюди її життя, що я з неї списую. Рія всміхається.

ілюстрація: Микита Власов

ШО про автора:
Альбiна Позднякова народилася 1983 року в місті Львові. Друкувалася в альманаху «Привітання життя 2000—2002» (Львів), «От сердца к сердцу» (Запоріжжя), у виданні літературного об’єднання «СТАН» (Луганськ), у збірці творів учасників фестивалю «Пушкинское кольцо» (Черкаси), в журналі «Provocatio» (Львів), в альманаху Третього міжнародного літературного фестивалю в рамках 15 Форуму видавців у Львові та в багатьох інших виданнях. Організатор літературно‑мистецького фестивалю «наЛІТ»–2006 та –2007 у Львові. З весни 2007 року випусковий редактор журналу-книги «Provocatio». Лауреат фестивалю «Екоарт» (Донецьк, 2007). Переможець конкурсу «Гранослов» (2007). Посіла 3 місце в конкурсі «Смолоскип» (2008) за роман «По той бік ковдри». Координатор проекту «8 поеток на 8 березня». Одна з трьох упорядників першої на пострадянському просторі антології квір-літератури «120 сторінок Содому» (видавництво «Критика», 2009). Перекладає з англійської, польської, білоруської та російської.

рейтинг:
5
 
(2)
Количество просмотров: 23541 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode