шо нового

Немає любовi до матерiалу
 
16:26/26.01.2016

Сергiй Прилуцький (Київ — Брест — Мiнськ)




Немає любовi до матерiалу

Страждання юного Вертера

Сьогодні у порнографії немає канону.
Ні, звісно, структура чітка: аматори, груповуха і т.д.
Але хто з ходу назве шедевр останнього 10-річчя?
Де Ґьоте підліткової содомії? Де Сафо оргазмічних вигуків?
Марно напружуватись.
Веб-камера розбила мистецтво.

Ситуація тут схожа на літературну.
Один підсів на Сашу Грей, Асоль наших днів.
Другий преться від БДСМу та дядька Хема.
Третій зачитується підручником із «Зоології».
Нічого святого.
Нічого нового.

Німецьке порно, разом із експресіонізмом, захиріло.
Америка навіть найпотаємніше перетворила на елемент інтер’єру.
Румунські стрічки викликають хіба що усмішку.
Росія традиційно гонить треш і брутал.
У Фінляндії сексу так і нема.
Білорусь з Україною відкривають класику,
одночасно знаходячи у римейках знайомі обличчя.

Щоправда, шукає порнографія і нових орієнтирів,
наприклад, засвоює нові технологічні обрії:
3D некрофілія з елементами документальної фантастики,
свінг-клоунада у батискафі на глибині 2000 метрів,
золотий дощ у стратосфері.

Але немає катарсису.
Немає любові до матеріалу.
Хіба що в очах час від часу
промайне усесвітня туга
за втраченою цнотою та великим кінематографом.

Казанова

він —
зачаївся на балконі
з мокрим рушником на стегнах,
краплями поту на лобі
та відчуттям невиразним,
що він тут не перший

вона —
стоїть у самій білизні,
чорній, як наколки її чоловіка,
під серцем ховаючи, мов близнюків,
1) страх, доведений до оргазму,
2) таємницю, перетворену на анекдот

змовкли птахів голоси
та бульбашки в пляшці шампанського

тільки будинок навпроти не стримався,
наклав у дворі цеглинами
цілу купу

*  *  *  

Жовтий будинок кольору стиглої сечі.
Два МВСні курсанти жінку б’ють кулаками
в одному з кухонних вікон пізньої ночі.
Невдовзі жінка впаде на кахлю слизьке татамі.

На вікні кольорові сніжинки з туалетного паперу,
з зали звучить на весь двір мелодія із серіалу.
Два молоді курсанти, Паша і Сєрий,
міцно кохають своїх дівчат — Ларису та Аллу.

За Ларису та Аллу вони будь-кому можуть дати по нирках,
в академії проходять спеціальні бойові лекції.
Обидва подумки уявляють зліва, на серці, дірку
для бойового значка за участь у першій силовій операції.

Вони зовсім не маніяки, геть не дурні хлопці,
можна навіть сказати, сусіди звичайні, середні:
спочатку ходили в дитячий садок на Ковальовці,
потім ганяли на Муховець мопедом.

Не можу сказати, за що ту жінку вони мочили —
конфлікт поколінь чи грошовий інтерес.
За вікном був сад, котрий піонери ще посадили,
з балкону бабуся сипала приблудним голубам геркулес.

Не подумайте, що я описую щось незвичне,
що зазвичай такі речі робив мало хто —
більша частина моїх однолітків у стані відчаю
в темних під’їздах знімали з людей сережки й пальто.

Потім вони переважно спивались, сідали чи йшли в міліцію,
як ці от Паша і Сєрий, з якими я виріс в одному дворі.
Мені, як і їм, теж нема особливо чим похвалитись.
Усі ми жили у маленьких квартирах з батьками,
                                               тобто у дупі. Моя — номер 33.

універсам «Universum»

вся наша пам’ять мов той металевий кошик
повна страхів та інших товарів сумнівних
у відділі друзів старих нескінченні ремонти
скільки було їх але не пригадаєш уже й половини

ти ім’ярек що робитимеш з цілими залами болю
скринями втоми на довгих полицях буднів
у тебе не вірить навіть твій охоронець-янгол
коли ти нервово вистоюєш у велелюдній

черзі а за душею — він знає — ані копійки
й ти відчуваєш очко витанцьовує шейк
бо дуже швидко — так — мабуть занадто швидко
дівчина-смерть виб’є на касі чек

дзен

склянки піднімаються
склянки опускаються

дзинь-дзинь
дзинь-дзинь

друзі прийдуть
друзі підуть

дзинь-дзинь
дзинь-дзинь

і тільки Олег
упав лежить сміється
й нічого йому не треба

маленькі війни

чи бувають війни маленькими
такими що навіть фіранка не ворухнеться
в епіцентрі подій

напевно так

ось
шашелі диверсійними групами
пробираються в парк
кліщі з прусаками
йдуть у рукопашний бій з клопами
кіт тероризує хазяйку
канарейка тікає з полону

здебільшого все передбачуване
але часом стаються дива

раптом
овечки вовкам вибивають зуби
кури ліси захоплюють
ескадрильї мух
атакують павучі бази
мікроби відважно колонізують
бутлі зі спиртом

але
це все десь там
поза знаннями нашими
не торкають тамтешні бої
конфлікти та смерті
жодного з наших тонких почуттів
як і раніше вві сні хропимо
милуємося краєвидами
ліниво канали перемикаємо
з хроніки окупації
на хроніку визволення

знаємо тільки те
що пережили на власній шкурі
що перебило мільйони
в тендітному війську нервових клітин
і для чого язик ніяк не добере
точних слів

Брест — Центральний

Вєра торгує квасом біля вокзалу.
Там стрьомні завжди тусуються мужики —
усі по кілька строків уже відмотали.
Ми класі в десятому з нею часто гуляли,
ходили в кіно, а потім уздовж ріки.

Та скоро Вєра знайшла собі футболіста,
а я — не було що робити — вступив в універ.
За рік вона вийшла заміж за кадебіста,
у колах вузьких відомого філателіста.
Дім у передмісті, самотність, вино, адюльтер...

Пригожій бабі не оминути пригоду.
Якось до мене друг старий підійшов:
«Вєра, — сказав, — розвелася собі й по ходу
пішла заробляти стриптизом у бар». Народу
на виступ її приходило будь здоров.

Дівчина мов провалилась крізь землю раптом. 
На довгі три чи чотири роки тоді
я став для тривоги, нудьги і хандри рідним братом.
Аж тут — і вона, коло бочки світить халатом,
засмагле обличчя у неї та стегна худі.

«Задрали мене мужики, — каже мудра Вєра, —
Купила квартиру. Коханку собі завела».
Питаю: «Чому ти стоїш тут? Якої холери?»
А та: «Ти дурний! Так головне ж не кар’єра
чи інша фігня, і навіть не кількість бабла».

Тепер вона їздить на море з якимись хіпі,
курить траву і геть не вживає бухла,
послала подалі друзів своїх на джипах,
гівностражданння, трагічні зітхання і схлипи,
якими колись так яскраво і повно жила.

Вєра щасливо працює біля вокзалу.
Має жінку та інших не має турбот.
Усе, що можливо, вона вже давно пізнала.
Вірить у Будду та заробляє помалу
на плюсики в карму, канабіс і бутерброд.

ВІРНІСТЬ

Моя мати — миска.
Мій батько — ланцюг.
Моя батьківщина — дерев’яна будка.

Брешу на чужих,
брешу самому собі,
чекаючи ласки
від співвітчизників тихих,
мовчазних, тих самих,
що їхня улюблена страва —
юшка із собачатини.

*  *  *  

Хотіли дожити до старості, а дожили до війни.
Всупереч сподіванням, першими спалахнули хати з краю.
Зі сплячки вийшли фантасти-почвєнніки й зомбі-шатуни:
в голові — зроблені за ГОСТом каша і ковтуни,
усе решта з кореї або китаю.

В кожного є чим шмальнути по той бік добра —
кулею чи постом, матюком, фугасом, довгим листом в атачі.
Видалили із друзів реальність, додали лопату та гробаря.
І що ж народжує їх на світ, яка нора?
Який самогубець вирішить їм побажати удачі?

Тим часом на всіх шести континентах, у диванній броні —
заросле щетиною військо статевозрілих персонажів.
На екрані тепловізора — Іван-дурень на залізнім коні.
Філя, Степашка і Хрюша малятам ролики крутять страшні.
Дід Панас сидить у зеленці, непомітний у камуфляжі.

Куди ти несешся, агов, трійка-сімка-туз?
Що ти несеш, гуманітарку бабусі чи все ж дурню?
Щоб описати діагноз, уже не стає ні медиків, ані муз.
Як не крути карту, майбутнє настане, й це точно плюс.
Але, як сказав колись на цю тему Ісус,
Я до нього, на щастя, не дотягну.

DOCUDAYS

Кінотеатр «Життя» продовжує сеанси:
там і любов, і танці, і бог, і мудаки.
Ось мирний окупант несе культуру в маси —
та шкода, Мінкультури затерло матюки.

Ось тут — горить душа, а там — на комусь шапка.
Ілюзії, мости і ринки — все горить.
Навкруг на світі цьому білому, як тапки,
Тепер усе ногами догори.

Виходиш на балкон, а там нема балкона.
В кишеню руку пхнеш — і вже нема руки.
Сусіди завели кота Армагедона
учора, а сьогодні відкинули коньки.

Немов ріка кудись несе колоди трупів.
За те, що не померли, давай по сто хильнем.
Неруська ця весна нахабно і підступно
на яблуні та груші щось точно одягне.

З білоруської переклав Олег Коцарев

Про автора: Сергій Прилуцький (біл. Сяргей Прылуцкі, псевдо Сірошка Пістончык; 1980, Брест) — білоруський поет, прозаїк, перекладач з англійської, польської та української мов.
Автор книжок поезії «Дзевяностыя forever» (2008), «Герой эпохі стабільнасьці» (2014), та прозових збірок «Йопыты двух маладых нелюдзяў» (2009) (під псевдом Сірошка Пістончык, у співавторстві з Уласіком Смаркачом), «Дэгенератыўны слоўнік» (2014). Учасник багатьох поетичних фестивалів та слем-турнірів. Триразовий фіналіст конкурсу молодих літераторів, організованого Білоруським ПЕН-Центром, учасник багатьох літературних фестивалів у Білорусі та за кордоном (Україна, Литва, Польща) стипендіат програми Homines Urbani (Польща, 2007) та Gaude Polonia (Польща, 2013). Вірші Прилуцького перекладено кількома європейськими мовами.

рейтинг:
0
 
(0)
Количество просмотров: 4368 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode