шо нового

Новi вiршi
 
16:11/26.01.2016

Сергій Жадан (Харків)



Новi вiршi

*  *  *  

Світло горіло всю ніч до ранку.
Протяги легко торкали фіранку.
В будинку спали. Спали в місті.
Темрява перекривала мости.
Стиглі яблука в чорному листі
продовжували рости.

Запах дощу на нічній веранді.
Великі дерева такі безпорадні —
стояли сам на сам із повітрям,
мовчали, слухали, входили в тінь,
торкалися темряви мокрим віттям,
кожним із переплетінь.

Будинок спав. У його коридорах
стояла любов, як хвороба в порах,
як звук, що зривається з піднебіння,
як промені, що добиваються дна —
вивітрена, мерехка, осіння,
вона стояла одна.

Сходи, сволоки, книги й меблі:
речі — вимучені і теплі,
назви, з яких починалися ранки,
простір, який формував вечори,
звички, залежності, забаганки —
згадуй і говори.

Вікна вихоплювали прохолоду,
і ніби прапор або свободу,
вперто і віддано, знов і знов
її зберігали, усім на подив,
сюди ніхто давно не приходив,
звідси ніхто не пішов.

Світлі, спраглі, безособові.
Все тримається на любові,
все стосується головного,
все постає з дрібниць,
з незрозумілого і живого,
зі свідчень і таємниць.

Хай стоять непокірні будинки.
З якої не починай сторінки —
час перемотує рвані жили,
перетягує сірі бинти.
Тебе тут надто сильно любили,
щоби звідси піти.

Хай буде так, як було раніше.
Вона чекає, але не пише,
як і завжди восени.
Світло холоне серед кімнати,
і вже коли їй потрібно вставати,
починають снитися сни.

*  *  *  

Повітря з ночі стигне холодом і вже
на ранок осінь відчувається, мов берег.
Ніхто не втримає, ніхто не вбереже.
Ліси стоятимуть, як літери в паперах,
і рівень тиску в ріках та озерах
пов’язаний з погодою лише.

Так правлять річище, так рушать глибину,
з вагою трав, з упертістю насіння.
Я знаю, що ти спиш, і в стеблах твого сну —
я знаю — є метал, що студить сновидіння.
Вологі яблука в передчутті падіння
вбирають осінь — зимну і питну.

Ти знаєш цей метал, він глибше з кожним днем,
він розкривається над полотном озерним.
Рудою букв і золотом фонем
під серцем холодно стоїть залізний серпень,
торкається тебе своїм гірким осердям,
освітлює тебе своїм нічним вогнем.

І сонце — мед, домішаний у скло,
і глина — ліплена з вологи та отрути,
приймаючи тягар всього, що вже було,
і невагомість усього, що має бути.
проводячи тебе від жару до остуди,
тобі слугують за густе осіннє тло.

Такими ранками й займаються світи,
стискають серця теплу стиглу грудку,
аби ти бачила, аби відчула ти
це дихання утрати і набутку,
серпневий сплав упевненості й смутку,
серцевий згусток пустки і мети.

Аби тебе вело, аби ловило скрізь
це світло осені потойбіч перевалу,
ці стебла і гілки, які переплелись.
Вимотуй, добирай у сплетеність тривалу
нитки любові і нитки металу,
вечірню щедрість і ранкову злість.

Хай тиша осені — невидима, туга,
з якої родяться кристали павутини,
торкається тебе, аби твоя снага
прокачувала кров крізь вени і судини,
ламаючи цей світ на золоті частини.
Лишається любов.
З’являється вага.

*  *  *  

І хотілося б дякувати за можливість не відповідати,
не пояснювати, не повторювати, не торкатись,
за можливість не слухати нарікань і не давати поради,
дякувати за монотонність, дякувати за строкатість.

Дякувати за ту мить між видихом і вдихом,
коли серце по-справжньому зупинялось,
дякувати за голос, який умів робитися тихим,
дякувати за байдужість, дякувати за цікавість.

Дякувати за те, що раптом не ставало відваги,
за те, що навіть не спадало на думку все забути,
за те, на що ніколи не вистачало уваги,
і за те, на що не було шкода вогню та отрути.

Дякувати за надрізи сміху — ламкого, нічного,
дякувати за мовчання рослинну тяглість, 
за готовність іти до кінця, аби не оминути нічого,
за готовність віддати все, аби нічого не сталось.

*  *  *  

Немає такого світла й такого проміння.
Проймати собою тінь — велике вміння.
І вміння висвітлювати на шкірі западини й тіні
тримається лише на примиренні і терпінні.

І коли вона відводить погляд і ступає в сутінь,
шкіра її стає подібною до глиняних посудин —
до неї вливається тьмяність, вливається морок,
впадає темрява, як ріка впадає в море.

І не пробитися крізь цей морок, що впав на плечі,
і передпліччя її — ніби озерна вода надвечір:
глибина дихає, глибина холоне,
і повітря на смак таке солодке, таке солоне.

І думаєш, що там — у цих водяних проймах,
ловиш теплі потоки в зимних водоймах,
втрачаєш витримку, втрачаєш віру.
А тоді світло знову падає їй на шкіру,

і тінь відходить, і проступають деталі,
і хвилі викочуються щоразу далі й далі,
і мала б тривати вічно прозорість осіння.
Але немає такого світла, такого проміння.

*  *  *  

На перевалі дим
гусне після дощів,
але камінь і далі буде твердим
між вологих кущів.

З нього робили міста,
ним мостили мости,
але він і далі із землі вироста,
він просто мусить рости.

Мусить рости зі снігів,
мусить тонути в снігах,
як сліди мисливців і пастухів
на господніх вагах.

Мисливці виходять у ніч,
і пастухи гасять вогні,
лишається камінь — коштовна річ,
схована в глибині.

Так близько до темноти,
так глибоко, як мерзлота.
Хтось далі буде ладнати мости
і зводити міста.

Чоловіки сидять при столі,
збирають монет луску,
їм вибирати каміння з землі,
вигрібати його з піску.

Їм ловити рибу в ріці,
звірину в лісах.
І з’являється спокій наприкінці
у них в голосах.

Тиша стоїть між них.
За ними лежать поля.
Такий холодний-холодний сніг.
Така гаряча земля.

*  *  *  

Тоді починається вечір. Саме тоді
жінки лишають будинки й виходять на берег,
дивляться, що там робиться у воді,
озираються на кожен шерех.
Знають, скільки всього припливе сюди,
скільки сонця й ночі буде в олії,
скільки довкола них важкої води,
скільки довкола вірності і надії.

А чоловіки стоять у човнах,
викручують роби намоклі,
помічають щось у берегових вогнях,
розглядають дерева в чорні біноклі.
Знають, яка підступна ця вода.
В ній не хочеться ні жити, ні помирати.
Знають, що під будинками в них мертва руда,
а повітря над ними складається зі зневіри й зради.

І лише там, де хвилі виснажено вертають назад,
де пісок захлинається в хвилях, сягнувши своєї міри,
видно, що вірності в повітрі стільки ж, скільки і зрад,
а надії довкола стільки ж, скільки й зневіри.
І все те, що є, випалюється, мов ліси,
і зберігається, як церковне срібло.
Тиша лише посилює голоси.
Темрява лише окреслює світло.

рейтинг:
5
 
(1)
Количество просмотров: 6945 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


меблі для спальні фото