шо нового

Шовидав: поезiя — 6 на 6
 
21:19/02.12.2015

Катерина Бабкiна (Київ)

*  *  *
                                                              Жаданові

Тихі й сумирні, щодня на світанку в сезон дощів
чоловіки приходять на береги своїх футбольних полів
і сидять над водою приречено, нерухомо.
Краплі падають з чорних кіс, стікають із підборідь.
Подорожні приходять в село убрід і минають його убрід,
несучи за собою свою безкінечну втому.
Все, що вони мають — ці рисові і футбольні поля,
під водою захована масна і жива земля,
не зіпрешся на неї, не відштовхнешся від неї.
Все, що вони матимуть згодом — чесний скупий урожай,
тютюнове листя, прісноводну рибу і теплий чай,
і сірі брудні м’ячі на вокгому глеї.
Покірні їхні жінки носять квіти до чорних статуй своїх богів.
Подорожні казали їм про кораблі з чужих берегів,
про скляні міста, закрите взуття, високі припливи — 
але чоловіки знають: вода надійде, а потім вода зійде,
вода буде всюди, потім її не буде ніде,
тож краще лишитися, не прогавити нічого важливого.
Чорні їхні очі бездонні, руки їхні міцні.
Завжди однаково довгі їхні ночі і дні.
Завжди однаково темні тропічні душі незрячі.
Завжди покора, завжди праця й страх —
але тріпочуть кольорові птахи в їх малих серцях,
напнутих життям, як футбольні м’ячі повітрям гарячим.

*  *  *

Поцілуй, каже, птаха. Але ніжно тримай, не пошкодь.
Подивися, як зранку додому йде по воді Господь,
а довкола вистрибують риби, від світла п’яні.
Зауваж, як дерева стоять по коліна в імлі
й до сердець притискають зелені кущі омели,
ніби діти свої подарунки різдвяні.
Поцілуй, каже. Птаха, комаху, землю, траву,
відпусти своє серцебиття, як тугу тятиву,
і заплющивши очі, слідкуй за ритмом у тілі —
так лягають м’яко і стрімко в долини моря,
так наповнює сяйвом рожевим оселю зоря,
як тебе наповнюють тремом ці теплі стріли.
Роздивись, як осіла й блищить на тобі роса,
як сплітаються в спогади досвіди й чудеса,
як святиться кожне ім’я, колись промовлене всує,
як усе, що між нами, тепер уже не мине.
Поцілуй, каже. Ну, поцілуй хоча би мене —
і тоді я нарешті цілую.

*  *  *

Ця гра не подобалася мені з самого початку.
Всі, у ній задіяні, тихі хлопчики і смішні дівчатка
розбігаються після дощу в траві, ховаються, завмирають.
На засмаглих литках від кропиви проступають цятки —
схаменешся, коли в домі всіх пригощають печивом, чаєм,
а тебе так ніхто й не знайшов і, в принципі, не шукає.
З часом правила не міняються, дарма що виросли діти ці,
і немає вогкого саду і прикрих сверблячих цяток,
але завжди доводиться уникати, не до кінця довіряти,
є завжди мить, коли треба зникнути, обов’язково десь дітися,
і хтось рахує до ста і обіцяє іти шукати,
але ти вже знаєш — це не обов’язково відповідає дійсності.
Ті, кого так і не знайшли, щоразу ховаються далі й далі.
Ті, кого так і не шукали, удають, що це вони насправді все зрозуміли:
поки нікому немає діла ні до чиєї печалі,
доти нікому не забракне власної сили,
щоб ховатися і тікати так, як колись сказали,
щоби не знаходити й не шукати, так, як навчили.

*  *  *

Дивися — стелеться перший лід
на наших з тобою вулицях зранку,
і кров на смак ніби дикий глід,
а на губі залишився слід
від поцілунку, маленька ранка;
дивись, як обтріпуються краї
кишень від рук в шкіряних рукавичках,
як забуваються всі твої
легковажні вчинки, шкідливі звички;
як тісно сплять на гілках птахи,
як сивим береться в повітрі подих,
як сонце пестить міські дахи,
і чорні гострі дерев верхи,
і сонних риб у повільних водах;
як світ підносить тобі дари —
холодні яблука, пізні квіти,
раптові безвітряні вечори
та інші радості — їж, бери,
тримай, бережи, забувай про літо;
як зріє в легенях нове тепло,
не стороннє, м’яке, небачене,
тендітне, ніби живе стебло.
І все, що з тобою колись було,
раптом не має жодного значення.

*  *  *

Ляж і засни, будь ласка, ляж і засни.
Ніби у нас іще не було війни,
ніби на дні, ніби над тобою води покров,
ніби від тебе ніхто ніколи не йшов.
Ляж і засни, будь ласка, ляж і забудь
літа стрімкого сонячну каламуть,
очі закрий, ніби все навколо таке, як слід,
слухай, як тихо темніє за містом глід,
як достигає шипшина, терен терпкий,
як осипається серед трави звіробій.
Ніби ти цінний гриб у вогкій запашній землі,
ляж і не думай ні про що взагалі,
ніби ти тихий туман на поверхні нічних озер,
ніби когось за руку тримаєш просто тепер.
Ляж і засни, над тобою замкнеться небес сукно.
Все, в що ти віриш, станеться все одно.

*  *  *

Ці слова, від яких не болить — «ні на мить не залиш», —
ти комусь проспіваєш у тиші, розкажеш комусь, ніби вірш,
ніби звіришся в чомусь, за чим безнадійна відступить пітьма.
Ці слова — «ні на мить не спинись» — хтось відправить кудись як листа,
в ті міста при кордоні, де смерть розтуляє холодні і спраглі вуста
і чатує на кожного, надто на тих, в котрих зовсім нікого позаду нема.
Є слова, від яких розступаються хвилі морські, і міські дітлахи
зупинившись на вулиці, стануть сміятись кудись в небеса, і птахи
позлітаються з теплих країв у холодні, на крилах принісши тепло,
є слова, по яких відбуваються різні дива, виростає трава, по яких
пробігає під шкірою струм або пристрасть скипає в аортах тісних,
є слова, по яких засинаєш спокійно, принявши усе, що з тобою було.
І нехай, як і кожен, ти сам, і нехай те усе, що ти можеш, це тільки слова,
і нехай те усе, що слова, безкінечно внікуди сплива,
та спливаючи, буде цілющим і значушим, бо
ти так хочеш, і доки ти схочеш — як світло, що світле, як небо, котре голубе.
І нехай навіть знаєш напевне, що час врешті-решт подолає тебе.
Але знаєш також, що спочатку здолаєш його.



Александр Авербух (Торонто)

*  *  *

и пули втыкались земле в живот
и долго зудел у неё живот
такой округлённый тупой червивый
там кто-то живёт и её жуёт
хваталась за поясницу
жаловалась — несчастливая
опять залетела не на свои круги
сошла с орбиты
и покатилась
на вас только заглядись
только наклонись
уже убита
когда бы была жива
дала бы ещё пожевать
 

*  *  *

сбирай народ
похеренный сбирай
мы так похожи господи прости
все как одна обугленная туча
у ног твоих в затянутых онучах
ютимся у божественной кости
Петруша Мотька и соседская Анисья
и Марья в полушубке лисьем
налипли, что и говорить
кому и верить

а ты идёшь на цыпочках
весь по колено выпачкан
меж пальчиков зудит
сюда вот можно ноженьку
поставить не боясь
пред господом пред боженькой
просохнет всяка грязь

улица гудела трепетала
а ты выгнулся разом грязь стряхнул
она и опала
 

*  *  *

это ты раскачиваешь столбы,
это твоей не слышно ночной ходьбы
возле меня
                      возле него
                                            возле них,
это, когда сужается воротник,
вшивая синь зудит,
это, когда раскручивают землю
выворачивают с осью,
оставляя гром позади.
всюду тобой пронизано, господи,
как же ты весь горчишь,
небце твое подкашивается,
тучи твои облизываются,
темень слюною горячей стекает с крыш.
в небе зияет брешь,
хочет меня назад.
и что мне ответить ей после этого,
                      что сказать? 

*  *  *

в госпитале ненадёжных солдат скорбели
санитарки под руки приезжих выводили
граблями следы скородили
зубья оземь скоробили
часики тикали скоро били
времечка бусинки нанизывали
санитарки солдат мимо смерти выпроваживали
подбородки о порог били
вот оно что будет
кто же пред безнадёгой веслом отмашется повраждует
в полседьмого выйдет к просителям
лицо сечёное неся
чего стучитесь смертельно
дать-то нечего
у нас дать больше нечего
 

*  *  *

выйду возле аптеки
так и спрошу не поднимая век
как бороться с этим отёком?
ты мне не тюкай не дакай
я боюсь уходить отсюда таким варнаком
покачиваясь как синяя слива
на блюдечке
не облокачиваясь
сижу вот с краешку примочек отваров настоек
и кто-то меня так взбалтывает
не зная что я пустое

*  *  *

мы часовых вкопали,
за ночь войско обученное урыли.
утро убитых купает
и золотит им крылья,
мерно ступает в расстеленные ладони
и собирает дань
из раскупоренных и бездонных
                                простертых дланей.
вот они, побежденные, разжимают кулак,
            подают дары
и уходят на красное дно дыры.

латы души боевой разошлись по швам,
ударяется оземь горящий шлем.
и каленые копья снова в себя не вшить.
небо, слегка распустилось, блещет краями,
                        ласточка мельтешит.
тишина спотыкается о воздух кровавый,
поле клубничное чавкает
                                все дырявое.
мы еще и не таких вспарывали.




 

Михайло Жаржайло (Львiв)

о мамо музико

музика огортає вуха ніби тепла піхва
нічого більше не залишається
тільки запірнути назад у неї
повернутися

о мамо музико!

склавши пальці як старовір
поринаєш як вмієш

у кращому разі вдається
пірнути долонею
а другою перегортати ноти

музика огортає вуха
музика огортає ніс і губи
підборіддя
кадик
та не проходять плечі

тому обома руками уже вологими
від антисептика
треба обережно надрізати черево музики
узяти себе в руки
згорнутися клубочком
огорнутися пуповиною
як немовля валторни
зашити живіт зсередини
мідними струнами
і заснути
заснути
заснути

ной

магічний реалізм перетворився на буденність
настільки що аж
атланти позлазили з-під балконів
і розійшлися по кнайпах
колони розгорнулися наче сувої
і з них також атланти повистрибували
повисипалися як жуки
трішки бідніші і тому кремезніші
та й собі пішли пиячити у стрийський парк
бити морду пам’ятнику яна кілінського
а каріатиди з горя стали невидимками
розтанули
хто у повітрі хто в камені хто у воді
а останні ті що йшли за своїми чоловіками
розчинилися у пиві та крові
кальвадосах та бурбонах
і в лімфі
а іноді в молоці
 
а найкремезніші з них виходили на 700-річчя
запалювали у руках роги тролейбусів
як бенгальські вогники
 
і була люта ніч
крижана заметіль
і небо згори наповзло немов металева губка
 
і снігом засипало землю до самого обрію
а кам’яні цеглини пагорба на якому стояло моє
всевидяче око
розбіглися як щури
 
а потім коли танула країна немовби сніг
і прибувала велика вода
наш ковчег вознісся
на вершечку хвиль
 
а там нагорі його достоту шматочок мила
узяв на долоню
велетенський кам’яний янгол

bobbin winter

бобінна зима
що цівкою перетікала з барабану на барабан
з котушки на котушку
ніби пісок клепсидри
туди і назад
по п’ять доріжок у кожен бік

у кишенях квитанції за світло за інтернет за воду
зостається сплатити податок на поезію
і на мелодію
віднести у ломбард останні слова
взяти в оренду алкоголь

кожен із цих шляхів ми здавалося випробували
заїздили до дірок
знемагали від спраги
немовби влітку
і я стояв біля вікна
ніби порожня ваза
без квітів і без води
ти прочиняла вікно
мене наповнював сніг
який швидко танув і випаровувався

наша спрага була такою
що лишень музикою втамовувати
можна не тільки музикою
але ми вже котру ніч поспіль не одні
вийшовши з музики ніби з морського лона
туди невдовзі й повернемося
якщо не припиниться сніг
ми помремо висихаючи на устах цоя
            або вертинського

я диригент оркестру
який змушений відіграти останню ніч
моя паличка цигарка
ніби вічко помади
малює на дзеркалі темряви наші обличчя
і підфарбовує твої невидимі губи
ти завита у ковдру ніби сигара
ніби лялечка з якої от-от випурхне метелик

курити у ліжку зле
але ніч кортасарівська
липка і по лікоть у музиці

тож
якщо заплющити очі лишається життя
якщо увійти в тебе лишається музика
якщо бога накласти на диявола
лишається молитва

ноктюрн: поїзд

хліб станційного ліхтаря кришиться на матрац
хліб гучномовців сиплеться на подушку
 
хліб м’якший за ліжко
 
між полиць плацкарту 
на черствій заслиненій перині
ти самокрутка
гарячий тютюн
на висохлих губах
 
між полиць плацкарту
ти гербарій між сторінок
купюра замість закладки
паперова секунда у гаманці
 
між полиць плацкарту
ти гральна карта
валет без голови
кентавр без ніг
купідон без фалоса
 
кортасар часник під нігтями
катування сторінками
 
станційний санвузол
рак-музика
рак флейти рак саксофону
рак папіроси
ембріон навушника випадає на подушку
 
комар камертон над вухом
призабутий звук телефонної слухавки
сукровиця ноти «ля»
 
а поверхня гуде не як камертон
а ніби збити температуру пінцету
жуками низького «до»
 
коли рвучко долонею зачерпнути зерно хропіння
як спіймати комара сережки
сіпнеться поплавок кадика
 
між полиць плацкарту
як між двох спітнілих долонь
ти — оплески

вірш про мову

єдине за що тримаюся це мова
літери брайля на зміїних спинах
і на спинах отруйних павуків
нічого не відбувається без попередження
навіть якщо ти нічого не відчуваєш
незнання мови не звільняє від відповідальності
 
єдине за що тримаюся
швейцарська мова
мова опівнічних швейцарів
що обертаються навколо власної осі
немов стриптизерки на пілонах
я задивляюся на них
на їхній танець
 
єдине за що тримаюся
це кравецька мова
на викрійках що схожі на радіонавігаційні карти
ножі і ножиці гримлять на столі ніби зенітки
шевська мова
лекала якої довго розношуються твоїми стомленими ногами
мова що тріскається від старості
стає зручнішою
а проте непотрібною
 
мо[лит]ва гончарів
що заклинають глину ніби королівську кобру
ієрогліфи що їх у повітрі руками виплітають глухонімі
ніби лозові кошики
 
а раніше думав що мають значення соняхи біля залізниці
і що мають значення вітряки яких немає у нашому селищі
і надвечірній степ який тріскоче ніби телеграфна станція
і бляшані ярлики окільцьованих саджанців у молодому саду
і велосипеди із саморобними багажниками повними яблук
та крони мурашиних ходів під гумовою доріжкою навколо будинку
 
але від цього можна втекти світ за очі
і все одно побачити
покинуті будинки
журавлів які в’ють гнізда на трансформаторних будках
робітників які заливають смолою пласкі дахи
 
тому вимушений триматися за мову
мову брехунців
журналу барвінок
і мову газети
голос україни

не даруйте квітам жінок

не даруйте квітам жінок
разом вони мають здатність
втрачати свіжість
удвох вони міняють воду ґрунт
та одяг
ніби перелітні птахи
 
і який же сенс дарувати живе живому
якимось мовчазним істотам
дозволяти бути винятковими
у чужих очах
не даруйте квітам жінок
знерухомлене отримує здатність рухатися
і приходити до мети
приречено вдивляючись
ув обличчя останньої істини
 
старозавітне жертвоприношення
 
покалічене рухається і
розростається до розмірів вулиці
розмірів міста у якому й без того тісно
чоловікам і виноградникам
покалічене перевершує розміри клумби перед ґанком
виходить за береги на тротуар
після пінної зливи
 
властиво
квіти з жінками люблять
зникати у передзим’ї
так ніби їх і не було
залишаючи по собі запах задушливого сну
та знебарвлені подушки
 
не даруйте жінок нікому
все до чого торкається жінка
починає рухатися
і передчасно зникає




Демьян Фаншель (Кельн)

*  *  *

Как ветру позднему ни подбираешь метр,
Он веткой машет, налагает вето.
У ритма межсезонья свой размер.
Что может здесь линейный геометр?
Тетради квадратура в круге света...

Но хлещет дождь. И только хорошо,
Что крепок чай — кирпичного свеченья.
Что только — терпкий, сладостный ожог, —
Ни сигарет, ни мёду, ни печенья. —

Поскольку — не волнуйся — масть пошла,
Пока тебе везёт — как ты просил — и
Пока в тебя — где лист?! — опять вошла
Припадочная, знахарская сила:

Ночь напролёт (какого слова ради?).
Жизнь, уходящая с дыханьем из хоан...
Темнеет в комнате — в каком-то славном граде.
Свет лампы. По углам теней косые пряди
И мои прадеды: Давид, Арон, Григорий, Иоанн.

Львов

И не заметишь, как с площади снова
Улицы брызнут — без мыла — в проулки.
Прошэ: крысиной тропою по Львову, —
Вкось, вкось, вкось — не прерывая прогулки

Кованых ради — чугунных и чёрных.
Ради кривой — и брусчатой и узкой.
Ради Руси, только — древней, нерусской.
Ради австрийских — фасадом — нечётных.

Ради почётных — в злачёных, старинных.
Их дочерей — длинношеих и дивных.
Ради общинных — в пасхальных и длинных.
Ради музейных, фузейных, архивных.

Корысти ради — особой, редчайшей:
Пляшем от стиля модерн. «Moderntalking» —
В каждом кафе. Но — горчайший, сладчайший —
Кофе здесь. Запаха слабые токи

Кофе — по улочкам кривды и правды.
Кофе — под дудочку пения злого.
Снова — крысиной тропою — по Львову.
Моря здесь не было: рады бы, рады…

Impressio

Чёток древ чёрно-белый чертёж:
Мелких гнёзд, тонких веток, — и, всё ж,
Это — книжка-раскраска, работа
Для дитяти, весны, идиота...

Нарушая сей правильный строй,
Прель прошлась акварелью сырой
(Немочь бледных питомцев подснежных —
Это только цветочки) неслышно.

Но всё громче, всё пуще — легко —
До барокко, беды, рококо
(От пастельных банальностей прежних —
Ни следа, но — вульгарность, но — пышность!),

Валом свежим над графикой нежной —
Мельче зелень, свет мельче и тень —
(Поскорей, как бы время не вышло),
Душным запахом, хором сирен,

Не успеть никакому тут Ною —
Зелень мягкая, мягкая тень —
На предместья прёт тёплой волною —
Как мигреневой, головною

Болью; под невозможной луною
Над заборами — грянет сирень!
Грянет — розовый с белым — кипЕнь!
Груша! Яблоня! Дикая вишня!

Обучение сну

Я ли не делал всё, я ли не потакал,
Я ль не молился всем: морфию и Морфею,
Брал за бока и грел — вот он стоит — бокал,
Рюмка ещё, стакан — брошенные трофеи.

Мне заслужить бы сон, сонный уют для глаз,
Мерный, простой покой: с лёгким постельным пухом.
Тёплым где мехом внутрь — тайный и тёмный лаз,
Медленный сердца стук — лишь прислонишься ухом:

Это подпольный тон — слабым сигналом вглубь.
Мёртвый подвальный дом — семь этажей под землю:
Тяжкий медовый храп, виолончельный клуб.
(Семь, — я ведь сам считал. В лифте же кнопок: семью.)

Лаз — в неоглядный зал: гул на людском юру,
Оперный гардероб: сбор унесённых ветром,
Выданных напрокат, сгинувших поутру,
Старых отцовских шляп: лентою шёлк по фетру.

Сонных хористов сонм своды держать устал,
Тот, что пастуший сон, как из цилиндра — ленты
Тёмный, шуршащий шёлк — тянет в уснувший зал...
К выходу опоздав, не заработав ренты,

Так заигрался — эх, так в эту роль вошёл,
Как за решётку — эх, с тонкой в подкладке пилкой.
Там удилами мне, перетянув вожжой,
Рот разодрали мне этой кривой ухмылкой:

А не ходи, когда племя и семя спит,
А не насилуй плоть, спи на автопилоте.
Ляг, до рассвета вплоть, в обе ноздри сопи —
Пользуйся, раздувай пламя и знамя плоти.

Ляжешь — глаза закрой только — и весь тут сказ.
Лунный — о’кей — скафандр: плотно обтянут шкурой...
Выжди. Под веком — в мозг — преосторожно глаз —
Приоткрывает щель: камерою-обскурой.

Где и когда

Дома. Домишки в ряд. Плачевный вид.
Зимой висят печальные, печные
Дымы — столбом. Угарный газ в крови.
Во сне скулят последние пушные,
Не поднимая острой головы.

Скулит во сне их ловчий антипод,
Уткнув под локоть мордочку с усами,
В походном сне запутавшись. Господь
С тобой. Ищи. Иди себе, сусанин.

Сегодня — тридцать лет тому назад —
Повтор несостоявшейся охоты:
Худой, как кот, с закрытыми глаза...
По эллипсу протяжному — отходы
От места в сумрачном лесу. Пейза...

Он, как-то — стёрт. Замедленная съёмка
Пространства, по которому — позёмка
И времени (там, кажется, среда?).
Переходя, бормочешь: «Где? Когда?» —
В сновидение, собственный Тартар,
В свой nevermore, который тоже — дар,
В метро под Кёльном. Дальше мчит подземка.

Протирание зеркала

Я живу. И со мной моё зеркало Ху*.
И оно ещё дышит.
То — бессвязная исповедь, как на духу.
То вжимается в нишу.

То, нахальное, пошлое, потное, визг
Учиняет — а толку-то, проку?
Протираешь уродца больного — верх-низ —
С сердцем справа, врождённым пороком.

Он с тобой, господин из династии Янь,
Вообще-то — до гроба:
«Мы с тобой — ты ведь знаешь уже? — ты да я».
Отвертеться? Попробуй.

Кто с тобой — и за комой твоей, запятой — до конца,
Ярких красок былых усыханья,
До потери — двойной (Инь и Янус) — лица,
Кто — последним дыханьем...

Губы вытяни: отпотевания гаммы
Иногда — вразнобой.
Поднебесной — с окном — амальгамы
Переходы разводов вверху.
Плохо: трещины сбой...
Всё твоё носит некто с собой.

Ты один. И с тобой твоё верное Ху.
Ху с тобой.

______________________________________________________________
* 1. Звук, с которым дышат на зеркало (перед протиранием).
  2. Who (англ.)




Наталя Бельченко (Київ)

*  *  *

Хоч літа окраєць спливає Дніпром,
А губи твої — не відчути,
Та можна крізь воду пройти напролом,
Тим самим позбувшись отрути.

Гребти поміж чистих міцних берегів,
Повз вимостки тьмяних рибалок,
Щоб виблиск і плюскіт усю засліпив
І сонце по тілі стрибало б.

Тоді воскресатиме воля моя,
Зелена снага ворожбита,
Бо серце випростується звідтіля,
Де присмерком болю закрито.

Є вихід — позбутись доконаних слів
І відсвяткувати вродини
Того, що в несмілому серці любив,
А впевнене серце — відкине.

Сховатись від вправності ладу, що знов
Підійде ось-ось під горлянку.
Плекає ріка чудернацький улов
І не засинає до ранку.

*  *  *

Річка заходить то справа, то зліва,
Повню оточує серед заплави.
Пам’ять настільки примхлива й щаслива,
Що довіряти немає підстави.

Впала вода, і тепер вистачає
Тільки рибалочці трохи сьорбнути.
Та недолиті дощі небокраю
Попри посуху відшукують груди.

Те, що у спеку пішло за водою,
Нас зацілує грибними дощами.
Хоч би вивіркою тою рудою
Можна завжди повернутись до тями.

Між Лук’янівкою і Подолом

Татарка весняна — бузкова,
Осіння — в іржавій траві.
Узимку ж вона — снігурова
І люди її — снігові.

Там є Загоровка і Шмідта,
Макаріївська церква стара.
Татарка завіям відкрита
І брату Подолу — сестра.

А з братом своїм я ходила
По пагорбах диких її.
На тих старокиївських схилах
В дитинстві були снігурі.

Наш батько тримав на балконі
У кліточці їх до весни.
Пухнастії грудки червоні
В мороз випинали вони.

Хоча від заводу Артема
Дорога, як хорда, блищить,
Animula ходить окремо
І рветься туди мимохіть.

Нема вже ні батька, ні брата,
Татарку давно не впізнать,
Та не припиняю чекати,
Коли снігурі прилетять.

*  *  *

Ой, що то воно за ріка?
Немає у ній каламуті.
Водиця настільки тонка,
Що всі покоління — почуті.
Купатися в ній — голяка.

Століттями на берегах
То юшку варили, то довго
Шукали, де всядеться птах
Звістити щасливую долю,
Шляхи — по піснях і зірках.

У лоно нічної води
Вдивляючись, мусим вгадати,
Чи йдуть вже по нас прадіди,
Чи справді зарано до хати,
І як нам біди уникати,
Коли не уникнеш біди.

*  *  *

Ворожити на травах, на листі земнім
І на кроках коханих, що ходять по нім,
На нестерпних очах ворожити,
Відпускати на волю магніти.

Ми у темній ріці безвідмовних шляхів
Наче риби скидаємось, — хто як зумів
Знак подати, дістатися світла:
Глибиною вподобані свідки...

Акросонет

Шуваловій, Малігон, Степаненко

І хтось досвітньо згадує тебе
Рвучким нічним питанням: «Де твій брат?»
Иржавий смак дитинних коліщат
Не відверне дорослості тепер.
Оце сестринство — скільки з ним химер!
А скільки невідчинених кімнат
На поверхах, де протяг давніх втрат
Новітніх кроків запахи не стер...
О, протяг цей — на щастя, ще не вітер.
Омріяне вино на денці літер
Лікує й повертає нам братів.
Ефір і легіт дозволяють бути.
Невипиті дороги є усюди.
Одповіси, чого ти ще хотів?




Максим Щербаков (Киев)

*  *  *

Идет рыбак и ломом долбит лёд
За ним шатаясь тень его идет
Идет война и рыба подо льдом
И снег идет и я б пошел
Но влом

Сижу на берегу чудесный вид
Сидит Ассанж в стволе патрон сидит
В земле сидит картофельный крахмал
Сидит пиджак на плечиках
Я встал

Встал вслед за мной в порнухе чей-то член
Еврейский встал вопрос страна с колен
И в горле что-то встало поперёк
Ни проглотить ни выплюнуть
Я лёг

Поля лежали города в пыли
Морщины трассы тени пролегли
Промышленность легла и лёг wi-fi
Шепнул на ухо кто-то
Убегай

Я побежал как Хлудов в фильме «Бег»
Как носом кровь и как теченья рек
А позади на скованной воде
Рыбак на прорубь тёмную
Глядел

Он видел шевеленье глубины
И пузырьки прозрачные как сны
Во тьму где не сыскать живой души
Рыбак глядел и говорил
Дыши

*  *  *

Буквы мажутся, словно копоть,
Строчек выдранные кишки,
Если что и писать в окопе,
То Евангелие, от руки.
То ли рана там, то ли Рама,
Век раздора, железный год.
Неразборчиво «здравствуй, мама...».
Дым рассеется, он дойдет
До высотки и до оврага,
Где зенитный засел расчет,
И Евангелие от мрака
Одиночными им зачтет.
Четким голосом Левитана
Сотрясают слова эфир:
Зри Евангелие от экрана,
Насмерть стой, позади — «Мосфильм»,
Зубы сжать, на подходе смена,
Нарастает снарядов вой.
Есть Евангелие от Кардена,
Впрочем, есть вообще от всего:
От простуды и от Иуды,
От винта, от тюрьмы-сурьмы,
Даже есть, говорят, от Чуда,
Мы же выбрали от Чумы.
Если в город пойдет машина —
Передайте конверт гонцу:
В нем Евангелие от Сына,
Адресованное Отцу.

*  *  *

В мечтах о теплых морях и живых кораллах
Прошло твое детство в уездном Усть-Холодрыге
Моря отменили кораллы украла Клара
Все вышло не так как в фильме не так как в книге
Ты спишь кое-как потому что в три смены пашешь
Глотая потом от давленья таблеток пачку
А где-то дымится прозрачный суп черепаший
А где-то в прибое кораблик бумажный скачет
За тонким стеклом то одна зима то другая
Весь мир заслонили седые горы-громады
Ты ждешь что вот-вот полиняют к весне трамваи
А не полиняют так в общем-то и не надо
Всего-то и радости что полистать журнальчик
В котором среди рецептиков односложных
На миг промелькнет невозможный летящий мальчик
И остров его далекий и невозможный
Мгновенно тоска из сердца идет на убыль
Рассеянной чтоб улыбкой смениться вскоре
И в ней обнажатся твои молочные зубы
Как жемчуг в лагуне синего Неверморя
И в этих мечтах засыпая в остывшей ванне
С шампунем от выпаденья с водою пресной
Ты ляжешь на дно как замшелый столетний камень
Ты выросла Венди и Питеру не интересна
Он вечно летит остроухий зеленоглазый
Летит просто так не для форсу и не за деньги
Как сон перешедший под утро в быструю фазу
Как сон о твоем заснеженном Неверленде

*  *  *

Так и мерзнуть ей, так и жаться под козырьком
Фонаря ли, крыльца, мента — так ли важно, когда все подано,
А по счету нечем. И нечем ехать. И босиком
По грязи сто верст, поминая батю да Флэша Гордона.
Так и шляться ей, и брести, сторонясь жилья.
Так и слышится вслед: эй, дура, куда ты, конфетку на!
А по небу цвета выстиранного белья
Ни луча прожекторного, ни тени, ни силуэта Бэтмана.
Так и сдохла бы, но блестит сквозь сырой туман
На погоне лычка, маяк, окурок, да хоть кинескоп у телека.
Берег, что ль, причал, корабль... Видимо, капитан.
Вряд ли Немо, максимум — Капитан Америка.
Так и жить бы ей, да кому эта жизнь нужна?
Шоферье подкатит: ну что, шалава, давай знакомиться...
Насосав на сушку идет по шоссе страна,
Серой нежитью, тварью, сбежавшей из марвел-комикса.

*  *  *

Говорят, до сих пор он в землянке живет один,
Не нашел другую, да, в общем, и не искал.
Он по-прежнему любит ее, королеву морских глубин,
Повелительницу осетров, каракатиц, медуз, сардин,
Он зовет ее по колено в пене, что бьется у серых скал.

Говорят, что она и дворянкою столбовой
Побывала, и стенографисткой и даже пресс-атташе,
Что снималась в кино, в Эмиратах была княжной,
Но в свою лачугу, где крыша худа и пол земляной,
Так и не вернулась и не вернется уже.

Говорят, что ей опостылел убогий крестьянский труд,
Надоела земля, жаркий воздух и черные города,
Зелена ее кожа и красные жабры взрезают грудь,
Говорят, что она и есть тот безжалостный страшный спрут,
Что громит корабли. А в разбитом корыте дрожит вода.

Говорят, ворожил ей какой-то заморский чумной колдун,
Говорящая рыба, морская волшебная чудо-тварь.
Говорят, он забросил свой невод. Теперь у него гарпун.
Он выходит на лодке в море как на войны тропу,
Повторяя имя своей старухи в ночную хмарь.

В этом случае говорят: вот и все, ну вот и сказке конец,
По усам текло, да попало не в рот, а куда-то в бровь.
От причала отходит лодка и верит старый глупец,
Что когда он пронзит ее восемь рыбьих сердец,
То девятое, человечье сердце, может, забьется вновь.

А еще говорят, что он скурвился, лодку свою пробухав,
Говорят, что, мол, был тиран и по жизни вообще мудак,
Говорят, его звали Иона, Ясон, Лаперуз, Ахав,
Что в корыте его — труха, а в душе только рыбная требуха,
Что он был пиратом, что грабил и жег суда,
Говорят, что мы сами творцы своего греха.

*  *  *

Расскажи мне о том, как в час пик и копий
Ты улыбку ловишь в окне.
А о том, что печаль — это счастье в профиль,
И без слов очевидно мне.
Расскажи мне, что воля дана пернатым:
Чайкам, коршунам, голубям.
А о том, как зудят по ночам стигматы,
Мне известно и без тебя.
Расскажи мне о том, как в пустой квартире
Кошка прыгнула на кровать.
А о том, что предательство правит миром,
Мне не стоит напоминать.
Расскажи мне о том, как над хрупкой твердью,
Тлеет солнечный абажур.
А о том, что мы все задолжали смерти,
Я и сам тебе расскажу.




 

рейтинг:
0
 
(0)
Количество просмотров: 5331 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode