шо нового

Курочки-гниль не лiтають
 
21:01/02.12.2015

Марися Нiкiтюк (Київ)



Курочки-гниль не лiтають

Пора страждати. Я кажу тобі: пора страждати. Опуститись на самісіньке дно, забуритись у мулистий пісок головою і їсти його, вгризатися в нього ротом, повним води, без найменшого натяку на кисень, на чисте і свіже повітря, яке можна було би вдихнути, випірни ти зараз на поверхню. Але там буря. Там, на поверхні, завжди буря. Океанські хвилі підіймаються на радість серфінгістам та акулам, одні завжди десь поряд з іншими. Акулам, з їхньої затишної утробної глибини, серфінгісти здаються черепахами. Люди їм, акулам, ні до чого, а от черепахи — інша річ. Тож я повторю тобі ще раз: пора страждати. Слабкий організм не витримує ні алкоголю, ні наркотиків, звичайний недосип перетворюється на кілька косяків трави, а проста сигарета заворожує, як марочні одкровення. Нічого тобі робити там, на поверхні, де, не встигнеш вдихнути на повні груди, як у тебе вчепиться солона вода й почне топити, а ти будеш боротися, борсатись. І заради чого? Спитай себе: заради чого? Заради ковтка повітря, гарантованого всім, всім людям, без винятку, за їхнім простим правом народження? Народився, значить, маєш право дихати, скільки влізе? Так ти думаєш попервах. Адже так? Я вгадала. Я завжди вгадую в різного роду вгадалки. Завжди. Фатум, доля, прокляття? Дивишся на людинку й раз — уже вгадав, що вона від тебе хоче. Зразу, з першого її задихання поряд з тобою, людиною на дні, нижче дна, вище дна, глибше, сильніше — давай ще, ще і ще! О, так. Просто так. Але, по факту, завжди так собі. Ти думаєш, дихати — гарантоване право всіма на світі конституціями, навіть неконституційними конституціями, навіть тираніями, де ні слуху ні духу ні про які конституції? Ага. Думай глибше, опускайся глибше. Якщо дихати так само важко, як жити, то єдине, що тобі лишається, — не дихати. Спори собі зябра тупим іржавим ножем, наклади на себе чи поклади на себе, загалом, забий, начхай, розітри, повільно спускаючись рівнями води, як пір’їнка на повітрі. Опустись сюди, до мене, на саме дно і забувай, роззнавай еволюцію. Всю — частинами, від ходячих, стоячих, тих, що купкуються групами, парами, до одного-єдиного неподільного, до воїна, до вимерлого, до незрівнянного — неандертальця. Будь воїном, занур голову в пісок на дні самого дна щонайбездоннішої з усіх маріїнських западин та парків. Будь тут, спори собі зябра, дихай на повні відкриті вени, починай вже врешті-решт страждати!
Мама рахує сигарети на ніч. Бо на ранок їх завжди на кілька марочних трипів менше. Як так? А буквально — нічого тут дивитися в порожнечу, візьмись за діло — трахни подружку, погладь кота, випрасуй сорочку коханому чоловікові. Та подумаєш, він витирає об тебе ноги. Але ж об когось треба? Ну, це головне, якщо не найголовніше право кожного, що гарантується… та похрін чим, просто гарантується і все — без винятків, без апеляцій, судів, пересудів, підсудних і засуджених — гарантується стовідсоткове право на витирання об когось своїх власних, дорогоцінних, безцінних, так би мовити, ніг; коли, тим часом, об нього, цього самого «кожного», хтось інший свої безцінно-дорогоцінні ноги вже витер. То що, хіба ти відступишся від любові? Станеш грати в рівноправні стосунки, емансиповане хуй-пойми-шо, в карма-йогу чи в щось там іще? Головне, у що б ти там не грала, не грай у — «любов це взаємопідримка і взаємодоповнення, гармонійний спільний рух, тепле й цілюще партнерство, коли людям хороше разом і вони роблять одне одному так і сяк добре». Ти ж правда не станеш нести всю цю дурню з ліберально-даоським флером? Ти та розумничка, яка свідома, що основа родинного щастя в покорі й цілковитій підлеглості, в обезкровленні й приниженні. А тепер давай ще раз: то хіба ти не випрасуєш йому сорочку й не дозволиш іще пару разочків принизити себе, проігнорувати всі твої на світі можливі потреби зумисно, задля хирого такого, простатитного задоволення? Ти будеш шоколадку чи морозиво? Морозиво. Тоді на тобі шоколадку. Навчись вже, мать його, давати правильні відповіді на поставленні запитання. Хочеш морозиво? Вимагай шоколадку!
Та краще все ж таки пірнай сюди поглибше й починай страждати. Гний! Гний до останньої своєї кістки. Що там сьогодні в меню?! Курочка-гриль? Ні! Курочка-гниль! Згний вже дощенту в своєму домі під своєю ковдрою за переглядом не своїх американських серіалів, бюджети яких тобі не світять, і взагалі не світять нікому на цьому дні, де нам долею волі чи волею долі випало народитися, вирости, зізріти, розчаруватись, опуститись та опустити руки, законсервуватися, задерев’яніти, зітліти й згнити, попередньо випустивши слабку цівку сперми на благодатний ґрунт тисячолітніх страждань. Усміхатися взагалі не смій. Тобі, по-перше, не личить. А по-друге… за такого розкладу й не важливо, що там «по-друге».
Й от, на весь всесвіт лишаюся тільки я, я сам. І, нарешті, встановлюється сталий порядок речей. І, нарешті, можна не бігати, не кричати на кожному кроці, що ти сьогодні зробив, що їв, чим підтирався — самомаркетинг, як і самопіар, руйнують ущент. І, кажучи таке, не треба бути безгрішним та ходити вулицями в пошуках справедливої розплати, щоб нарешті закаменувати тих грішних, що сміють каменувати інших. Треба, всього-на-всього, тим каменем, що кожен його тримає в руках, а хто і за пазухою, просто розбити собі голову. Так-так, ти правильно почув — роз-би‑ти со-бі го-ло-ву — кажу по складах, але не певна, що правильно розумію значення цих слів. Взагалі, всіх слів. Тому, можливо, я елементарний олігофрен чи аутист, і вже з десять хвилин, як у мене з рота слина тече, а я тішуся, що все це сказала, все озвучила й дуже, між іншим, собою пишаюся. Як справжня курочка-гниль.
До ранку ще довго, а сигарети пораховані, замарковані й пройшли митницю, як і фейсконтроль. Два — нехороше число, навіть коли крадених сигарет, два — як гвоздик на похоронах, а три — богохульство. Чотири — як два по два гвоздик на похоронах, а п’ять — і взагалі в жодні ворота не лізе, і богохульство, і гвоздики на похоронах. Значить, просто треба конфіскувати всю пачку. Де лежали сигарети? Я була весь час тут, нікуди не відлучaлася, всю ніч, як останні, так і перші 28 років свого життя я тут — на дні. Зупинися вже нарешті, припини приміряти сукні на вручення премій, досить напиватися цими дорогими, не про твою честь зробленими винами з унікального на весь світ сорту винограду, що росте на якійсь горі, не пам’ятаю якій — не то Синай, не то Сіон. Але якщо гора, то має бути обов’язково Джомолунґма, Кіліманджаро чи Еверест, щоправда, не певна, чи це не одне й те саме.
Йди вже страждати. Сядь і тупись в одну точку, так страждання набуде хоч якогось змісту, тривання й зафіксується в часі та просторі. А то ти носишся, бігаєш, п’єш зустрічі й ведеш каву, плануєш проекти й проектуєш плани. Що тобі з того всього? Відмучся вже спокійно. Заринь у пісок по шию, по груди, по пупа, по стегна, по ноги, по крильця, по кури й полети, врешті-решт. Полети в красивому й недоброму, як і незлому, небі — холодному, синьому, в хмарах і без, із сонцем і ні, в зорях і в постолах, лети там. Політай. Після того, як випадеш зі свого дна, як дитина з матки. Рвучи пуповину, прощаючись зі своїм стражданням, з усіма свободами й несвободами, з матрицями, підгузками, любовами, ядерними реакторами, глюонами, бозонами, світодіодними лампами, прощаючись з океаном, який завжди піднімає хвилі на радість акулам і серфінгістам в міру їхньої зацікавленості. Й коли ти налітаєшся, то втомишся і сядеш на воду, де хвилі притоплять тебе, і щойно сіль проїсть твій природний жир між пір’ям, і ти не зможеш більше злетіти, потопай, не зволікаючи, кидайся на дно. І терміново починай страждати.





Революцiя. Алжир

Альо… альо… це швидка? Альо… поговоріть зі мною, швидка, все одно ніхто не дзвонитиме вам, всі пішли на війну. Ви бачили дітей, які йшли в касках і з ніжками від стільців? Ви бачили прокислих старих і рахітних інвалідів, що залазили в танки та йшли займати трони в Останній Цитаделі Зла? Альо… швидка, не кладіть трубку, в мене є коньяк, у мене є трохи трави, хочете, надимлю вам у трубку? Але нікого нема на дроті, швидка давно вже патрулює вулиці і їздить на солярці, купленій за свій кошт, і все заради людей і в ім’я людей. Водій без розбору кидає в машину грітися бомжів, обмерзлих протестантів, представників опозиції й забитих ніжками від стільців військових. Усі вони в тісній кабіні вдихають запахи тяжкого етилового перегару. Бомж, звиклий спати, де покладуть, радий теплому гурчанню двигуна, прихропує почорнілим ротом, носові пазухи забиті гноєм та кишать дрібними червами, чорні фурункули пустили коріння по всьому його набряклому носу. Представник опозиції, дитя з ніжкою від стільця й побитий мент переглядаються — їм не комфортно з бомжем разом, але їм тепло, ситуація не змушує розмовляти, вони просто їдуть в одній машині на всі «червоні» по бісному Києву.
До мене в двері дзвонять. Я не відчиняю двері свого дому нікому, ніхто не знає, де я живу, я сама плутаю дороги і їжджу щораз іншими шляхами. Я ніколи не піднімаю трубку домашнього телефона, адже нікому не давала цього номера. Це питання безпеки — коли в країні таке твориться, то хто може прийти до тебе об одинадцятій вечора? Я не відчиняю, я прокрадаюсь. Бо хто може знати мене, окрім моїх психолога й адвоката? Я їм плачу, щоб тільки вони знали, де я живу і чого б воліла після смерті, де б я хотіла, щоб мене поховали, спалили чи закопали — тільки вони, тільки їм. Тому нічого дивного, що я підходжу до дверей з підсвічником. У ньому три свічки, намертво вкипілі в підставки, на додачу ще й наколоті на підсвічниковий шампур. Це свічки зі святих земель: з Єрусалиму, Афону й Алжиру. Чому Алжиру? Бо там було багато крові. Вся земля просякла кров’ю — весь пісок, який переносять з місця на місце африканські безжальні вітри: і кров, і накази диктаторів, і відрізані кінцівки карликових генералів, вони гнояться, розкладаються, вони стають частиною піску. Чиїсь геніталії стали пустелею, чиясь любов зародилась і вмерла в сухотних грудях. Він кашляв у подоли її паланкіна, випаленими пристрастю й туберкульозною паличкою очима благав обійняти його, він хотів, щоб піски накрили їхні сплетені в смертельних обіймах тіла й рознесли на білий пил їхні кістки. Раз і назавжди, поки смерть не розлучить. І навіть смерть, і навіть смерть… — шепотіли в грудях чорні піони.

Дивлюся — в риб’ячому оці за дверима стоять двоє в уніформі швидкої. За ними ще якийся кагал. Я ніколи не відчиняю двері, але зараз відчинила. «Чого вам?» У мене на обличчі негостинність, у руках підсвічник, в очах чотириста тисяч сонць — хто би зайшов до такої? А вони раз — і вже посеред зали лежить-похропує бомж, за яким несміливо в’ється перегар, вже стоять представники опозиції, діти з ніжками від стільця й правоохоронець неправоохоронних органів у чорному. А лікарі записують мій номер телефона, мою реєстрацію, мою серію паспорта й кажуть, що на час воєнно-парадних дій, поки люди танцюють і співають під залпи градів, ці четверо поживуть у мене. Це так правильно, так добре й сердечно чинити. Я згадую Алжир, там жебрак колись давно, в якомусь із минулих життів, позначений бубонним кільцем на лобі, смикав мій переносний паланкін, над яким тужився десяток чорних рабів, і просив обійняти. Це зараз я добра й обнімаюся з усіма, а тоді… І от я вже припала до обмерзлого бомжа й гірко оплакую регулярне дихання його тіла. Обличчя бомжа все в синій фарбі і в різних написах. Там написано червоним маркером «смерть ворогам», там написано жовтим маркером «не пробачим, не забудем», там написано синім маркером «Кієв — мать городов рускіх». Я питаю, за що? За що ви його так? Але всі відводять очі й сунуть на кухню, готувати чай і бутерброди. Я беру край своєї майки, слинявлю й протираю чоловікові його забризкане синьою фарбою лице. Я плачу і тру. Бомж дихає мені в обличчя етиловими випарами, хапає мої плечі уві сні чорними пальцями, вкритими панарицієм. На лобі в нього класика з трьох літер, я тру її, не відтирається. Синього стає менше. Хлопці на кухні їдять бутерброди, дивляться телевізор, обговорюють результати штурму. Беркутівець у чорному бере в захват дитину з ніжкою від стільця й показує опозиціонеру, як протидіяти захватові шиї. Хлопці сміються — яка їм різниця, що на дворі війна, вони ж зараз не там. Коли вони звідси вийдуть, то зодягнуть костюми й натягнуть маски, і все тоді буде по-дорослому, а в мене на кухні — чай, бутерброди, трава.
Що я сказала тоді? Тоді, сотню років назад в Алжирі? Хлопчик-раб облизував мені ступні в шатрі, пестив мої стегна, я курила опіум, за моїм паланкіном ішли сотні знедолених, посаджених на опіум ще з часів китайських опіумних воєн, — французькі солдати відкривали курильні та в батьків сімейств купували собі за люльку молодих дівчат і крутили їх годинами на своїх люльках… Хоча зараз тут більший попит на відра абсенту, й зелений дурман інкрустує мої запливлі очі. Чи я маю мету? Куди я їду? Навіщо? Мій тато — французький генерал. І все. Я так далеко від Парижа, моє дитинство проходить в маленькому рибальському містечку Анфльор — кам’яні вулички, старі люди, капелюшні мануфактури. Маю п’ять років, і тато подарував мені вже п’ять капелюшків. Навіть у вельможних пань може бути їх тільки три — на похорон, на весілля й на щодень, а в мене п’ять. Вельможні пані мене ненавидять, мати мене ненавидить, бо батько класти хотів на те проміжжя, в якому мене зачав. Тільки я його частинка, а вона — ні, вона в нас миє підлогу. Тато іноді зачиняється з нею в кімнаті, вона там кричить, а я приміряю капелюшки. Моє дитинство — це все, що я маю, там не було болю, не було цього вічного ніщо, яке сидить у протрухлому серці та їздить за мною з війни на війну. Це я продавала абсент бедуїнам, я роздягалась перед ними й каструвала їхні ереговані геніталії. Це я, кров і безсенсовість усього нелюдського, своїм сп’янілим порожнім поглядом дірявлю все навколо — старі столи, дерев’яний бар. Що тут є такого, що б назвати святим?
Я їду в паланкіні до батька в казарми і згадую сонце, яке заплуталося в рибальських сітях тоді, коли мені виповнилося лишень п’ять, — воно виблискує, міниться, засліплює, я сміюся, мені нічого не треба, мені нічого не болить, а тато вибирає форель, срібну велику рибу. Від цього прекрасного сну мені страх як важко прокинутися. В Алжирі війна вже два тижні, і я майже не сплю, ночами мене душить сухий кашель, до горла на вдихові заповзає пісок і дере його до крові, я вихаркую шматки себе, я не сплю. Як важко мені було заснути ось тут, зараз, на ходу, поки маленький раб лиже мої ноги, тягне руки до проміжжя. Я відкриваю паланкін, там унизу якийсь зморений жебрак, скелет на крові, у нього на чолі виразки сфер — кільце бубонної чуми, він кашляє кров’ю на мій паланкін. Він просить мене з ним обійнятися, в його очах блищать сльози, він просить щастя, я бачу, що він скоро помре. І я різко хапаю його гострими руками за підборіддя й цілую в губи — я добре змішую його липку слину в ротовій порожнині, тягнуся до гланд своїм свіжим та пружним язиком, мене ледь не знуджує в його гортань, липка слина тече по наших губах, стікає на підборіддя. За секунду його відтягують легіонери й забивають до втарти свідомості. Жителі шоковані, військова диктатура повсюди, ніхто не піднімає голови. Його викинуть десь у піски, щоб він там повільно здох від чого-небудь — чуми чи безжального алжирського сонця. Я витираю слину з губ і всю її злизую. Коли я прийду додому, до батька, моє життя знову сповниться сили, бо це будуть мої останні дні з ним, на моєму чолі вже запалюються кільця Антаресу — зірка смерті пускає коріння глибоко в мої легені.
Я стираю з обличчя бомжа синю фарбу, лишилося тільки на щетині й під очима. Я плачу. Бомж приходить до тями й каже: «Янголе мій, дякую тобі». Він каже правильною красивою мовою: «Мене побили і пшикали мені ацетоном в обличчя, бо могли. Вони сміялися, вони відібрали в мене 700 гривень. Янголе мій, який ти хороший». Я плачу, я знаю, що ніхто не крав у нього ніяких грошей, але синя фарба і ситий вгодований сміх, що долинає з кухні, роблять свою справу — я думаю, де основи гуманності, де я людина, а ти ні? Де воно все є, на вістрі якого ножа? Серед яких доріг безкрай­ньої? Я дивлюся в посивілі очі бомжа, там теж стоять сльози — йому ніхто й ніколи не витирав обличчя. Я ще раз прислухаюся до вгодованого, здорового чоловічого сміху на кухні, я розумію, що кожен із трьох візьме мене за руку й поведе до спальні, я не хочу. Янголи стомлюються плакати. І я цілую свого бомжа в посинілі губи — жорстка щетина дере мої щоки, ніс, тече кров. Я впиваюся в губи бомжа, і в мене на лобі загораються чисті сфери Сатурна — мені повісять на шию дзвіночка й відпустять у чорному вбранні босоніж бродити засніженими вимерзлими вулицями барикадного міста. Ніхто не торкнеться мене, тільки усміхнений дзвіночок роздиратиметься радістю глухими ночами, коли всі люди пішли на війну. А в променях сонця я бачу старі рибальські сіті, мені знову п’ять.

Ілюстрація: Микита Власов

Про автора:
Марися Нікітюк
— сценарист, кінорежисер, літератор, театральний критик. Почала писати п’єси в Лабараторії Сучасної Драми (ЛСД) при театрові ДАХ в 2010 році. Того ж року її перша п’єса «Ведмеді для Маші» посіла перше місце на фестивалі DRAMA UA у Львові і була надрукована німецькою та польською мовами в журналі «Радар». З 2007 року Марися займалась театральною критикою, організувала і вела театральне видання Teatre.com.ua, стала співзасновником і організаторм драматургійного фестивалю «Тиждень актуальної п’єси».
В 2011-у брала участь в річній лабораторії кіноальманаху «Україно, Goodbye!», в рамках якого вже наступного року було знято три коротких метри за її сценаріями. «Ангел смерті» (режисер Володимир Тихий), «Ґауді» (режисер Аксінья Куріна) та «Швейцарський годинник» (режисер Володимир Цивінський). Марися здивувала український кіносвіт крайньою відвертістю та брутальністю своїх світів. Вона постійно звертається до горору, трешу, чорного гумору в зображенні оточуючої нас дійсності.
З 2013‑го Марися Нікітюк займалась винятково кіно. В світ вийшли такі короткометражки за її сценаріями, як «Алкоголічка» Юлії Гонтарук, «Листопад» Маші Кондакової, «Больнічка» Оксани Казміної. Марися сама працювала як режисер під егідою продакшену «Директорія кіно», знявши два коротких метри «В деревах» та «Мандрагора». Наразі триває запуск її повнометражного проекту «Коли падають дерева», що був підтриманий Державною агенцією з питань кіно. Фільми за сценаріями Марисі брали участь у престижних міжнародних кінофестивалях у Локарно, Клермон-Феррані, у «Золотому абрикосі», Одеському МКФ та ін. і вигравали нагороди.
В листопаді 2015‑го у видавництві Glowberry разом з MacDonalds виходить дитяча книжка авторства Марисі «Книга баванок, або Історії чарівного Тойто». До друку готуєтся і перша книжка прози «Безодня (історії судного дня)» у «Видавницвті Анетти Антоненко».

рейтинг:
0
 
(0)
Количество просмотров: 3055 перепост!

комментариев: 1

  • автор: Capt_Drake
  • e-mail: flibustier2002@rambler.ru

Чудово, бо я б, напевно, так не зміг. Хоч і не пробував. :-)

опубликовано: 13:02/05.08.2016
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode