шо нового

Леопардi
 
10:56/01.03.2010

1.
Який закуток Львова найбільш любите ви? Васильович і Коваль найбільш любили той сквер на пагорбі, до якого виводить вулиця Хорватська. Там стоїть дещо затертий пам’ятник Теофілу Вішньовському, учаснику повстання поляків проти австрійської влади. Теофіла начебто здали властям українці, а потім саме на цьому місці стратили австріяки, але чомусь усе-таки дозволили полякам поставити 1895 року йому стриманого монумента. Трохи заплутана історія. Проте Васильович і Коваль абсолютно спокійно й просто сідали недалечко в глибині за Теофілом та бухали мало не щодня.
Стовбури дерев були продовженням вертикальних рисочок біля вікон будинків, а листя нагорі відбивалося в облізлих віночках, карнизах і порожніх віконцях горищ. Друзі пили повільно, а сміялись гучно і хрипко.
Раптом пролунав крик ударених одна об одну пляшок, і з Теофілового постамента зістрибнула людина з торбою.
— Фух, Колю, ну ти капєц нас налякав!
Сумнівів у тому, що це Коля, не могло бути жодних. Людина з тілом дорослого та обличчям п’ятилітки, з ріденькими вусиками й загубленою усмішкою. Коля завжди мав у руках торбу з порожніми пляшками, котрі то обурено скрикували від ударів, то радісно дзеленчали, ніби тішучись добрій погоді. Очі Колі були наче два шалені заводи, що генерували дику маячню для його слинявого рота.
— Ну що, Колю? Які новини на фронтах? Портвейн будеш?
— Ніііііі! — засміявся Коля.
— Як там твоя мати?
— До цеееееркви пішла.
— А ти чого від неї злиняв, дебілятко?
Коля багатозначно промовчав.
— Що, скоро вже ти одружишся, Колю?
Коля засміявся.
— Розкажеш нам щось чи ні?
— Розкажу!
— Валяй!
— А ви чули, що з Космо-Зоо втік Леопарді?
— Хто?
— Леопарді — засміявся Коля.
— Це ще хто такий? Леопарді, Васильович, ти таке чув?
— Леопарді — це такий французький леопардик.
— Французький? Хіба у Франції водяться леопарди?
— Не водяться, канєшно.
— Леопарди не водяться, а леопарді водяться.
— І куди він утік?
— Куди ж можна з Космо-Зоо втікти, мабуть, у космос.
Але Коля замовк і навів свій шалений погляд на портвейн, замислився і трішечки хитався.
— Ах ви тут пиячите! — загарчав він не своїм голосом, з усієї сили буцнув пляшки Коваля й Васильовича, та вони розбились, аж усі відсахнулися. Тоді Коля вхопив третю, повну, та понісся з нею біжки вниз, швидко й незграбно, дзвенячи заодно своїми порожніми пляшками в торбі. Васильович і Коваль отямились, підхопились і побігли слідом зі злими й грубими словами на вустах.
У цей час унизу, на Городоцькій, не менш за цих
трьох поспішав чоловік у синьому костюмі на ім’я професор Хрущ, він уже запізнювався до кафедри комунікацій Львівської академії культури. Оминувши бабцю, котра з сумнівами розглядала щойно куплений хліб, він застрибнув у двері, коло яких гордо висіла табличка «Академія» з рішучим перекладом на англійську мову: «Academi».

 

2.
Професорка Щупак сиділа за своїм столом, спираючись підборіддям на кулак, і дивилася великими розумними очима на професора Хруща. Він уже встиг поцілувати їй руку, розповісти принагідний анекдот, і належало переходити до суті справи.
— Ви пам’ятаєте, — із сонячною усмішкою казав він, — як у радянські часи бувало, що не можна купити потрібний товар без того, щоб тобі дали щось непотрібне «у нагрузку»?
— Пам’ятаю, — зітхнула Щупак.
— Так ось і в нас вийшла така історія. Мабуть, не мені вам розповідати, як тяжко буває вибити для факультетів і кафедр зайві ставки, зайві місця до аспірантури…
— Ох, не вам, — знову зітхнула Щупак.
— І таким чином, як своєрідну «нагрузку», ми отримали оцього аспіранта. Я спочатку боявся, що з ним буде багато клопоту, але виявилося, що він уже практично все зробив і відразу приніс мені готовий текст дисертації. Я би сказав, що при всіх недоліках текст доволі зрілий. Єдине що — він не може ходити та займатися паперовими питаннями, тому, як то кажуть, „вовка ноги годують».
— Ну, показуйте.
Хрущ дістав зі свого дипломата сіреньку чи то книгу, чи альбом і передав Щупак. Вона відкрила першу сторінку й поволі прочитала: «Комунікація риб як прототип системи масової комунікації України 1991‑2011 років».
— Хм. Комунікація риб. Мабуть, цікава тема. Актуальна.
Вона багатозначно подивилася на Хруща, а той не менш багатозначно звів очі догори.
— Ну, за мною питань нема. Ідіть до Лисицької, я їй зараз подзвоню.
Так Хрущ із дисертацією загадкового автора опинився в кабінеті ще однієї професорки, Лисицької. Над чолом у Валентини Лисицької гніздилися величезні неправильно-овальні чорні окуляри, ніби вона була мурахою. Але насправді професорка Лисицька, у цілковитій злагоді зі своїм прізвищем, радше нагадувала лисицю і була 48-річною блондинкою з гострими карими очима. Вона регулярно брала участь у доленосних засіданнях Вищої атестаційної комісії в Києві, тобто певним чином була причетна до всіляких розподілів місць, затверджень звань, посад і грифів, а відтак, почувалася між рівними рівною, між вільними вільною.
Лисицька гортала дисертацію і час від часу різко жестикулювала. Деякі речі їй явно не подобалися, наприклад, те, що висновки з одного розділу містили шість пунктів, з іншого вісім, ще з одного чотири, а з останнього дванадцять. Скептичну посмішку викликало формулювання мети дослідження. І взагалі.
— Я розумію, що йому нема змісту самому тут ходити щоразу, але ті речі, що я вам сказала, необхідно переробити. Бо ж ви знаєте цих молодих учених! — вона обвела поглядом кабінет, і декілька інших науковців, що там сиділи, відразу закивали головами, мовляв, вони теж знають цих молодих науковців і цілковито підтримують скепсис Валентини Олексіївни.
Коли Хрущ із Лисицькою вийшли з кабінету і за ними низько плямкнув замок, вона раптом стала значно лагіднішою, по‑материнськи торкнулася дисертації, що її тримав Хрущ, і спокійно сказала, що, після переробки отих сумнівних моментів та виконання інших необхідних умов, ніяких проблем бути просто не може, бо ж тема цього дослідження, як уже зазначалося, важлива і актуальна.
— У мене пара, я піду. І — до побачення!
— На все добре! Як то кажуть, на тому ж місці, в той же час!
І Хрущ подріботів сходами, уважно дивлячись на декоративну фігурку, що прикрашала одну зі стін Академії. Про початок пари сповістили гучні й нестерпні звуки атональної фісгармонії — вони наповнювали приміщення з маленьких жовтуватих пристроїв під стелею.

 

3.
Заняття тривало вже одну годину і двадцять хвилин. Лишалося дотягти ще п’ятнадцять. Секунди зістрибували з губів професорки Лисицької, як з м’якого трампліну, летіли через аудиторію, вдарялись у протилежну стінку та вже повільно, ніби воланчики, верталися назад. Студенти ледь помітно вивертались від її погляду. Настав час виставляти попередні оцінки за семестр. У більшості студентів з оцінками було все ясно, тож до них можна було щонайбільш скептично посміхнутися чи зневажливо подивитися. Але був Андрій. Ще виставляючи попередні оцінки, Лисицька на нього крадькома поглядала.
— Ну що, Андрію, нічого не виходить у вас ні по європейській системі, ні по національній.
— Валентино Олексіївно!
— Що?
— Але ж я дороблю всі завдання і принесу вам контрольну.
— А де ж ви раніше були?
— Та в мене роботи було дуже багато…
— Уявляю, що то за робота. Взагалі, те, як журналісти працюють… я би на місці власника і близько не підпускала до роботи вас усіх. Не вчитесь толком, нічого вам не треба — ото й маєте.
Професорка замислилась. Із трансу її вивів Андрій, який спитав нудним і обережним голосом.
— Валентино Олексіївно, так що мені робити?
Цієї миті заграла фісгармонія.
— Бачите, пара закінчилася, мені нема коли.
Усі підхопились і стали збирати речі, а Андрій знову підбіг до Лисицької, щоб нагадати про себе. Вийшовши з аудиторії, вона поглянула на нього вже не так суворо. Кілька секунд простояла мовчки і —
— Добре, ходімте на кафедру, я дам вам одне із завдань, і подивимось.
У приміщення кафедри з вікна влітав чийсь спів. Також було чути, як вузьким проходом між корпусами нестримно бігли й сміялися дівчата. Андрій зітхнув і сів за стіл, на який вказала професорка. Там валялася ціла купа різноманітних папірців, переважно у шурхітливих файлах або лискучих папочках.
Андрій писав, а Лисицька сиділа й дивилася на люстру. А тоді підвелася, схожа радше на пантеру, ніж на лисицю, й тихо підійшла. Він припинив писати.
— Дай-но я зазирну — перейшла вона на ти. — Але ти пишеш цілковиту друницю! Ти що, хочеш знову переписувати? Знову хочеш робити, а?
Нахилилась і гучно поцілувала його у вухо.
— Ну?
— Ну.
— Ну?
— Ну.
— Ну?
— Валентино Олексіївно!
— Ну?
— Аааа, що я тут не так написав?
— Усе не так! Усе чистісінько! Ти хочеш двістів разів перескладати, то перескладатимеш двісті! Краще роби як слід одразу, одразу добре роби!
На цих словах вона скинула зі столу частину паперів і навалилась на Андрія. Впала його сумка.
— Що ти, як перший раз? — Лисицька потягла його руку собі під сорочку.
У якийсь момент він перейшов від млявої оборони до млявого наступу. То заплющуючи очі й уявляючи когось іншого, то збуджуючись від самої професорки й лякаючись цього, він досягнув точки неповернення. Стіл, не зовсім призначений для коїтусу, на диво звично витримав цю ношу й скрипів та гойдався як абсолютно повноцінний третій учасник дії.
Виставляючи Андрія за двері, Лисицька попередила його, щоб надалі був чемним студентом.
— Бо навчання тільки складнішатиме, а ти такий лайдак.
Вона дивилася вслід студенту і тут відчула на своєму лікті чіпкі товсті пальці. У темному коридорі стояв проректор і блищав своєю спітнілою лисиною. Проректор притулився до стінки й виглядав дуже незадоволено. Але Лисицька дивилась йому в очі цілковито спокійно.
— Валентино Олексіївно, що це таке?
— Ви про що?
— Я про дисертацію, а ви про що подумали? Про дисертацію, яку приніс професор Хрущ, розумієте?
— Розумію, а що з нею?
— Ви що, хочете їм час затягувати чи що?
— Я? Я їм просто сказала, які місця потрібно виправити, якщо вони не хочуть, аби до нас і до них у Києві прискіпалися.
— Нічого не знаю, тільки прошу, аби ви добре здавали справу з того, що там усе дуже серйозно. Дуже серйозні люди просили, аби все було без тяганини, і, звісно, у свій час ми всі можемо розраховувати на допомогу, не мені вам пояснювати, але, судячи зі слів Хруща, ви якось дивно поводитеся. Я точно не знаю, але дисертант, можливо, навіть іноземець, мені якесь дивне прізвище по телефону назвали. Так що давайте, аби все було нормально. Ви мене знаєте, я вас знаю. До побачення.

 

4.
Годинники на вежах били час, а він обвалювався. Якийсь місяць минув, професор Хрущ і деякі інші люди ходили регулярно до Академії з різними паперами та з ледь помітно розгубленими обличчями. А Васильович і Коваль продовжували зустрічатися під монументом Теофілу Вішньовському. Коля їм більше не заважав, бо мама тепер не пускала його раніш за себе із церкви. Листя повільно, самовдоволено спадало з дерев, і яка-небудь парочка радісно на нього дивилась. А яка-небудь дівчина могла навіть трохи покружляти в ньому.
Люди швидко вивантажували їжу й напої з пакетів на стіл. Очевидно, кожна секунда була важлива. Одночасно сипалися пластикові стаканчики з рогу достатку, подзеленькували пляшки, тоненькі шматки сиру й шинки глузливо хитали головами, туди-сюди совалися скатертини, щоб вишикуватись у потрібному порядку. Один фуршет швидко ладнався в звичайній аудиторії, а другий уже стояв готовий у коридорі біля того входу в актову залу, що виводив просто на трибуну, аби президія протягом захисту могла вийти й почастуватися.
Дівчина з першого курсу аспірантури нахилилася, щоб пересунути тарілку з бутербродами, а хлопець із другого курсу злегка притис її до стільця, що стояв перед столом.
— Хочеш прикол?
— Ну?
— У нашому дворі, коли я був малий, жив такий мужик кумедний, то тоді пішла мода на спортивні костюми «Puma», а він їх називав «Пуна». Уявляєш?
— Хммм, уявляю, — подивилася вона спідлоба.
— Смішно?
— Смішно.
Тим часом в актовій залі вже зібралися всі, хто мусив або хотів бути присутнім на публічному захисті дисертації. Всі, крім того, хто її написав. Де ж він? Це питання турбувало всіх присутніх, багато хто подумки розмірковував, чи не пахне тут добрим скандалом. Але представник загадкового науковця метушився зовсім упевнено, діловито й запевняв, що все буде в повному порядку. Присутнім не лишалося нічого, як обговорювати інші теми.
— Пані Ларисо, ви знаєте, а от я продовжую обдумувати питання тоталітаризму ХХ століття.
— О, це дуже цікаво!
— І, розумієте, дійшов до такого висновку.
— Якого?
— Такого!
— Якого такого?
— Такого, що раніше мене дивувало, як легко після революції та громадянської війни, після декларованої боротьби за свободу встановилася силова диктатура. А тепер я зрозумів! Перед тим кілька років ішла війна, потім кривава революція, потім кривава громадянська війна — люди ж постійно жили в страху й силовому протистоянні. Постійно хтось когось розстрілював, арештовував, грабував — і люди до цього просто звикли! Навіть ті, хто щиро боровся на тому чи іншому боці за свободу, вони всі звикли! І, можливо, підсвідомо їм здавалося, що нічого не відбувається, ну просто-таки не помічали тих розстрілів, репресій, тиску, знущань. Їм виламували двері у сімнадцятому, вісімнадцятому, дев’ятнадцятому, двадцятому, двадцять першому — то чого б це мало припинитися? Розумієте, яка генеза?
— Та розумію, але про нацизм, мабуть, так не скажете?
— Ну, по-перше, там теж була війна нещодавно, а по-друге, вони ж так виразно й не боролися за свободу, а навіть навпаки, то чого ж було дивуватися закрученим гайкам?
— Ой, не знаю, здається, таку тему вам не затвердять, і не знаю, куди ви її ввіпхнете.
Тим часом на трибуну вийшла головуюча. Було похмуре осіннє освітлення. На стіні тихо поблискували декоративні бляшані ромбоподібні візерунки. Тьмяні, але численні лампи відбивалися на фанерному низі стін. Найяскравіше блищала трибуна.
Захист дисертації оголосили таким, що розпочався. Оголосили й ім’я дисертанта — але ми його тут опустимо, з поваги до приватності учасників пригоди. А він усе не з’являвся.
Виступили опонентки. Обидві похвалили науковий рівень розвідки, але головна опонентка порекомендувала молодому вченому в майбутньому дослідити не лише комунікацію риб, а й комунікацію бджіл, а друга, навпаки, радила надалі звузити предмет дослідження, зате й вивчити його глибше. Виступив науковий керівник. Він віздначив проблемні точки дослідження й подякував Вченій раді за розуміння непростого становища дисертанта (при цьому звів очі догори) та за увагу до новітньої нерозробленої проблематики.
Президія перезирнулася. Представник дисертанта в залі кивнув. Головуюча підвелась і сказала:
— Для відповіді запрошуємо до слова нашого шановного дисертанта.
І озирнулась.
Двері за трибуною відчинились, і в них увійшов чоловік середнього віку. Він був одночасно усміхнений, напружений і трохи затинався.
Та всі приголомшено дивились не на нього. Й не через нього автоматично стиснули ручки крісел.
Адже чоловіка тягнув уперед величезний леопард на золотому ланцюгу. Він, вочевидь, слухався чоловіка, проте все одно сильно гарчав і люто озирався на всіх присутніх, наче б обирав собі жертву.
— Ось він, ди-ди-дисертант! — радісно сповістив чоловік і показав на леопарда. — Він дякує всім за-за-за увагу до його до-до-дослідження!
— Так! Ось він, дисертант! — із залу підхопився представник і для зайвої наочності й собі теж показав пальцем на леопарда. — Він дякує вам за увагу до його дослідження й обіцяє врахувати ваші зауваження у наступній своїй науковій праці. Сподіваюсь, питань до нього не буде?
На мить у залі зависла тиша, спресувалася до нестерпного тиску. Лампочка невпинно відбивалась на лакованій трибуні. Але тут до зали біжки вбігла трохи рум’яна професорка Лисицька.
— Перепрошую, я затрималася зі студента­ми-­
борж...

ілюстрація: Микита Власов

рейтинг:
5
 
(1)
Количество просмотров: 23059 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode