шо нового

З майбутньої книжки «Лексикон інтимних місць»
 
10:58/01.05.2010

БУХАРЕСТ, 2003

На відміну від сусіднього Будапешту, до Бухаресту я взагалі не мав жодного стосунку, якщо відкинути реґулярне слухання (а точніше, вслухання до) румунського радіо на середніх хвилях у 14–15-річному віці. Але навіть і воно тривало недовго, бо я знайшов для себе Варшаву на довгих. Не можу сказати, що в бік Бухаресту мене якось тягнуло – зовсім ні. Найбільше в ньому приваблювати могла хіба що назва – щось наче «Бухара», але довше і красивіше. До речі, я вельми жалкую з того приводу, що в цій книжці немає Бухари.

Про Румунію ми в Україні взагалі звикли думати й говорити погано. Здогадуюся, що це взаємно. Здогадуюся, крім того, що головна причина взаємних антипатій лежить у надзвичайній подібності. У нас ті самі хвороби з такими ж симптомами. За нашим західним кордоном я не знаю нікого біднішого, подібнішого і ближчого, якщо йдеться про інфантилізм, олігофренію, клептоманію – і в той же час дику національну зарозумілість, базовану на вкрай сумнівній системі казок і міфів, котрі офіційно вважаються національною історією. За нашим східним кордоном цього ще більше, але за нашим західним цього найбільше в Румунії.

Коротше кажучи, ми з румунами так не любимося, бо обоє рябоє.

Але до чого цей відступ? Зараз я не про це. Я про місто Бухарест, куди потрапив посеред літа волею поляків. Поляки – це вічні аніматори, вони страшенно люблять замутити якусь авантюру. Того літа в Румунії мені видали півкнижки. Це був переклад перекладу – румунською з польської.

На Ґара де Норд Букурешті мене зустріли Моніка з Анджеєм і, запакувавши до якогось броньованого позашляховика з дипломатичними номерами, повезли до готелю «ІнтерКонтиненталь». Поки ми до нього їдемо, я скажу про таке.

Насправді є безліч речей, за які можна і треба любити Румунію. Приміром, за те, що вона говорить однією з романських мов, якої навчилася від Овідія. Або за те, що вона жовтого кольору – кукурудзяних полів, мамалиґи, соломи. На всіх мапах, які я встиг розглянути у своєму житті, Румунія мала жовтий колір. Це теплий колір, іноді навіть гарячий.

Румунію можна і слід любити за Дунай і за Чорне море. Це страшенно важливо – уявляти собі цю дунайсько-чорноморську єдність нашого світу. Власне кажучи, всі ми належимо до реґіону, де кожна крапля води є дунайсько-чорноморською. І найбільше цих дунайсько-чорноморських крапель є румунськими.

Те саме з Карпатами. Я народився і живу в такому місці, що його б не було, якби не Карпати. Гори – це мій улюблений ландшафт, а Карпати – улюблені гори. А найкрасивішою в усьому цьому є та обставина, що до гір мені треба їхати на південь. Моя частина світу межує з Румунією через Карпати. Це може означати, що Карпати нас розділяють. Але мені здається, що вони нас об’єднують. Просто ми ще не навчилися цього бачити.

Карпати обдарували своєю присутністю цілих шість країн. У Чехії вони становлять 5 відсотків площі, у Польщі та в Україні – по 10, в Угорщині (чого я зовсім не сподівався, уявляючи її цілком рівнинною) – аж 20. Але в Румунії Карпати становлять аж 60 відсотків! Тобто Румунія – це переважно Карпати, це країна Карпатія. І найвищі карпатські вершини також там, у Румунії. Тому коли прозорого дня я виходжу з дому, перетинаю парк і з берега нашого міського озера дивлюся на південь, я ні на мить не забуваю, що там, на півдні, за першим пасмом гір, лежить сусідня країна зі своєю схожою на вино музикою.

Тут моя апологія Румунії мусить, на жаль, урватися, так і не розквітнувши, бо шлях від Ґара де Норд до Бульвару Ніколає Балческу, при початку якого поставлено стоповерховий «ІнтерКонтиненталь», тривав надто недовго. Усім стало зрозуміло, що польські авантюристи вирішили переночувати мене у найцентральнішому, найдорожчому і найп’ятизірковішому готелі цієї країни. Чому вони вирішили вбабахати в мене ці сім або вісім мільйонів старих румунських лей за одну готельну ніч, я не знаю. Мене гнітило деяке розчарування: не так уже й довго я тут пробуду, щоб марнувати час у настільки нерумунському, стерильному, ніякому місці. До сраки весь цей гай-тек, вай-фай, басейни, бари, фітнес, велнес і сауну теж до сраки!

Щойно згодом, уже в апартаменті, мене попустило. Мої вікна виходили, на щастя, не на бульвар, а на готельні тили. І там було щось на зразок пустиря з напівкартонними перехнябленими халабудами і купами всякого мотлоху. Тож з висоти готельного 21-го поверху я мав змогу бачити, як у циганському таборі поміж халабуд метушиться пацанва, розпалюючи велике вогнище з автопокришок. Навіщо саме таке вогнище їм знадобилося, не знаю. Навряд чи вони збиралися готувати на ньому вечерю. Вони просто палили гуму – от і все. Можливо, це був якийсь гумовий індо-єгипетський ритуал. У будь-якому разі там було повно чорного їдкого диму, перемішаного з вихлопними газами й пилюкою.

Я побачив – і заспокоївся.

НАЙМЕХЕН, 2004

Чому я ніяк не можу згадати назву того кораблика, що віз наші ненаситні тіла й душі водами Райну вниз? Востаннє ми зійшли з нього на берег у Наймехені, і берег виявився голландським. Ніколи перед тим і ніколи після того я в Голландії не бував. Я навіть не знаю, як таке могло трапитися. Але це вже доконаний факт – я наче заповзявся обминати Голландію десятими дорогами.

І тільки одного разу в житті я зійшов з корабля на берег у Наймехені. Усе, що було перед тим, було Німеччиною, а Голландія відразу здалася мені іншою. Але якщо ви спитаєте мене чому, я відповісти не зможу. Я нічого, зовсім нічого не пам’ятаю про Наймехен – включно з назвою корабля, котрий мене до нього довіз!

Гаразд, коли я кажу «нічого», то суттєво перебільшую. Приміром, я пам’ятаю, що всі ми дуже раділи наближенню до голландського берега і заздалегідь обговорювали цю радісну перспективу – ще в Кельні, здається. «От уже в Голландії, то собі як то в Голландії», - повторював час до часу кожний з нас і підморгував іншим. І всі погоджувалися з ним, що так воно й буде, і так само підморгували.

Але чи місцевий оркестр і справді зустрічав нас на березі? Не пригадую. Хоча звідки тоді це нав’язливе видиво з причалом і саме голландськими, а не якимись там ще, триколорами? Коли причал ближчає, і набережна більшає, і ти сам суцільне відеоспостереження, і врешті оркестр починає грати щось незрозуміле, виманюючи тебе на берег?

Крім того, пам’ятаю, що готель видався мені старовинним, а мій номер жахливо тісним, особливо в порівнянні з усіма попередніми німецькими. У такому номері навіть ноги не було як витягнути – доводилося спати, згорнувшися клубком. А може, мені трапився якийсь дитячий номер? Але не пам’ятаю ні назви готелю, ні який номер був у мого номера. Зате пам’ятаю, яке це було щастя – вибігти з готелю на якусь площу, назви якої не пам’ятаю.

Чому це було щастя? Тому що до прощальної вечірки з усякими читаннями поезії залишалося ще кілька вільних годин і я був сам у чужому місті десь у Голландії, в якій не бував ніколи раніше. Але перш усього тому, що все діялося в перші дні літа і цілий світ мерехтів мені новою чистою зеленню і пахнув зеленою річковою водою. І я безпомилково, за допомогою самих лише ніздрів та носової порожнини, вибрів саме на ту дільницю, тобто я повернувся до річки і пішов уздовж якимись набережними, аж поки не почалися суцільні кофішопи. «От уже в Голландії, то собі як то в Голландії», - повторював я час до часу заповітну фразу, хоч насправді то вже й не Голландія була, а суцільна Кофішопія. «Кофішоп за кофішопом, кофішоп за кофішопом!» - запульсувало в мені рефреном. Що це було – шматочки-зародки реґґі?

Отже, дещо я все-таки пам’ятаю.

Пам’ятаю, що кофішопів було повно – ціла вулиця. Пам’ятаю, що я цьому навіть не здивувався й тим більше не противився – кордон поруч і вся велика Німеччина знемагає у прагненні поглибше затягнутися магічним димом. Ще пам’ятаю, як зайшов досередини. Останнє, що пам’ятаю – це купівлю трьох джойнтів по два євро штука. Чому саме трьох? Тому що це досконале число, яке містить у собі початок, середину і кінець – раз. Тому що перший був на зараз, другий на вечір, а третій мав доїхати до України – два. Тому що вигідніше купувати відразу три – три.

Адже коли береш три, то платиш не шість євро, а п’ять. Не пам’ятаю, що було б, якби брав шість чи, скажімо, дванадцять. І яку знижку отримує той, хто замовить аж дев’яносто дев’ять.

Зате пам’ятаю єдиного відвідувача при шинквасі з чаєм і цигаркою, його цілісну філософську незворушність. Звідки люди беруть аж стільки спокою, подумалося мені, але без образи чи заздрості. Мені здається, що він так і сидить на тому ж місці донині.  

Не пам’ятаю, чи прийняття, влаштоване для нас міським головою в ратуші, відбувалося перед прогулянкою до кофішопу чи вже після. Проте пам’ятаю, що промови на прийнятті видалися мені надто розтягнутими. Природа цієї розтягнутості полягала в тому, що всі промовці якось ледве повертали вкінець розартикульованими язиками – так, наче кожний з них недавно переніс інсульт. Це було цілком можливо у випадку наймехенського мера, його заступника й кількох місцевих діячів культури. Тобто цілком можливо було припустити, що всі вони як один чомусь недавно перенесли інсульт. Але аж ніяк неможливо було припускати таке у випадку доктора Л., керівника нашого проекту, з яким я зовсім нормально спілкувався ще пару годин тому. А проте він також заледве плів язиком. Настільки заледве, що я не міг ухопити жодного змісту, ба навіть жодного слова. І це несамовито веселило мене – до тієї міри, що я раз у раз дещо завідверто пирскав сміхом, аж поки не піймав на собі кілька здивовано-осудливих поглядів, зокрема пані Уршулі, польської поетки. «Акустика тут ні до чого», - сказав я вголос, до жодного з присутніх особисто не звертаючись, і вийшов з ратуші глибше подихати повітрям.

Я дихав ним довго, до глибоких сутінків, а вони в червні настають нескоро. І за весь той час я зробив лише три повні вдихи і три видихи – по півгодини кожен. Це я пам’ятаю точно – півгодинний видих, півгодинний вдих. Зате не пам’ятаю, як опинився у тому клубі, де всі святкували востаннє. На сцену саме виводили пані Уршулю.

Це вона читала свої вірші того вечора. Вона і кілька місцевих молодих поетів чи, краще сказати, слемерів. Але поки читала вона, все складалося більш-менш. Якщо не брати до уваги, що вона чомусь читала французькою. Я не міг нічого в цьому второпати, бо французькою все одно не володію. Хоч іноді мені здавалося, ніби насправді я, не розуміючи ні слова, прекрасно розумію суть і навіть можу робити синхронний переклад – і, якщо треба, то навіть римований. Але не це вселяло в мене тривогу, а слемери. Їх робилося все більше, вони обступали мене зусібіч і всі готові були негайно виступити. Вони штовхалися ліктями. Я поліз, ніби Іздрик у власному сні, якоюсь металевою конструкцією вгору й нагло опинився на другому ярусі, де зустрів решту наших з корабля. Вони гомоніли про щось кружкомá і саме починали пускати колом водяну люльку. Її розкурювала Ольга, бо люлька належала їй, і я тут-таки вирішив, що «Ольга» чудово римується з «люлька». Ольга придбала люльку вдень у кофішопі. Того дня кожен щось придбав у кофішопі, кожен десь побував, крім пані Уршулі, як мені здається. Щойно черга дійшла до мене і я затягнувся Ольжиною люлькою, як почув за плечима «Юрію, що ви робите?!». То був той самий німецький підліток, що всюди мандрував за нами – якийсь чи то фанат, чи то відмінник. «Я ж вас порівнював з Достоєвським, Юрію, а ви…» - ображено хнюпився підліток. Я передав йому люльку, і він з усіх сил затягнувся. Мені дуже хотілось якось підтримати розмову, розпочату в цьому колі без мене, але всі думки кудись порозбігалися. Тобто кожну з них я забував, щойно згадавши. Мабуть, я навіть уже і стояв з відкритим ротом, підстерігаючи першу-ліпшу впійману за хвіст фразу. На моєму обличчі, певно, намалювалися такі муки творчості, що Ольга взяла мене під руку і запропонувала вивести надвір. «Тобі недобре?» - спитала вона. Від цього її запитання мені справді стало недобре.

Надворі ми з нею описали кілька кругів довкола клубу. Мені завжди щастить на когось такого, як Ольга. Вона заспокоювала мене як лиш могла – так, наче наді мною і справді нависала якась небезпека, і це будило в мені все більше сум’яття, але я був їй невимовно вдячний за те, що от вона зараз тут зі мною і ми куримо цю водяну люльку на двох. «Нічого, нічого», - повторювала Ольга, але чомусь українською. Кажуть, наче вона знає українські пісні, а в її родині водяться люди на прізвище Андрухович. Тому я вже й не дивувався тому її «Нічого, нічого». Щоправда, мені вчувалося в ньому «Х…ово, х…ово». І так тривало би завжди, через всі віки прийдешні – вона повторювала б «Нічого, нічого», а я все глибше ховався б з головою в себе, чуючи від неї «Х…ово, х…ово». Так тривало би завжди, якби на одному з чергових кругів ми не напоролися на Міхаеля.

Міхаель мав до мене цілу розмову, бо саме дочитував мою книжку, яку від мене й отримав на тому кораблику під час нашого плавання. Це було жахливо недоречно – говорити з ним зараз про всі ті есеї, але мені не вдалося відвертітися. Найгірше, що при цьому я втратив Ольгу, бо вона зникла у темряві. А може, й не зникла – просто відійшла вбік, аби прийти на допомогу в потрібну мить.

Наступним кадром є наша з Міхаелем розмова за столиком у подвір’ї того ж таки клубу. Пам’ятаю, як мені сушило і в’язало рот і як я не міг з’єднати докупи одного німецького слова з іншим. Зовсім не пам’ятаю, що Міхаель мав сказати мені про мою книжку. Пам’ятаю лише, що він говорив шалено складно і вишукано, густо застосовуючи абстрактно-філософський понятійний апарат, і це шокувало мене подвійно. По-перше, я ніколи не сподівався, що цей суцільно татуйований і пірсинґований неодадаїст з голим черепом володіє аж такою високою культурою філософування. По-друге, я ніколи не сподівався, що аж така висока культура філософування якимось чином достосовна до моїх писань. Щоправда, тут я міг і помилятися. Тобто Міхаель насправді міг усе те говорити не про мою книжку, а про всі книжки загалом. «Ще тільки пива мені не вистачало», - подумав я, коли нам принесли по кухлеві.

Але в цілому пиво трохи розв’язало мені язика, і, щоразу спотикаючись у вимові довжелезних німецьких слів та порядкові їхнього нанизування, я розповів Міхаелеві кілька цікавих речей. А саме: що у Фрідріха Енґельса був брат-близнюк Фрідеман Енґельс, значно талановитіший від першого, але рано померлий. Про те, що минулої ночі в Берлінському зоопарку сталася вельми неприємна пригода: полярна лисиця проникла до сусіднього вольєру й одного за одним пороздирала всіх двадцятьох шістьох пінгвінів, які там жили. Про те, що всередині Земної кулі міститься ще одна планета, розмірами значно більша від Землі. Останнє було цитатою, і Міхаель мав здогадатися звідки. Натомість ця звістка дуже сильно приголомшила його. Він сказав «б…» і надовго замислився. Сподіваюся, ми розійшлися друзями, хоча з тої миті я жодного разу ніде й ніколи його не бачив.

Зате потім я бачив автомобілі, і вони проїздили дослівно попри наш столик у якомусь кафе, ледь не черкаючи об нього своєю металевою поверхнею. Крім мене, за столиком сиділи всі поляки включно з Ольгою, навіть їхні дівчата-перекладачки, які ще годину тому танцювали у клубі самі з собою і, як мені здалося наступного дня, сильно на мене образилися. Так от – ми сиділи за столиком у кафе, але в той же час попри нас їздили авто, себто столик розташувався посеред проїжджої частини. А може, то таке дивне кафе, через яке можна проїжджати за міліметри від столиків. «Ходімо звідси, тут навіть неможливо поговорити», - сказав я до всіх і ні до кого зокрема, киваючи головою в бік автомобілів. Не певен, чи мене зрозуміли.

Зате певен, що трохи пізніше, вже у власному готельному номері, я ще довго не міг відкараскатися від тих автомобілів. Вони все проносилися попри моє ліжко – дарма що таке маленьке. Я мусив підібгати ноги під саме підборіддя – щоб котрийсь із них часом не черкнув мені гарячою обшивкою по п’ятах. Добре, що світанок у червні настає скоро. Він і порозганяв їх усіх, і вони врешті перестали гальмувати з вищанням за якісь міліметри від стіни. Хоч я все одно не зважувався випрямити ноги. Так і лежав ембріоном на самому дні Голландії, котра насправді може бути безоднею.

ОДЕСА, 1994

Слово «Одеса» так і тягне за собою свій особливий шлейф, надто ж серед тих, котрі ніколи її не бачили. Скільки вже разів траплялося так, що я мимохідь вимовляв «Одеса», а мої співрозмовники тут-таки починали тремтіти від збудження. Про Одесу знають у всьому світі. Точніше, нічого про неї не знають, хоч і знають її. Тобто правильніше буде казати, що про Одесу не знають, але в усьому світі. Тому що всі на світі знають про неї, особливо з фільму Серґєя Ейзенштейна. А я знаю про неї, починаючи з літніх вакацій 1969 року. Одеса була насправді посьолком імені Котовського, тобто Лузанівкою, море і пляж не йшли у жодне порівняння з Південним Кримом, а в жодній книгарні не продавалося жодної книжки Жуль Верна, хоч місто наче і вважалося портовим. Пляж був нестерпно брудним і весь кишів мухами та їхніми личинками, але гіршим за нього був якийсь прилеглий парк чи то сквер, де під кожним кущем було навалено купи екскрементів різного строку давності.

Потім були ще одні літні вакації, середини сімдесятих. Це коли над верхньою губою вже засіявся вус і до запаморочення хотілося сексу. Саме тоді зі мною трапився той сонячний удар, наслідком якого я виявився поетом. Коли я пишу «сонячний удар», то прошу не розуміти цього дослівно. Просто мене раптом усього наскрізь пронизало – ніби хтось у мене згори метнув гарячого списа. А я ж стояв у самих тільки плавках посеред пляжу!

Одним з дальших наслідків цього списометання стало те, що через вісімнадцять з гаком років я знову прийшов до Одеси, але цього разу з моря. То був шестипалубний грецький корабель, він вирушив з Пірею і без жодної зупинки, перетнувши моря Егейське, Мармурове та Чорне, причалив на морвокзалі в Одесі. І тоді з нього й вивалив увесь наш письменницький виводок загальним числом понад чотириста осіб.

Письменники на Заході є переважно лівими – як добрі, так і не надто, або й зовсім ніякі письменники. Це не конче означає партійну приналежність, а швидше певну світоглядну базу чи – ще непевніше – громадянську жестикуляцію. Припускаю, що цей лівий нон-конформізм є проявом особливого середовищного конформізму, згідно з яким не бути лівим письменникові просто ганебно. Не бути лівим – це бути буржуазною свинею. Що може бути гірше?

Проте я зараз не про те. Того пронизливо-сльотавого листопадового надвечір’я, незадовго перед ранніми сутінками, вони вихлюпнулися на морвокзал Одеси, ніби якесь чотиристаголове стадо-цунамі. Їм хотілось Одеси – це незаперечно. Їм потрібні були Потьомкінські сходи з дитячим візком. Їм ще чогось хотілося – червоних прапорів, кагебе, портових повій. Вони почали з обмінників і засипали їх дрібними доларовими папірцями. За них вони отримували товстелезні пачки гіперінфляційних купоно-карбованців. Одна п’ятидоларова купюра дорівнювала сотням заяложених папірців, у різних, а проте однаково гидких барвах.

І тоді кожен з них робив те, за що я їх уперше зненавидів. Вони починали фотографуватися з цими огидними різнокольоровими пачками, розгортаючи їх – якщо вдавалося – віялами, набиваючи ними всі можливі кишені і натужно кривлячись. Вони як діти тішилися тій грошовій масі, і це були злі діти.

А вдруге я зненавидів їх, коли вони кинулися до розставлених відразу ж за обмінниками лотків і почали захланно скуповувати в тих накольщиків усе, що трапляло під руку – матрьошки, солдатські вушанки, кролячі шапки, будьонівки, портрети Леніна-Сталіна, ордени й медалі Радянського Союзу, самовари, валянки, куфайки, портупеї, ракетниці, генеральські погони, а тоді ще раз матрьошки і знову по тому ж колу все те саме. Їм здавалося, наче вони потрапили на останній розпродаж уламків якогось переможеного, але й досі звабливого світу. При цьому вони не переставали фотографуватися – у згущенні сутінків, серед усе частіших спалахів, остання апокаліптична сесія перед настанням цілковитої темряви, вже у вушанках і шинелях, і в штанах з лампасами, з орденами й зірками на грудях, з балалайками, калашами та іконами.

Так, ніби це вони розвалили до біса весь той комунізм і тепер танцювали на його уламках. Або інакше – так, ніби кинулися рятувати його останні уламки, щоб зібрати його, весь той комунізм, наново.

Добре, що ми вирушили з Одеси на Констанцу ще того ж вечора, і вони не встигли.
 

ХАРКІВ, 1995, 1997

З вагонного вiкна я встиг прочитати назву останньої перед Харковом станцiї – Нова Баварiя. Цього виявилося цiлком достатньо для довжелезного ланцюга історичних асоцiацiй: Гiтлер, пиво, тридцять третій рік, Постишев, смолоскипні процесії, першотравневі колони фізкультурниць, ще раз пиво, цілодобовi допити, блудний галичанин Лесь Курбас, колючi дроти на генiталiях, любов до батькiвщини.

У Харковi було повно снiгу – того найгiршого, весняного, квітневого й ангінного, до якого люд ніколи не готовий i проти якого безпорадний. За одну добу насипало якусь там пiврiчну норму, автомобiлi грузли по бампери, водiї не могли знайти жодної з адрес, легке пiсляпотягове похмiлля підвішувало всю цю дiйснiсть у дещо сюрреальній невагомості. Столиця мiфiчної України Трудової берегла вірність собi, вражала постiндустрiальними руїнами у безпосереднiй близькостi вiд вокзалу: судячи з ландшафтiв, саме тут мали б народитися панк-музика, поезiя вiдчаю та пролетарська меланхолiя.

Того разу я приїхав до Харкова вдруге, i вдруге пережив у ньому вже знайоме напiвмiстичне потрясiння місцевою автентикою.

Першого разу місто мені відкривав поет Пилипчук. Ми стояли у тому самому подвір’ї колишнього письменницького будинку «Слово». Мій проводир показав мені напівпрочинену кватирку на другому поверсі – саме того кабінету, саме з неї в недiлю 13 травня 1933 року вирвався в подвір’я звук найвлучнiшого, ну просто-таки приреченого на влучнiсть, письменницького пострiлу. У сусiдньому пiд’їздi, в помешканнi Михайля Семенка, напередоднi була гостина, пиячили десь до четвертої ранку, потiм довго розходилися, спiвали, вийшовши з пiд’їзду нiяк не могли вгомонитися, на вулицях уже де-не-де відгонило напiврозкладеними трупами померлих вiд голоду селян, лемент Семенкових гостей, напевно, заважав Хвильовому в його останню нiч. Так мені розповідав про це мій проводир. Саме так я все це й відчув: ось цей двір, але вночі. Але у травні. Але тридцять третього року. І вони співають пісень, народних та революційних. А він обхопив голову руками. Я так відчув, можливо, ще й тому, що кватирка ніби подала знак і ніби сама собою зачинилася – насправді, ясна річ, від вітру. Потім ми піднялися сходами до дверей його, Хвильового, помешкання - так, саме цi дверi (пам’ятаю мідну табличку з якимось цiлком iншим, зовсiм не тим прiзвищем), звiдси його тiло виносили, лiфта в будинку тодi ще не було, але до чого тут ліфт.

Як воно живеться тій родині в тому самому помешканні? Адже той постріл усе ще лунає. Вони що, не чують його? Привиди не турбують?

Харкiв – це автентика. Це такий трагiчний музей, де все можна помацати руками. Тільки на них щось обов’язково поналипає.

Другого разу нас провадив Володимир Гаряїв (йому тоді вже перевалило за вісімдесят, ще того ж року він помер), останнiй з живих футуристiв, учень того ж таки Семенка, свiдок харкiвської мiфологiї, цього бурхливого (i в патетицi, i у величi, i в комiзмi) злету двадцятих рокiв, цих божевiльних і безжальних проектiв переоблаштування свiту з неминучим ощасливленням людства, раси, кляси, нацiї – проектiв, до фанатичного творення яких дивним чином причетна цiла зграя рухливих, наче ртуть, антиподiв, серед яких i Марiнеттi, i Фернан Леже, i Брехт, i Маяковський (харкiв’янин Ґро Вакар завжди вигравав у нього на бiльярдi, єдиний, хто завжди вигравав у нього на більярді), i невизнаний вiденський художник Шiкльґрубер, а також увесь цей Харкiв, Харкiв в особах – котру не вiзьми, за кожною леґенда, краса і відчай жестiв, неврастенiя, пострiл Хвильового, смерть.

 Ми стояли на Унiверситетськiй гiрцi, на однiй зi стiн було видряпано, чомусь росiйською, «Без УНА всем хана», пан Володимир провадив манівцями своїх спогадiв, менi подобалося, що Семенка вiн називав Семом, що мав iз собою власноручно накресленi рiзнокольоровими олiвцями плани – вулиць, кав’ярень, розташування столiв у давно неiснуючих, закритих і репресованих редакцiях, якась електронна фiрма допустила нас до тепер уже свого примiщення («а ось тут сидiв Кулик»); на площi Конституцiї (ранiше Миколаївськiй, потiм ще якiйсь), поруч iз несподіваними сецесiйними фасадами Василя Кричевського, ми збилися в тiснiше коло – було вiтряно і пронизливо. Так буває, коли знагла вiдчуєш доторк чогось значно бiльшого, нiж ти мiг собi уявити.
 

ЦУҐ, 2006

Хроніка події приблизно така.

У вересні Евеліна показувала мені містечко і все, що в ньому слід запам’ятати з першого разу: вокзал, пошту, банк. Про в’язницю мови не було, але вийшло само собою. Я звернув увагу на довгий бетонний мур висотою з три метри. На ньому було кілька дуже цікавих малюнків – людські профілі, птахи. Виявилося, що це роботи Пепперштейна. Евеліна сказала, що всередині їх більше, але побачити складно, бо всередині в’язниця.

Я відповів, що охоче виступлю в ній з читанням. Мене справді туди потягло: побачити, що це таке – швейцарські зеки. Та й роботи Пепперштейна подивитися, раз вони там. Евеліна була в захваті від ідеї: «Вас так цікавить ця тема? Чому?!». Я відповів, що мене цікавить тема свободи. І несвободи відповідно теж. Якщо чесно, то це не була ніяка відповідь. Але Евеліну вона чомусь переконала.

Наприкінці жовтня вона подзвонила з радісною звісткою, що начальник в’язниці (вона сказала «в’язничний директор») налаштований дуже сприятливо. Тож на початку листопада я потрапив до нього на оглядини. Це був перший начальник тюрми в моєму житті. І якби я в загальних рисах не знав, як вони виглядають у нормальних країнах, наприклад, у нас, то міг би скласти для себе вельми помилкове враження про цю посаду. Швейцарський начальник виявився уважним і худорлявим, в окулярах, джинсах і светрі, з сережкою у вусі й тонким пластичним обличчям молодого Германа Гессе. «У нашій країні ви були б офіцером, - сказав я замість привітання. – У вас швидше за все був би отакенний живіт і ось такі кулаки. Про обличчя мовчу». На це він досить невпопад відповів, що він філолог-ґерманіст за освітою.

Наскільки я зрозумів з його скупих пояснень при тій зустрічі, пенітенціарна система Швейцарії перебуває поза будь-якими силовими утвореннями. Іншими словами, в’язницями відають цивільні.

«На перший погляд, у нас тут начебто все м’якше та людяніше, - перейняв він мій потяг до порівнянь. – Але тюрма є тюрма. І люди тут так само нещасні». Він ще б сказав «як і на волі»! Хіба я тягнув його за язик?

Ми з’ясували, про що мені йдеться. Я повторив свою тезу про свободу і її протилежність. Він запропонував мені два виступи – перший для персоналу, другий для в’язнів. При цьому перший він міг мені ґарантувати, а щодо другого мав порадитися з в’язнями. Він так і сказав – «Мушу порадитися з в’язнями». Якщо серед них будуть зацікавлені, то все гаразд. Я погодився, що слухати літературне читання з примусу – це останнє діло. «До речі, хто тут у вас сидить?» - запитав я. Він відповів вичерпно: «На цей момент убивць немає. Є кілька ґвалтівників. Решта – дрібні кримінальники на кшталт крамничних злодюжок». Я запитав, чи є іноземці. Він сказав, що, як завжди, валом. «З вашої країни теж», -- додав він. «Українці? – уточнив я. – У вас на цей момент сидять якісь українці?». Він трохи позгадував і сказав: «Ні, зараз немає. Кілька росіян. В одного з них прізвище, як у відомого футболіста». Після цього наморщив чоло, згадуючи їхні відомі й не надто прізвища, але так жодного й не згадав.

На прощання він подарував мені альбом Пепперштейна з його в’язничними роботами. «Тут багато гарних думок про свободу і несвободу. Вам сподобається», - сказав він.

У другій половині листопада я отримав від нього мейл відносно моїх виступів – 13  грудня, о пів на десяту ранку, для персоналу, і 15 грудня, о четвертій пополудні – для в’язнів. Я став помаленьку готуватися, підбираючи відповідні уривки. Окремо для персоналу, окремо для в’язнів. Щодо других я почувався впевненіше. Я вибрав для них кілька еротичних сцен, про які у критичних оглядах ранніх 90-х писалося, що вони «межують із порнографією». Ґвалтівникам це мало би сподобатися.

12 грудня пізно увечері я поклав книжки у наплечник і завів будильник на восьму ранку. Необхідність читати вголос уривки з власного роману о дев’ятій тридцять ранку незнайомим тюремним наглядачам не здавалась надто приємною. Про що їм читати – може, про горілчані черги під московськими крамницями? А якщо вони не п’ють? Чи переймуться високим драматизмом вибраного фрагменту? Урешті я зважився прочитати якомога більше віршів українською – щоб вони як слід відчули красу мови. Це саме те, що треба о пів на десяту ранку в’язничному персоналові.

Близько півночі я ще раз перевірив пошту. Там аж пульсував знаками оклику терміновий лист від начальника. У ньому повідомлялося, що «з огляду на сьогоднішній інцидент читання українського письменника, заплановані на 13 і 15 грудня, скасовуються». Я тут-таки вислав йому п’ять слів: «Що трапилося? Подзвоніть, якщо можете». Він подзвонив через хвилину після мого кліку на Send.

«У мене втеча, - сказав він. – Я мушу все скасувати». Подякувавши за звістку, я побажав йому спокійної ночі. Сподіваюся, він не сприйняв це за знущання.

Назавтра газета сповістила: вони розігнули решітку і з настанням темряви перелізли на дах, а з нього стрибнули вниз, на вулицю. Тобто на волю. В її темряву, що гостинно розчиняла у собі й обіцяла нестерпно багато.

З того часу їх, мабуть, уже знову впіймали – 33-річного македонця і 43-річного серба з прізвищем відомого футболіста. Їх не могли не впіймати – вони ж як на долоні в цій малесенькій країні, переповненій камерами стеження і дуже підозріливими людьми, які відразу про таких типів доносять куди слід. Куди їм подітися в цій країні найвищої громадянської солідарності?

А головне – начальник правий: це тільки здається, що світ назовні м’якший і людяніший. Насправді він така ж в’язниця, тільки трохи більша за розмірами.

Начальник завжди правий.

Шо про автора:
Юрій Андрухович
народився 13 березня1960 року в Станіславі (нині Івано-Франківськ). Поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві (1991).
Автор поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотчні птахи і рослини» (1991), «Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» (1997, 2002) та «Пісні для мертвого півня» (2004).
 У центрі прозового доробку – романи «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003) та «замість роману» «Таємниця» (2007).
Есеїстика Андруховича на сьогодні видана двома збірками – «Дезорієнтація на місцевості» (1999) та «Диявол ховається в сирі» (2006).
Твори Андруховича перекладено і видано окремими книжками у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США, Італії, Словаччині, Швейцарії, Іспанії, Чехії, Болгарії, Хорватії, Білорусії. Серед літературних нагород – премія ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбурґ, Німеччина) за 2000 рік, Спеціальна премія миру ім. Еріха-Марія Ремарка (Оснабрюк, Німеччина) за 2005 рік, Ляйпцизька книжкова премія до європейського порозуміння (2006) та Літературна премія Центральної Європи «Анґелус» (Вроцлав, Польща, 2006).

рейтинг:
5
 
(3)
Количество просмотров: 46080 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode