шо нового

Красива, із вавкою на губі
 
22:08/08.09.2015

Олег Романенко (Київ)

*  *  *

Зима розтане. Виллється-таки.
Спустошиться, як тріснуте цебро.
І в голову полізуть мріяки
про всну, яка любить тебе, бро.

Весна уже була колись тоді.
Відтоді вод немало натекло.
Тобі казали, темній сліпенді:
«Чекай, чекло, чекай її, чекло».

І я чекаю — зайвий, як баласт, —
що в водах її світлих потону,
що стану як активний предураст,
подібний весняному котану.

Весна прийде. Прийми її, зустрінь.
Хапай її щедроти, і грабуй.
По кожну твою вигадану хрінь
весна прийде. Буй-буй-бу-бу-бу-буй.

*  *  *

Тебе дуже, дуже, дуже тебе нема.
Тебе, говорячи по-простому, хуйма.

Ані крапальчика від тебе, ані шматочечка.
О серденько твоє, о волоссячко, о очечки!

Немає тебе, красивої, із вавкою на губі.
А десь пташечки тьох-тьох тобі, машиноньки тобі бі-бі.

Немає тебе, ухтишної, безмежної для кохання, яка
пробуджуєш у мені стояка із силою держака.

Прости мене, прости мене, прости ме’,
що торкнувся тебе руками пустими.

Просто вони ж лише на вигляд пусті,
на вигляд прості, а насправді товсті.

Можуть укутати тебе, ніби тепла вовна,
можуть горішків принести пригорщу повну,

займуть години твої опівнічні совині,
закружляють, залюблять у сніговинні,

у бризках сонячних, у жасмині, у конфетті.
Від тебе тепло й лоскітно в животі.

Ти ніби квітка чаю, і всі губи твої — пелюстки.
Від тебе стають незламними мої кістки.

Прийди до мене, дай волю моїм рукам,
sweetheart come, sweetheart come, sweetheart come.

Торкнися своєю рукою моєї руки.
Торкнися своєю щокою моєї щоки.

Торкнися своєю губою моєї губи.
Торкнися всією собою і полюби.


Маленька,

я вірші не пишу на столі,
я їх пишу лежачи,
столи усі замалі
і немічні.
Слова течуть, як із діжки,
про долю, що разом писали ми...
Я вірші пишу на ліжку,
на тому самому.

*  *  *

Тільце моєньке
на ймення Олег
носить одне з най-
об’ємніших ег,

кожен якого
душевний геном
вщерть і по вінця
набитий гівном,

фразами типу:
«Мрійливий ти наш,
хочеш кохати —
іди воюваш».

Я би хотів би,
щоб фразу би цю б,
кожен, хто вивив, —
умить закоцюб.

Хто показав це
словесне кия?
Я говорив це?
Та хто такий я!

Хто замахнув був
словесний цей кий?
Я говорив це?
Та хто я такий!..

...Его, якому
нестерпно і чо’сь
страшно страшенно,
немов воно хтось.

*  *  *

Не пиши про себе.
Мені це байдуже.
Мені байдуже, яку книгу ти читав днями,
з ким ти бухав,
навіть як ти кохав
дуже,
як тебе ганяли менти
і як прикордонники тебе ганяли.

Не пиши про себе.
Мені це однаково.
Мені однаково, що ти думаєш
про той чи інший фільм,
як він ліг на твою свідомість,
які ти вручив би йому відзнаки —
не пиши, не варнякай!

Не пиши про себе.
Чхати я хотів на твої метафори, 
метонімії.
Не бреши мені!
Не пиши мені!

Не пиши про себе.
Мені нецікаво про твою душу,
нецікаво, як юшать із неї сльози,
нецікаві ні радощі її, ні гризоти.
Не пиши про себе, мерзотнику!

Не пиши про себе.
Напиши про мене.
Погадай мені на гущі, яхонтовий.
Пиши про мене дужче!
Навчи мене чомусь корисному,
що потім мені у житті підійшло б.
Так само, як я про тебе написав
оце віршоване.

Аполітика

Лихоманило весь Київ.
Банду геть і таке ін.
Ну а я про тебе мріяв,
про вигн твоїх колін.

Збудували царські дачі...
Їм мільйони — як цяцьки...
Ну а я єдине бачив —
твою кицьку і цицьки.

Не імпічмент, а на нари!..
Але краще — твій пупок.
Я про нього стільки марив,
як про смак твоїх пипок.

Все пусте, зійшов на нюні,
все і досі собі сню
твої губоньки гарнюні,
твою чорну волосню.

*  *  *

Стояло дерево ногою,
і території його,
його ділянки дорогої
було у нього ого-го.
Але вона, немов дорога,
під одну ногу не ляга —
до заповітного порога
дійде роздвоєна нога.
Її колись підрили рила,
і черв у корені проліз,
і це її перетворило
на автономний організм.
Ти попростуєш просторінню.
Те діло певне і просте.
Та як забути про коріння,
що на ногах твоїх росте?
Тож у душевному горінні
вернись на свій земельний пай
та й позрізай із ніг коріння
і скраю в паю закопай.

*  *  *

Шкіра твоя новісінька і сира.
А в мене діра в бюджеті.
Я вчора гроші останні просрав
у платному туалеті.

Ти щойно розпакована, ти свіжина.
Я тіла твого живої ваги хотів купити.
Але сталася довбана обана:
я прокинувсь, а на душі — копито.

*  *  *

ти сніг
я бачу тебе ти сніг зараз
ти сніг що стікає кров’ю
я хочу тебе такою
я буду тебе такою
м’якою

ти желе
молочно-сніжне желе
оздоблене привабами
я хочу тебе лапами
я буду тебе лапами
лапа моя

Про автора: Олег Романенко народився 1979 року в Сумах.
Закінчив філологічний факультет Сумського державного педагогічного університету ім. А. С. Макаренка.
Лауреат поетичних конкурсів і фестивалів «Орфей», «Привітання життя», «Молоде вино», «Смолоскип», «Гранослов», «Культреванш». Ініціатор створення мистецької збірної м. Суми «Творче збіговисько «Паркан».  Вірші та проза широко друкувалися в антологіях, часописах, альманахах.
Автор збірок поезій «Абстиненція» (Львів, 2003; Київ, 2004), «Злочин Ікара» (Київ, 2004), «Речовини» (Київ, 2008), а також збірки новел «Калейдоскоп» (Київ, 2010), упорядник та видавець антології поезії двотисячників «Дві тонни» (Київ, 2007). Живе в Києві.

рейтинг:
5
 
(2)
Количество просмотров: 4536 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode