шо нового

.не про війну.
 
22:03/08.09.2015

Iрина Цілик (Київ)

.не про війну.

«Але, будь ласка, давайте не про війну», —
Організатори знов і вкотре просять.
«То що читати?» — брови хатинкою гну.
«А про любов. Бо війни всім уже досить».

А про любов — ну, добре, нехай про любов.
Коханий, знаєш, я все ходжу по колу.
Без тебе світ тут посипався, от їй-бо.
І навпаки — я зібрана, як ніколи.

Та ж розберусь, як почистити пилосос
І як втискатись ночами в пусту постіль.
Але ти знаєш, сьогодні снився цей сон: 
Порожнє місто і крик, ніби чийсь постріл.

Ти гладиш згини якоїсь з чужих траншей,
Я обживаю свій паралельний вимір.
Із снів яскравих, ніби альбоми Taschen,
Ми повернемось в майбутнє цілком новими.

Так, всім у Києві досить війни, авжеж.
І я мовчу про Слов’янськ чи Піски, тим паче.
А пух з тополь, дивись, атакує вже —
Летить і липне враз на армійський хавчик.

Що про любов… Так все ж про любов кругом.
Цей теплий дощ, ці чорні шляхи рядами,  
І мокрі щоки, і небо, і полігон
Із усіма — й твоїми також — слідами.

Травень 2015

*  *  *

Бий, барабан, бий, барабан.
Місто пахне бургерами й лавандою
з мішка на розкладці вуличного торгівця.
Мій Поділ пульсує.
Чи то просто метро бурчить в його череві?
Бий, барабан. Читайся, реп,
п’яними філософами в батлі
просто посеред вулиці.
Ааа, я з тюрми відкинувся, на хую вертів усе, —
в мікрофон бурмоче домашній хлопчик
з очима сірими.
А військові на ротації стоять, слухають,
тривожать весь кольоровий люд
зеленими формами,
і такими квадратними плечима,
і такими прямокутними поглядами.
Ви помітили, як багато тепер військових
у моєму Києві?
Місто тихо сміється.
Місто все бачило.
Відчуваю його тонкі вібрації
поміж лисих гір з жіночими іменами.
Эх, яблочко, сбоку красное,
что Укрине конец —
дело ясное.
Це ж тут співали
п’яні філософи у брудних шинелях?
І розстрілювали, розстрілювали
контрреволюцію з «малоросійськими вусами».
Нещодавно.
Лише років сто тому.
І раніше, й потім.
Але як тривожать та заспокоюють
ці зелені піксельні форми в моєму місті,
що все бачило...
Бий, барабан. Бий, барабан.
Просто хочеться жити
в цьому древньому Києві,
в нестерпному цьому часі.

Травень 2015

*  *  *

Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе — до голизни.
Заручниця щоденних новин, і низького тиску, і
Побуту, вона думає — ще трохи, і я буду з ним.

Ще день, і я виперу форму з усіма свідченнями
Втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави.
А потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
І я вибиратиму всі спогади з його голови.

А потім поставлю чай із гілочками смородини,
Вдягнуся в оте, мереживне. І буде тиша навкруг,
І сонце впаде в кропиву за чужими городами,
І нитимуть груди у передчутті його темних рук.

Вона собі каже, ще трохи, й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім — ягоди, потім — гурки. 
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
Нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

Білизна рипить у руках. Світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
Згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.  

А потім бере відро, набирає води пригорщу,
Вмивається, думає, стоїть — дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні, до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.

Травень 2015

*  *  *

Перерахуй на п’ять касок і випий три шоти —
Ми так живем. Виживаєм, вірніше, тихцем.
Та не рятують кевларові майки і шорти
Від цього чорного літа з безоким лицем.

Run, Forrest, run. Ти ще можеш як мінімум бігти.
Втоптуй в асфальт ці даремні ненависть і страх,
Поки у мертвих військових волосся і нігті
Вже проростають травою в донбаських степах.

Мчати на смерть, нагло віку собі вкоротити
Здатен не кожен. Ти здатен? — питання у лоб.
А на Майдані тепер продаються магніти,
Бій на Грушевського на холодильники щоб.

Знаєш, насправді, цукерки всі-всі без начинки,
І що не вибереш — втратиш ще більше, на жаль.
А десь під ранок приходять нездійснені вчинки
Випити крові у наших вчорашніх бажань.

Ми не втечемо від себе, куди правду діти.
Live, Forrest, live. Поки небо тебе береже.
Нам із тобою потрібно тепер народити
Тисячі хлопчиків... Тисячі, тисячі вже.

Просто біжи навпростець, будь спокійним і мудрим,
Поки війна із війною зминає траву.
І тільки місяць стікає блідим перламутром
На закривавлено-макову передову.

Липень 2014

.розмови.

                                                               Алі К.

Супить брови: «Она же не мебель. Ну!
Как ее заберешь?! Вы смешные. Как?»
Курить, сердиться, скручує ще одну
Сигарету, сміється, гризе бокал.

Вона — тут. Мама — там. Бо у мами дім.
Дім без вікон, але із дверима все ж.
Там бомблять час від часу міста, й тоді
Небом ширяться зблиски швидких пожеж.

Мама ходить на цвинтар — там є зв’язок.
Батарея не здохла, це добрий знак.
Доча має дізнатися, що бузок
Вже відцвів, а в підвалі безпечно, так.  

Заморозки розтанули. Тріснув дах.   
Тьотю Люсю з кутка наздогнав снаряд.
Мама ходить між плитами, у слідах
Її ніг просідає зелений ряст.

Носить їжу в «психушку», бо хто ж іще?
Дорікає сусіду — голосував!
А тепер будинок згорів ущент.
«Только сделал ремонт!» От і здрасьтє вам.

І собаки чомусь не їдять… Це стрес.
Все не звикнуть, ховаються до кімнат.
Риже сонце сідає на свіжий хрест
І стирає кривульки імен і дат.

«Так а кто же бомбит?» — «А я знаю, что ль!
Явно эти. Но, может, и наши. Вдруг…»
Із криївки не видно. Хто вижив, той
Кепський свідок: підвал, темнота і — звук.

Все. Ну, досить. Допоки не розрядивсь.
Ще дві риски на цілу чумну весну.
Мама йде. Сонце падає врешті вниз.
Доча хмуриться, скручує ще одну…

Червень 2015

*  *  *

Люди у в’єтнамках vs люди в берцях.
Хоча ні, нема ніякого версусу.
Нема суперечності.
Люди у в’єтнамках чекають
на людей у берцях,
відмірюють кожен крок, кожен день —
триста шістдесят п’ять, триста шістдесят чотири...

Або не чекають.
Збирають валізи до Греції.
Канікули, літо.
Ніхто не винен, кінець кінцем.

Або не чекають і збирають валізи до Греції,
але перераховують, перераховують 
всім ахіллесам на нові літні берці
з нубуку й кордури.
Щоби дихалось.
Щоб вберегло.

Варіантів — безліч.
Всі вірні або неправильні.

Вечорами люди в берцях
скидають баласт
і рачками ховаються до своїх панцирів —
своїх спальників.
Гортають деякий час стрічки
паралельних життів у смартфонах,
дивуються трохи.
«Греція. Круто. Колись і я...»
А відтак приходять короткі нестерпні сни
про вакханок або сирен
із ніжними голосами.

Спи, мій милий.
Ти знаєш, під ранок
завжди сняться
рідні люди у в’єтнамках
і ті, інші,
в маленьких ортопедичних сандаликах.

Червень 2015

*  *  *

Я пам’ятаю, він кинув цю жменю купонів
Так артистично, презирливо просто в конфорку,
І мамин крик полетів поміж тихих районів,
Коли вогонь енергійно здійнявся і форкнув.

...На папірці обгорілі ми потім купили
Масло, і снікерс, і свіжу клейончасту шторку.

Сіре пюре моїх снів, що ти робиш, не треба.
Згадую нашу тахту, і книжки, і нунчаки.
Так наполегливо б’ється дитинство під ребра,
Щоб закінчити хоч щось і хоч щось розпочати.

...Але в потьомкінських селах тих буднів веселих,
Я пам’ятаю, «Pink Floyd» умикали за чаєм.

І жовтенятський значок на шкільній моїй формі
Деякий час був блискучим, приємним на дотик.
Ми все стояли на враз спорожнілій платформі —
Цей поїзд рушив, а той не приходив аж доти,

Поки за двадцять із чимось новими очима
Не довелося цілком осягнути весь дотеп.

Десь і в мені залишився обвуглений сховок.
Ненадруковані кадри, непройдений простір.
Корчились мовчки за стінами бляклих хрущовок
Зламані долі і наші дзвінкі дев’яності.

...Але на стику етапів правління сатрапів
родяться люди яскраві, зухвалі, непрОсті.

В куцих строкатих штанцях, на колінах зашитих,
Бігає й досі по колу реальність новітня.
Щоб закінчити хоч щось і навчитися жити,
Я зупиняюсь і довго хапаю повітря.

Тату і мамо, я вмію, я все розумію.
...Жменька купонів і листя розносяться вітром.

Травень 2015

.канікули.

Тут риби стрибають в долоні і лащаться.
Тут ніжним цейтрафером кліпають дні.
Стираємо простір і час якнайкраще. Це
Так легко — ми п’яні, веселі, смішні.

Пливемо навзнак проти вітру і течії,
Цитуємо класиків, куримо дурь.
Та щось вигасає за кожною втечею
Від себе самих до поривчастих бздур.

Смакуючи суть гедонізму від А до Я,
Несемось по стрічній, де прірва — за крок.
А на поворотах заносить, і падаєм,
Збиваючи радісно лікті у кров.

П’ємо жолондкову, а з космосу зграями
Зірки опадають. Та тільки, на жаль,
Ми знову (і завжди) ніяк не встигаємо
Згадати принаймні якесь із бажань.

Поранені в серце минулими шлюбами,
Смішними любовями, грішми, людьми,
Ми дуже старанно нікого не любимо,
Бо надто самі недолюблені ми.

Всі рано чи пізно дістанем навиліт, ким
Би вже не були в найміцнішій броні.
А тридцятирічні розгублені підлітки —
Сумирні, сімейні, самотні, смутні...

Воложисті ночі, розпечені полудні,
Поквапливі селфі на гідному тлі
Й раптове спустошення в пійманім погляді,
Як мертва комашка в духмяній смолі.

Серпень 2014

.піп іван.

Вранці гори парним молоком аж по маківку залляті.
Зупинити цю мить? То є марний безпомічний блеф.
Я шукаю слова у моїй зашлакованій пам’яті
Й машинально намацую пальцями яблучко-F.

Слів забракне однаково в цій рафінованій благості.
Я маленька, а гори — великі. Нема їм кінця.  
І заходиться стукотом серце від самої малості —
Каламутного запаху сирості та чебреця.

Ці кирпаті Карпати задерли носи надто високо.
Та чим ближче до неба, тим менше скрутних роздоріж,
І біліші у небі хмаринок недзьобані висівки,
Й калатальця коров’ячих дзвоників б’ються гучніш.

Залишаю сліди від кросівок розмитими мітками.
Я велика, а гори — ще більші. Мій всесвіт пливе, 
І безмежна природа годує розбухлими тітьками 
Все живе.

Липень 2014

*  *  *

Все як завжди.
Вибрикує кавомолка.
Двір гуркоче «Ляпісом».
Пахнуть груші.
Дзумчать оси.
На шнурку поважно
сушиться футболка з написом
«We support Ukrainian army forces».
І пістрявою стрічкою слизько
повзуть новини —
десь далеко
надцять поранено, надцять вбито...
стріляють «Градами»...
в Донецьку бій...
Серпень плавить мізки
спекою
і почуттям провини.
Українська правда
несамовито
експортує біль.

Все як вчора.
Натирають в’єтнамки,
і роботи, роботи завал.
Тече піт.
Де подівся skype в моїм макінтоші,
щось не збагну...
Духота чорна
нами плямкає,
а приватівський термінал
тупить,
не хоче
перераховувати гроші на війну.

Все як завтра.
У звичнім замкненім колі.
Дитьо в селі прилаштоване.
Я втомилася.
Нова цяцька глючить.
Треба поставити бойлер,
полити квіти вже!
Вони живі...
Але раптом
зустрінеш десь на Подолі
гарного хлопця з ногою ампутованою,
на милицях,
і зненацька скрючить
від безтямного болю,
й мовчки витимеш
собі в живіт.

Серпень 2014

*  *  *

Підстрибуєш раптом вночі і скролиш, скролиш.
Цей інформаційний голод тепер на часі.
Дзвенять комарі. За вікнами сіро. То лиш
Іще один день життя і війни почався.

Відкинута ковдра стигне у місці згину.
Біжать заголовки, факти плодять нечуло.
Мій син уві сні сміється. На сході гинуть,
Щоб він уві сні сміявся, а я це чула.

І ще один день. Надворі скребуть асфальти.
Тікають кава і дійсність чимдуж від мене.
«Ми знову зазнали втрат», — повідомлять шпальти
І вкажуть цифри, принизливо-безіменні.

Серпень 2014

.листопадові.

Ми, листопадові, купчимось нині у стаї
І відлітаєм. До себе самих, здебільшого.
Баба в дублянці з картатої сумки дістане
Варені яйця і книжку з твоїми віршами.

Так мало світла й любові. Ховай в камуфляжі
Мокре лице. Не розказуй лиш, чи то кров, чи ні.
Все, що в нас є, — завжди в межах ручної поклажі.
Вуса і хвіст — ось шенгени мої прострочені.

Траса, поля, чорних стерень оголені вістря
І сухоребрі дерева в дірявих светриках.
Нам, листопадовим, скоро забракне повітря
І не завадить принаймні якась конкретика.

Тільки дорога розпоре всі шви по-живому.
Можеш — несися вперед, поки вдосталь просвітів.
Ми не старіємо. Зрештою, у контровому
Кожен молодший на кілька даремних досвідів.

А перше скло на калюжах під колесом трісне —
Тисячі скалок, мов «Гради», злетять за жертвами.
Побережи своє серце. Ці лови зумисні,
Це снігова королева прийшла за мертвими.

Марно. Ми надто живі — ще ламаємо стіни,
Любимось, як ошалілі, між злими війнами.
А хтось з-за хмари слідкує за нами постійно
І дістає до землі золотими віями.

Листопад 2014

.зима.

Зима — то мій Будда.

За законами побуту і буття
ця велика тиша-в-мені набута,
а любов — уроджена,
як знаття
про Всесвіт
на стадії ембріона.

Запорошена снігом,
малиновими щоками граючи,
я стою сама в цій тиші
ніби в центрі порожнього стадіону,
і кричу, мовчу.
А довкола — зірок ти-ищі!

Знаю, ч и й
то голос в мені вібрує
при цьому хрипким джазом.
Я молитись не вмію,
але беру і
джазую з ним разом:
«Пам-па-рай-ру-рам».

Бо зима — то моя буда.
Я лежу в ній,
ховаю лапами ніс, тану.
Сніг лягає тонко, біло.
І здається —
якось воно все буде,
і я вже зупинилась десь там,
куди довго бігла.

2011

.а завтра була весна.

А завтра була тут весна. Всі чужі й свої
Пройшли блокпости безкінечних зимових днів.
В тилу і на фронті тривають тяжкі бої
За право на пристрасть, на щирість, на біль і гнів.

Торкнись моїх пальців. Хоч нібито не з руки
Кохатися поміж обвуглених порожнин.
Я знаю, чим пахнуть віднині чоловіки:
Холодною стійкістю й потом кривавих жнив.

Я знаю, як плачуть ночами жінки тепер,
Як мавки бояться гуляти в тамтих лісах —
Занадто багато вже мін по весні. Сапер
Допоки ще коси всім вербам не прочесав.

Зігрій мої пальці, щоб часом ніхто не взнав,
Як я провалилась в сипучі твої піски.
Так хочеться з повного зросту лягти навзнак
І лапати пролісків перших тугі соски.

А завтра була тут війна. По краях фронтів
Так само шаліють захмелені горобці.
Від стерпної важкості наших оцих буттів
Зав’яжуться там, де не видно, товсті рубці.

І все ж наступає весна як останній спас.
Крізь цілик і мушку дивись на її сліди.
Тримай мої пальці. Бо завтра не буде нас.
А доторк — лишиться. Надовго чи назавжди.

Лютий 2015


.ніжність Шредінґера.

Твоя ніжність — це ніжність Шредінґера:
Вона є та її не існує в якомусь сенсі.
Я би не зачіпала твого нутра,
Але все ж мені цікаво, що ти носиш у серці.

У цих веснах я собі добре живу.
Тільки іноді сниться така весела текіла, 
Ніби тіло падає в сіру траву
Під вагою іншого, більшого, важкого тіла.

Там, де сонце сідає за гаражі 
Й фіолетові дерева втомлено їсть іржею,
Я тобі покажу всі сховки чужі
Або навіть краще — свою душу, пружну й рожеву.

Я тобі покажу цю забуту гру,
Ці давно облишені лови над прірвою в житі.
І ти знаєш, мені не потрібен пруф,
Щоб повірити в ці миттєвості, хоч раз прожиті.

Тож танцюй, поки музика ще трива,
Поки в рими неточні ми тикаємось незряче.
Ця любов — не любов, а гра у слова
І підплавлені жвачки у джинсах моїх гарячих.

Березень 2015


*  *  *

А вона мені і каже: «Ми тепер розлучаємося двічі на місяць».
«Ну, і?» — питаю я. «Але ж діти! І те вже добре, що я знов не вагітна».
Так, я пам’ятаю цих двох, як вони колись не знаходили собі місця
Нарізно, як торкалися один одного безкінечно, для всіх помітно.

Але він мені і каже: «Хорошим шлюбом керує взаємна ненависть».
І сміється, цитує Довлатова. Мені дають чаю, мені тут раді.
А магнолія зацвіла рожевим, і то вже у нашому місті навіть.
Все не так погано, але їй противний сам звук його голосу, насправді.

Все не так погано. Їхні діти — світлі, такі однакові й різні дуже.
Між маленьких неправд життя триває, і триває, як у всіх, вдало ніби.
Перед тим, як вийти за хлібом, вона дивиться у вікно довго, байдуже.
«Візьми куртку, вітер», — каже він. А вітер пахне весною навіть крізь шиби. 

Квітень 2015


*  *  *

Що ми можемо дати один одному,
крім нічого?
Ти — такий самий місяць з надщербленим краєм,
як і я — сонце під час затемнення.
Не дивися на мене прямо.
Знаєш, був у моїй школі один хлопчик.
Він подивився,
і — все. Не врятували.
Так і ходить досі.
Потім був іще один.
І ще…
Ці верлібри — досить безглузда спроба
побороти силабо-тоніку між нами.
Але що ми можемо дати один одному?
Тільки вірші.
Тільки хардкор.

Квітень 2015

+

Про автора: Iрина Цілик народилася в Києві. 2004 року закінчила Київський національний університет театру, кінематографу і телебачення ім. Карпенка-Карого з відзнакою. Працює режисеркою та асистенткою режисера в кіновиробництві. Зняла два короткометражні кінофільми — «Вдосвіта» («Blue Hour») (2008), «Помин» (2012).
Авторка кількох збірок поезії та прози, співавторка (разом з Артемом Чехом) англомовного видання «Awesome Ukraine» (вид. «Основи»), лауреатка різних літературних фестивалів. 2015 року в Ірини вийшла друком перша книжка для дітей «Таке цікаве життя» («Видавництво Старого Лева»).
Окрім фахової та літературної діяльності, співпрацює також з різними українськими виконавцями і музичними гуртами в якості поетки-пісенниці. Є авторкою слів пісні «Повертайся живим» (у виконанні гуртів «Сестри Тельнюк» та «Коzак System»).

рейтинг:
0
 
(0)
Количество просмотров: 4966 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode