шо нового

Мова у вигнанні
 
19:32/08.09.2015

Норман Маня (США)

Здавна вважалось, що на початку було Слово. У моєму випадку початком було слово румунське. Лікар і всі, хто асистував при моєму складному народженні, говорили по-румунськи. Румунською також говорили в моєму домі, де я перебував більшість свого часу з Марією, милою молодою селянкою, котра опікувалась мною і розбещувала мене по-румунськи. Звісна річ, румунська була не єдиною мовою, яку я чув зусібіч. Німецька, їдиш, українська та польська лунали на Буковині, а крім того ще й особливий слов’янський діалект, притаманний русинам. Вартим уваги є те, що родинна суперечка поміж їдишем (приземлено-плебейською мовою вигнанців) та івритом (богообраною мовою) сягнула апогею на конференції в Чернівцях у 1908 році, коли тодішній тріумф їдишу («Євреї — це один народ, їхня мова — їдиш») ніяк не передбачав феєричного домінування, якого іврит досягнув через чотири десятиліття після заснування держави Ізраїль. Коли мій дідо поцікавився при моєму народженні, чи новонароджений має нігті, намагаючись оцінити мої шанси на виживання, він, очевидно, запитував на їдиші, хоча володів івритом і вільно розмовляв румунською. Властиво, більшість книжок, які він продавав у своїй книгарні, були румунською.
Коли мене у віці п’яти років вивезли разом із жменькою буковинських євреїв у концентраційний табір до Трансністрії, я говорив виключно румунською. Виселення за Дністер також означало втрату румунської мови.
Колись Іцик Менґер, єврейський поет, що писав їдишем, сказав: «Коли небувале лихо спіткало німецьких асимільованих євреїв і брутальний сержант-майор заверещав: «Геть євреїв!», німецький єврей прокинувся зі свого самодостатнього сну, вийшов із трансу німецької культури і заходився утікати. Та в собі і з собою він ніс байстрюка: чужоземну мову, чужорідне тіло». У моєму випадку брутальний румун, а не німець, загорлав: «Геть євреїв!», але румунська мова, яку я ніс, не була байстрюком чи чужорідним тілом — це була моя одна-єдина мова. Ясна річ, вона також була мовою отого брутального сержанта-майора. Це я вже знав у надто ранньому віці.
У таборі я вивчив їдиш від літніх в’язнів та українську від місцевих дітлахів. Після звільнення табору Червоною армією, я навчався рік у російській школі. Після повернення до Румунії у 1945 році мене записали до румунської школи, але невдовзі мої батьки вирішили винайняти для мене репетитора — з німецької. І хоч їм було добре відомо, що усі ті жахіття, які нам довелося пережити в таборі, беруть початок у Берліні часів Гітлера, вони водночас усвідомлювали, хоч і не були надто освіченими, різницю між нещодавнім досвідом і тим, що сягає минулого, між ненавистю і культурою.
Я вивчав іврит лише один рік, коли мені було приблизно тринадцять років, для того, щоб мене формально прийняли «чоловіки» мого роду. Цікаво те, що дотепер мені згадуються різні слова на івриті, коли я найменше цього очікую.
Старшокласником я вивчав французьку та російську. Однак жодне зі своїх мовних починань я не завершив. Мій підсвідомий «космополітизм» відлунює тепер лише зрідка, коли зненацька і без будь-яких зусиль зі свого боку я знаходжу відповідну фразу в розмові, що ведеться однією з тих напівзнайомих мов, які залишаються для мене іноземними, хоча я маю до них доступ.
Врешті-решт я почуваюся вдома тільки в одній мові.

Писання — це дитячість, навіть якщо супроводжується винятковою серйозністю, притаманною дітям. Мій довгий шлях до зрілості розпочався одного липневого дня 1945 року, по кількох місяцях після нашого повернення з табору. Райське літо в малесенькому молдавському містечку. Зачарована банальність буденності, що притуплює радість од віднайденого відчуття безпеки. Ідеальний пополудень: сонце і спокій. У сутінках кімнатки я дослухаюся до голосу, що був водночас і моїм, і не моїм. Зелена книжечка румунських казок, яку мені дали напередодні того, як мені виповнилися поважні дев’ять років, промовляла безпосередньо до мене.
Саме тоді, гадаю, я пізнав загадковість слова, магію літератури: водночас бальзам і рани, недугу і терапію. Мова, у якій я прийшов на світ і яку вигнали разом зі мною, була в Придністровському таборі какофонією, у якій змішалися розпач засуджених і викрикування наказів охоронцями. Усі таборові фразеологізми їдишем, німецькою, українською і російською мовами щезли в глибокій ущелині, яку табір вирив у моєму житті.
У 1945 році ті, хто вцілів, репатріювалися разом зі своїми мовами. Збідніла, анемічна, повна вагань і непевності мова потребувала, як і я, вітамінів буденності. Я все відкривав заново: їжа, ігри, школа, одяг, родичі та передусім я був без тями від книг, газет, часописів і плакатів. Я відкривав нові слова та нові значення, моя мова поглинала їх похапцем і з небувалим захватом.
Рано, занадто рано я марив про вступ до клану мовних чародіїв, таємної секти, чиє існування я щойно відкрив.
Моя перша літературна спроба була, мабуть, як би висловився Ролан Барт, «мовою закоханого». У 1947 році у старших класах Єврейського ліцею у Сучаві — приватного закладу, який заборонили через рік — я присвятив свою дитячу риторику біловолосій дівчинці, чиє ім’я йшло після мого у класному журналі: Маня Норман, Норман Броня. Я читав урочисте освідчення, повне патетики, Броні та невеличкій групі спантеличених однокласників. У перший рік «диктатури пролетаріату» я продовжив з таким же дитячим завзяттям писати вірші на честь Революції, Сталіна, світового миру — звісна річ, жахливі вірші, які, я б сказав, могли позмагатися з найжахливішими віршами, написаними тогочасними зрілими і знаними поетами в усьому світі. Утім, я вже тоді шукав чогось «іншого», чогось, що переступить межі тривіальної буденності, я прагнув відкрити своє справжнє «я» серед усіх особистостей, які оточували мене.
Однопартійна система соціалістичної диктатури поступово захопила будь-яку приватну власність: землю і банки, індустрію та школи, ферми, лікарні й газети, квартири й дитячі садки, стадіони, аптеки та бібліотеки, агрокультуру та культуру — все. Усі ми стали власністю держави, й офіційна мова партії заволоділа нашим щоденним життям, а подекуди також і нашим нічним життям. Деякі люди все ще могли знаходити прихисток у своїх родинних книгозбірнях. Але це був не мій випадок. Після повернення з кочового випробування у нас мало що залишилося. Дідова книгарня зникла, як і він сам, похований у безіменній могилі в Україні. Полювання на книги пройшло крізь чимало непотрібних поворотів і різних пасток, поки я зумів нарешті знайти авторів, яких шукав, — після довгого марнування часу й енергії. Читання вберегло мене від смертоносного впливу дерев’яної диктаторської мови. Мою уяву розпалив німецький романтизм; я пірнув у англійський і французький реалізм, але понад усе мене гіпнотизувала велика російська література, яку в той час широко і майстерно перекладали в Румунії. Толстой і Ґончаров, Гоголь і Пушкін, Чехов і багато інших. Аж після періоду «відлиги» у 1960-х роках я осягав справжнього Достоєвського та великих модерністів: Джойса, Пруста, Фолкнера, латиноамериканців і сюрреалістів, а також сучасних румунських письменників, яких нарешті перевидали після років безглуздої заборони.
Читання вберегло мене від ідеологічного ідіотизму та гротескного опортунізму, попервах як невдоволеного студента політехніки, а згодом як нещасного інженера. Наївна ілюзія, що серйозна і практична професія може врятувати мене від соціалістичної демагогії та терору небавом розвіялася.
Моє перше оповідання «Нав’язливе кохання», опубліковане у 1966 році невеличким авангардовим літературним часописом, який заборонили після виходу шести чисел, було переповнене закодованою еротичною тривогою. Я сором’язливо намагався відновити тематичну й мовну нормальність. Офіційна преса миттєво засудила текст як аполітичний, абсурдний, естетизований і космополітичний.
Невдовзі потому я нарешті почув власний голос у своїй книжці, яка за збігом обставин мала зелену обкладинку, як і книжка народних казок, яку я розгорнув після повернення з вигнання у 1945 році.
Я знайшов пристановище, якого так довго жадав. Я нарешті був удома. Я щосили беріг мою мову від тиску офіційною мови; тепер я мусив захищати її від підозрілих і ворожих цензорів, які вирізатимуть речення, абзаци і навіть розділи у моїх книгах. У той час виснажливий жаргон влади, який панував роками, поступово відчинив шлюзи для безкінечного диктаторського потоку нового-старого націоналізму. Все орієнтувалося на чільного клоуна: телебачення, преса, партійні «дебати», передшкільна освіта, оплески на атлетичних змаганнях, конференції філателістів.
У 1986 році, двадцять років опісля публікації мого оповідання (аполітичного і суто літературного твору) і напередодні відльоту на Захід, у моєму алегоричному романі «Чорний конверт» було розставлено тверді політичні акценти в щоденному житті у час соціалістичних злиднів і терору, коли пропагандисти й цензори заохочували до «естетичного» підходу в писанні для того, щоб відмовитися від повсякденної дійсності задля більш красивої.

Я залишив соціалістичну «виправну колонію» занадто пізно, бо я був надто наївний, вважаючи, що живу не в країні, але у мові. Я знав, що звільнення водночас означатиме неприємне обмеження свободи. Коли в грудні 1986 року я сів у літак до Берліна, то достеменно знав, що обміняв свою мову на паспорт. Та я не відчував, навіть у найкритичнішій ситуації, що моя мова була «узурпацією чужої власності», як думав Кафка. Це була фактично моя єдина власність. Моя готовність прийняти цю втрату багато що говорить про цей «палаючий бордель», як Чоран назвав місце, яке він покинув, не підозрюючи про жахіття, яких завдасть соціалістичне поєднання борделю, цирку та в’язниці.
Для письменника мова є пуповиною. Вона не лише солодка і хвалебна перемога, а ще й утвердження, дім. Вигнання з цього найважливішого сховку є найгіршим. Його творчість зотліє дотла.
Моє друге вигнання (цього разу в п’ятдесят років) надало нового значення словам «експропріація» і «делегітимізація». Страх бути вигнаним був невід’ємною частиною від страху стати замовчуваним як письменник. Так чи так, я все-таки забрав із собою свою кочівну мову, як слимак свій дім.

Священний текст був, як ми знаємо, інструментом виживання у період вигнання євреїв. У моєму випадку, у вигнанні мені склав компанію не старий і священний текст Біблії. Це була світська мова, моя внутрішня мова, мова моїх творів.
Чи єврей у вигнанні «повертається» до своєї вродженої розпорошеності, як сказав Джордж Стейнер? Чи ця «обрана іноземність» стала «онтологічною», як стверджував Гегель? Моя мова була домом, в якому я жив, і в цьому домі розмовляли румунською. Нацизм, а згодом і комунізм обірвали мій зв’язок не тільки зі справжньою єврейською традицією. Зрештою, я був тим, про кого повсякчас говорили: не лише єврей, а чітко окреслений єврей, що поселився не у місці, а в часі, і, як завжди, не в надто гостинний час. Мене приваблювало, що мій випадок доводить, що «правда — бездомна», як любив повторювати Джордж Стейнер, що вигнання — єдине королівство правди, та тоді я ще не був у цьому впевнений.
Під час мого першого року у вигнанні в Берліні, коли мене цікавило оце й багато інших запитань, мені не було відомо про есей Стейнера «Наша Батьківщина — Текст». Лише недавно я з’ясував для себе, що тоді я ставив собі подібні запитання, як і він у той самий період часу.

Парадоксально, але німецька мова невдовзі стала моїм мовним притулком на Заході. 1987 року, під час мого перебування на стипендії у Західному Берліні, вийшла моя перша перекладна книжка «Композиційна біографія», видрукована під назвою «Біографія робота» у Steidl Verlag. Моє знайомство з німецькою мовою пом’якшило шок від викорінення, з яким я боровся без особливого піднесення і з тривогою. Німецька, якою говорили мої друзі та друзі батьків, пережила роки соціалізму на Буковині, яка входила до складу Габсбурзької імперії. 1987 року я був сповнений радості відкрити, що німецька мова, яка довго дрімала в мені, ожила.
Коли я приїхав до Ґетінґена для того, щоб завершити остаточну редакцію своєї німецької книги, ми з редактором морочили собі голову над рукописом до півночі. Він намагався втішити мене: «Я запевняю тебе, що нам до снаги перекласти будь-що. У мові Ґете існують відповідники для всього! Абсолютно до всього! Навіть для найбільш незвичних, вишуканих зворотів. Потрібен тільки талант, відданість і праця. Важка праця, ще раз важка праця. І, певна річ, гроші».
Так, переклад кепсько оплачується на капіталістичному ринку. На відміну від Ґюнтера Ґрасса, не кожен автор може запропонувати своїму перекладачеві особисту допомогу в подоланні семантичних перешкод, які виникають при перекладі тексту з однієї мови на іншу.

Мій перший публічний виступ у Нью-Йорку відбувся восени 1989 року, — коли скорочення країн-учасниць Східного блоку прикуло увагу світу, — на одній із сесій про румунську літературу під назвою «Слово як зброя», яку організував американський відділ ПЕН-клубу. Оскільки мені не подобалась войовничість теми, я вирішив говорити про «Слово як чудо». Природно, я почав розповідь від липневого дня 1945 року, коли я відкрив чудовий румунський фольклор, зібраний Іоном Чренгою. Через кілька днів я отримав листа від відомої письменниці й перекладачки румунського походження, яка брала участь у заході. Вона згадала про антисемітські твори й погляди Іона Чренги.
Я знав, що німецька була не лише мовою Шіллера й Ґете, але й Гітлера та СС; що румунська мова Караджале й Баковія була також мовою Зеля Кодряну, «капітана» антисемітської «Залізної Ґвардії». Дуже шкода і вельми тривожно, коли великі письменники та інтелектуали стають спільниками ідеології та мови ненависті. Врешті-решт румунська також була для мене мовою любові, дружби та літературної науки, мовою, якою мої батьки і дідусі та бабусі промовляли до мене.
Єврейським письменникам часто дорікають за те, що вони пишуть «мовою убивці», африканцям — за послуговування «мовою колоністів». Мова культивує і зберігає отруту ненависті подібно до того, як стає поштовхом до любові чи творення сучасного мистецтва. Включає в себе інтелектуальну лінь, як і припливи творчості. Творча сила мистецтва може викликати і красу, і потворність. Французька збірка Шарля Бодлера «Квіти зла» і румунська збірка Тудора Аргезі «Квіти плісняви» пропонують цю двоїстість навіть у своїх назвах.
Коли я говорив у Нью-Йорку 1989 року про осяяння слова, я апелював до рідної мови, а не до мови, в яку я еміґрував. Краса англійської мови не була мені доступна внаслідок кораблетрощі, в яку я потрапив у зрілому віці. Чи могло так бути? Чи міг би я пережити англійською оте захоплення, яке я вперше відчув у неповні дев’ять років, а також моє пізніше самопізнання через румунську літературу.
Під час перебування в письменницькій резиденції Ledig House у Швейцарії кілька років тому, я поцікавився у видатного німецького перекладача російської літератури, у якому віці людина мусить засвоїти мову настільки добре, щоб писати нею літературу. Відомо, що Набоков вивчав мови змалку. А Конрад плавав поміж портами і мовами, коли був ще достатньо молодим, щоб до них пристосуватися. Пересічні приклади тут не пасують.
— Дванадцять років, — сказав перекладач.
— Дуже шкода, — відказав я. — Мені вже тринадцять.
Насправді мені вже було вчетверо більше від того віку.
Викорінення і відправлення у вигнання є травмою з деякими позитивними аспектами. Вони стають очевидними тоді, коли людина усвідомлює користь від пробудження в собі відчуття власної вартості. Тимчасовість і небезпека можуть сприяти вивільненню. Вигнання має в собі ще й досвід виховання. Коли хтось вимушений почати з нуля у зрілому віці, заново увійти у світ і ще раз довести свою вартість, як старе немовля, чиє минуле стерли і водночас запропонували «другий шанс» для того, щоб відбудувати своє життя з нуля, при чому попередньої жвавості та рішучості вже нема, — то потрібно чимало вчитися.

У віці двадцяти шести років румунський письменник Еміль Чоран почав привласнювати багатство французької мови мов скупий пірат. Він назвав це мовне перетворення ідентичності «найбільшою, найдраматичнішою подією, що може спіткати письменника». «Історичні катастрофи у порівнянні з цим — ніщо», — згодом стверджував він. «Коли я писав румунською, то слова були незалежними від мене. Щойно я почав писати французькою, я свідомо підбирав кожне слово. Вони були переді мною, іззовні мене, кожне на своєму місці. І я їх вибирав: зараз я візьму тебе, а тоді — тебе». Зміна мови відіграла переломне значення в житті Чорана після виїзду з Румунії. «Коли я змінив свою мову, я знищив свою минуле. Я змінив ціле моє життя». Це правда? Уже відомому французькому письменнику і блискучому стилістові на французькій мові, Чорану безкінечно являлись привиди минулого; він уважав їх гнітючими й принизливими. «Моя країно! Я хотів за неї учепитися — та не було за що», — написав він у 1950-х роках. Утім знамените Чоранове мовне перетворення виявилося зрештою аж не настільки звитяжним. «Сьогодні мені знову видається, що я пишу мовою, яка мені аж ніяк не пасує, що у неї немає коріння: це теплична мова. Французька не підходить жодному темпераменту. Мені потрібна варварська, п’яна мова», — сказав письменник Фернандові Саватеру 1977 року. На смертному одрі він заново відкрив румунську, але не себе. Він пережив екстази забуття. Найбільша радість, найвище покарання. Кінець.
Однак мої причини для розриву зв’язків, можливо, були сильнішими, аніж ті, якими керувався Чоран. Зрештою, я не відпустив рідної мови, а оскільки я не міг повернути час, то й не міг прагнути перетворення і глибокої, радикальної зміни, з якими Чоран боровся у вигнанні протягом кількох десятиліть.
Проблеми у письменників дотичні не лише до їхньої мовної ідентичності, але також до їхньої мотивації та індивідуальної долі. У порівнянні з колективними історичними нещастям їхня морока може видатися просто дитячою. Багато митців і письменників занепадають духом у вигнанні чи вдома ще раніше, ніж постає проблема зміни мовної ідентичності. А проте історичні катастрофи часто бліднуть у порівнянні з темними силами, які нищать мову людини.

З англійською мовою я був подібний до вкинутого у відкрите море. З жахом виявив, що поводжуся як професор Пнін у романі Набокова. Той уважав, що «Гамлет» звучить краще у російському перекладі, ніж в оригіналі. Протягом першого десятиліття я несамовито непокоївся, коли мене запрошували виголосити доповідь на конференціях. Не лише через мій акцент, але й тому, що я безперестанку боявся, що загублю або забуду рукопис доповіді.
Я досі пам’ятаю, як приїхав до Турина в 1991 році і виявив, що мій багаж загубився. Наступного ранку я повинен був виголосити доповідь англійською мовою і у відчаї спробував переконати організаторів конференції перенести мій виступ на другу половину дня. Тим часом мої валізи привезли, і крім того мені пощастило: на конференцію приїхало декілька італійсько-румунських перекладачів, тож я міг говорити без рукопису. Епілог вочевидь більш щасливий, ніж історія бідного Пніна, який проґавив свій потяг на конференцію та ще й узяв не ту лекцію.

Утвердження, яке дарує переклад, для того, хто живе у своїй країні, змінюється і для тієї людина, що звідти їде геть. «Вдома» переклади є приємними подарунками від незнайомців. Письменник, якого переклали кількома мовами, не може оцінити усі ці переклади. Він живе у своїй власній мові, у якій він знайшов власний голос і характер. Тексти чужоземними мовами не впливають на його основну творчість; оці коди, якими зашифровані його твори та які він сам часто-густо не в змозі розгадати, є нічим іншим, як утішними подарунками.
Для автора, який зазнав викорінення, переклад стає чимось на кшталт в’їзної візи у світ, в якому він тепер живе (а також у інші землі та князівства). Разом з отриманим громадянством переклад гарантує літературне посвідчення, а ще породжує нові та цілком двоїсті відчуття від приналежності до спільноти, до якої митець приєднався як «чужоземець». У перекладі письменник більш зрозумілий, аніж у повсякденному спілкуванні. Переклад може відкрити нові можливості для ширшого кола спілкування зі співгромадянами, надто зі співгромадянами-письменниками.
А втім, усе залишається безнадійно невизначеним для письменника у вигнанні, який, хоч і перекладений на інші мови, надалі пише своєю рідною і тепер уже кочівною мовою. Така робоча гіпотеза лише поширює невпевненість і викликає зневіру. Гетероніми, як Фернандо Пессоа назвав свої складні й суперечливі творчі вартості, замінюються одним і тим же ортонімом, який одягнений у маски інших мов.

Цілісність письменника і його внутрішнє «я» є невіддільні від його мови. Вони стають мінливими й туманними, коли його рідну мову викрадають. Сумніви, які той завжди мусив приховувати, стають великою перевагою у двозначності та невизначеності його нового становища.
«Мій безпомильний спосіб визначення якості речення — це уявити, що я опинився посередині Сахари без жодної книжки. У кишені я знаходжу клаптик паперу з одним реченням. Якщо воно раптово пояснить значення пустелі і мені вже не кортітиме забратися геть звідтіля — тоді я знаю, що речення добре». Ці слова належать румунському письменнику й моєму приятелеві. У пустелі вигнання, яку Левінас вважав випробуванням духу і де письмо постає з пустки, я часто повторював ці слова. На мить вони надавали значення пустелі, яка мене оточувала, та пропонували пристановище, яке я так довго шукав. Та однак… у Нью-Йорку «добре» румунське речення повинно пройти крізь канал викривлень та зігнутостей, метаморфоз і ушкоджень, щоб його вдалося перекласти на мову, в яку тепер одягнена моя ідентичність.

Роки текли як вода, і я добре усвідомлював, наскільки неприйнятною ставала для мене ілюзія непроникнення, та водночас я знав, наскільки я залежу від цієї ілюзії. Моя дилема набрала значно чіткіших рис влітку 1991 року. Мій видавець з Нью-Йорка, Gross Press, запланував збірку оповідань і збірку есеїв для мого американського дебюту. Різні перекладачі взялися за оповідання, і разом зі своїм редактором я намагався покращити англійські версії. Румунський текст лежав на столі поруч із французькими та італійськими перекладами. На щастя для мене, американський редактор володів обома цими мовами. Вдвох ми стрибали з мови на мову та переробляли англійську версію. Внаслідок цього більш істотним ставало те, «що» речення намагається сказати, а не «як». Це було логічне, «аристотелівське» зменшення аж упритул до знищення — такий собі спосіб дарвінівського змагання за існування, у якому оригінальність може виявитися однією з найгірших вад. Як сказав Вальтер Беньямін: «Кожен переклад, який має намір виконати функцію передачі, не може передати нічого, крім інформації — тобто, щось малозначне».
Врешті-решт моя книжка вийшла у версії, златаній докупи з багатьох джерел, однак звучала англійською пристойно. Попри три місяці своїх мук, я був щасливий потримати книжку в руках. Можливість бачити книжку у вітринах книгарень і читати хвалебні рецензії змусила нагадати собі, що важке випробування перекладом — це привілей, який чимало письменників вдома чи у вигнанні ніколи не отримають.
Чи означало це, що я приймаю заступника, самозванця, поверхового пародиста? А втім, я нагадав собі, що знайомився з іспанською, франзузькою, російською, італійською і німецькою літературами головним чином у перекладі — та наскільки важливою виявилась ця зустріч з великими майстрами. З перекладами завжди або майже завжди така справа.

Перше речення у збірці есеїв «На контурі» (1984) звучить так: «Передусім народ об’єднує мова». Я був глибоко переконаний, що мова — це матриця, фундаментальний фактор, який формує спілкування між індивідуумом і спільнотою. У той час мене атакували у соціалістичній пресі як чужинця, космополіта, антинаціоналіста та антипартійця.
В кінцевому підсумку, як ми бачимо, я не зміг запобігти цьому і став справжнім експатріантом і вигнанцем. З іншого боку, Віттґенштейн сказав: «Межі моєї мови — це межі мого світу». Здоровий глузд і не надто молодий вік, у якому відбулося моє вигнання, послугували вагомою причиною для мого вивільнення від химерного писання. Зрештою, я продовжив подорож, яку розпочав у складних політичних умовах у моїй країні та мові.
Вигнання для письменника є жахливою травмою, з облущенням шкіри і позбавленням душі, автор змушений замінити внутрішні органи свого мовного буття. Не раз це призводило до трагічних наслідків.
Симулякр, який пропонує переклад (хоч він і замінник, сурогат, копія), може забезпечити непередбачуване полегшення. Переклад подібний до самого вигнання; текстуальна міграція, процес міграції з одного місця (мови), тобто точки відправлення, до нового місця (мови) — точки призначення. У такий самий спосіб відбувається процес перенародження і адаптації кочівного тексту до нового контексту.
Асиміляція призводить до перекладу власного «я» на іншу мову та культуру, де воно намагається знайти своє місце та свою експресію. Агресивні «перекручування» (знову тут згадуються позбавлення й залежність) містять у собі пробудження непевності.
Вигнанець має нові, особливі теми для роздумів. Він стає, зрештою, гібридом, компромісом між тим, що він привіз із собою, і тим, що він згодом набув.
Переклад надає нову мовну форму для старого змісту. Ми знаходимо у процесі мовного переміщення багато модуляцій, які вигнанець сам переживає. Текст — це живе тіло, істота. Кінцевий результат мусить належати цілковито новій мові, як то кажуть — вихідній мові, а не оригіналові. На процес перетворення витрачається певний час, після чого остаточний результат уже знаходиться на іншому березі, на новій мовній території, у новій текстовій домівці. На відміну від цього вигнанець часто, якщо не завжди, коливається між минулим і теперішнім. Поміж процесом утворення-спотворення-відтворення, поміж різними можливими «я», доки поступово двійник не почне представляти себе на новій соціальній сцені. Це поступовий процес втрати й набуття, рани й відродження, ламання старого й підживлення нового, напружений обмін енергією.
Вигнання — це також надзвичайний процес освіти і перевиховання, особливо для тих, хто прибув до нових країв у зрілому віці. Те, де починається і де закінчуються людина — це два полюси привілейованої екзистенційної мандрівки з небувалим стражданням і піднесенням. Велика школа безцільності, виселення і врешті-решт смерті, тобто кінцевого виселення, не виключає сцен запаморочливого тріумфування. Відчуття перенародження надають надзвичайну цінність в контексті нашої ефемерності.
Як і все, що стосується людини, складні умови вигнання складаються з втрат, набуття, безнадії та надії. Травма перекладу також має позитивні ефекти. Не раз траплялося, що під час вичитування навіть не зовсім досконалого перекладу я натрапляв на певні мовні варіанти, які мені імпонували більше за ті, що в оригіналі. Я тоді змінював слово в румунському оригіналі на перекладене з англійської. Як казали романтики, іноді переклад може бути найкращою літературною критикою. Ти можеш помітити неоковирні місця у тексті.
Ми повинні згадати, що Пруст знайшов себе через переклад Джона Раскіна. У перекладі, у творенні перекладу, він знайшов модель і голос. «Мені залишилося перекласти ще дві праці Раскіна, — написав він у 1904 році, — й опісля я спробую перекласти своє бідне серце, якщо не помру до того часу». Ми не завжди достатньо наголошуємо на винятковій важливісті перекладів для отримання нових знань і налагодження діалогу між націями. Надто не наголошуємо на особистому відкритті випадкових, великих друзів. Значно важливіших за тих, з якими ми зустрічаємося вранці за кавою.

Мене єднають з Паулем Целаном не лише Буковина й табори Трансністрії, які залишили слід на наших долях у різний спосіб. Німецька мова Целана від початку була мовою вигнання, яка потрапила до Буковини з Відня, а не з Берліна. Він охарактеризував свою короткотривалу і безтурботну молодість у Бухаресті як час гри слів і каламбурів. Він був переконаний, що німецька мова надала йому несправедливу перевагу над його приятелями, які писали румунською. Ежен Йонеску стверджував, що він імовірно став би кращим письменником у Румунії, аніж більш важливим, ким він став у Франції. Моя румунська біографія і мова були не тільки епізодами у моїй молодості. Мої «словесні ігри» тривали протягом більшої частини мого життя і були чергуванням між жахом і радістю, небезпекою і переродженням, апатією і творчістю, поверненням до драматичних подій, приниженням, викоріненням.
Целан осів саме у Парижі, а не у Відні, Берліні чи Цюриху, і там продовжив писати своєю кочівною мовою, мовою у вигнанні. Не дивно, що він вважав мову вітчизною поета, навіть коли мова була німецькою, а поет — євреєм. Навіть коли мова румунська, а письменник — єврей, я би додав…
Якби Целанові присудили цілком заслужену Нобелівську премію, то яка країна могла би претендувати на нього? Нагорода чітко присуджується літераторові, а не країні. Я зовсім не здивувася, коли В. С. Найпол відгукнувся на звістку зі Стокгольма словами, що він не належить жодній конкретній країні. Думаю, йому слід було додати, що насправді він належав мові. І так само повинні були сказати Еліас Канетті, Ісаак Башевіс Зінґер, а ще й Кафка, якби його чудові, сновидні криптограми зуміли дістатися до отого суперечливого комітету світової слави.
Одні з найбільш цікавих дебатів точилися на Конференції єврейських письменників у Сан-Франциско 1998 року навколо гіпотези, що найвидатнішим ізраїльським письменником на івриті у ХХІ столітті може бути не єврей. В останні десятиліття, після того, як події у світі пішли свої кривавим шляхом, Ізраїль почав приймати імміґрантів з В’єтнаму або Чилі. Їхні діти вже є ізраїльтянами протягом двадцяти років і «заземлені» в іврит. Нині багато румунських робітників і прибиральниць з Філіппін або Тайланду живуть в Ізраїлі. А що, коли наступний натхненний співець на івриті буде чилійцем-ізраїльтянином або дитиною румунського чи філіпінського робітника, а не єврейського? Більшість учасників конференції, в тому числі ізраїльська делегація, що складалася з євреїв з Іраку, Марокко, Румунії та Німеччини, відповіла з ентузіазмом. Це доволі парадоксально для держави, яка вірить, що вона є вирішенням нерозв’язного питання про єврейське вигнання. Цілком імовірно, що нове століття також побачить великого німецького поета турецького походження або ж французько-алжирського чи японсько-австралійського.

У Нью-Йорку я досі живу в румунській мові, як Пауль Целан жив у німецькій мові в Парижі.
Структурні різниці у румунській та англійській мовах значно складніше з’єднати за допомогою моста, аніж у румунській та романських мовах. Румунська, по суті, є сумішшю латини та східних мов. Моя книжка «Примусове щастя» вийшла англійською мовою в перекладі з французької; деякі інші мої оповідання та есеї були перекладені на англійську з німецьких перекладів. Дещо складно для відносно недосвідченого перекладача знайти англійські відповідники для нечіткості, метафор, гри слів, прогалин, двозначних алюзій, іронії, інтертекстуальної розмитості, які практикуються в румунській літературі. Для того, щоб текст прийняв американську ідіому, його часто мусять перелатати. Невідповідність потрібно виправити, а все, що видається дещо невиразним або специфічним, потрібно замінити. Природно, що великий і відданий справі перекладач із запасом часу може знайти блискучі відповідники для чого завгодно. На жаль, посередників генія годі знайти на будь-якому розі. Як зауважив мій перший німецький редактор ще двадцять років тому: переклади вимагають наполегливості й таланту, зусиль і грошей. І він навіть не брав до уваги внутрішні низькі літературні стандарти, щораз швидший темп прочитання й редагування, зростаючу нехіть до дивини й ексцентричності серед інших літературних традицій на користь того, що легко зрозуміти і що матиме комерційний успіх. Книги стали простим товаром, який повинен так само залюбки купуватися і споживатися, як і будь-який інший товар на ринку.
Чи потрібно спрощувати чиєсь міркування або висловлювання, щоб полегшити завдання перекладача перед тим, як полегшити це завдання видавцеві й читачеві? Я іноді використовував отаке примусове викривлення для того, щоб не опинитися загнаним у глухий кут. Вислів не був подібний на «білий» стиль Кафки, а на вільний опис без будь-якого екскурсу, чарівності й таємничості. Уникаючи стилістично ризикованих прийомів, труднощів чи проникливості, красномовних чи ідіоматичних виразів, я сам став простішим, таким в’ялим, що ледь не повністю перетворився на білий аркуш паперу.
Творча криза для письменника підкреслює письменницьке божевілля, обов’язкове для продовження цієї авантюри, абсурдність, яку вигнання лише підсилює. Складно було пережити цю кризу, якщо мені справді це вдалося. Коли мене періодично запитують у Нью-Йорку, якою мовою я пишу, то я відповідаю, лиш напівдотепно, що мовою пташок.

Ганна Арендт, яка сама була вигнанкою, колись сказала: «Що залишається? Залишається рідна мова». Ніхто не може відібрати мову, в якій відбулося формування або травмування. Існує румунська мова мого мислення і спілкування. Також є англійська мова преси, телебачення і банківських форм, моїх американських друзів, навчального закладу, в якому викладаю, або ж мого лікаря, — ці мови не так легко поділити на приватне і публічне князівства. Їхня взаємодія не може зводитися виключно до рівня індивідуального буття і соціальної ідентичності. Першопричина для цього напруження — не тільки мовна, а ще й географічна, історична і психологічна.
Моя англійська — це орендована мова, запозичена таким собі Робінзоном Крузо для соціальної взаємодії з тими, хто надає йому притулок і опіку. На відстані від природної сфери моя «стара» мова тепер існує тільки для мене; я сам паную над її кочівною магією.
Після вигнання мова теперішнього життя чіпляється за мене з усіх усюд. Ті, хто говорять між собою поблизу мене, або навіть говорять до мене, почали з часом, щоправда, дещо боязко, сягати закутків моєї внутрішньої мови. Напруження між двома мовами сьогодення, у кінцевому підсумку, творить плідну синергію і створює перепони. Непорозуміння і перекручування є лише неминучим негативом, який знаходиться осторонь від обміну, що також приносить розуміння, коли мови віддзеркалюють і збагачують одна одну. Подекуди на мене сходить раптове натхнення, коли я повертаюся до розділу в оригінальному румунському тексті після спрощення англійської версії. Терапевтичний дух допомагає мені повернутися до себе, загоїти рани, що трапилися у іноземному тексті, який є моїм, але, строго кажучи, водночас таким не є. Влучні й неперекладні румунські слова й вислови, над якими я раніше ніколи не розмірковував, зненацька показали свою унікальність, різкість та оригінальність.
Якщо мова відмежована від вітчизни та людей, які її щоденно омолоджують, то її існування «без коріння» ризикує перетворитися на артефакт. З іншого боку, коли вона переноситься в чуже мовне середовище, то може показати нові якості, попри існування в буденності. Утім, стосунки між чиєюсь рідною мовою, яка до того ж ще й кочівна, і залишеною країною — зовсім не стають простішими.
Той факт, що хтось приналежний до мови, жодним чином не гоїть ран, які вітчизна завдала чиємусь життю; і якими б невиліковними ці рани не були, вони все одно не применшують безцінний дар — мову, в якій ми живемо.

Коли мої перші перекладні оповідання були надруковані 1970 року на івриті в Ізраїлі, в антології під назвою «Єврейські письменники по-румунськи», мене роздратувала назва. Я вважав себе просто румунським письменником. Моя «етнічність» була і моїм тягарем, і моїм багатством, і моєю історією, і більше нікого не стосувалася. Я не вважав мову «болісною узурпацією чужої власності», як сказав Кафка.
Відтоді я дізнався, що письменників часто-густо класифікують не за «чільною ознакою» — мовою, — а за іншими категоріями: чорні письменники, письменники-ґеї, католицькі письменники, письменниці-жінки і, ясна річ, єврейські письменники. Їх усіх занесено до відповідних підгруп згідно з особливостями ідентичності, а не згідно з їхньою ключовою ознакою — їхньою мовою.
Моя власна біографія слугує нагадуванням, що історію й особисту долю не можна ігнорувати. Біографія, якою пройшлись Голокост, комунізм, вигнання, вказує на певну ідентичність, незалежно від мови її носія.
Чи ми в кінцевому підсумку вростаємо в ідентичності, до яких нас безкінечно зараховують? Чи ми врешті стаємо тими, ким нас безперервно називають? Чи я американський письменник з румунською кочівною мовою, чи американсько-єврейський, або єврейсько-американський письменник, що пише румунською? Чи я просто румунський письменник, що живе у США? Письменник у вигнанні — яким я був ще до вигнання? Або ж єврейський письменник, що пише румунською, — як мене таврували мої прихильники та багато ворогів?
Оце на перший погляд поверхове питання почало ще більше збивати з пантелику, коли чужинець у своїй вітчизні був вимушений ще раз стати вигнанцем і його рідна мова ще раз стала кочівною. За останні двадцять років я не міг припинити запитувати в себе, чи ота дошкульна назва тієї ізраїльської антології не була — попри моє тодішнє роздратування — точним передчуттям: влучною оцінкою моєї долі.

В одному зі снів, що його Антоніо Табуккі описує у своєму пригодницькому романі «Реквієм: галюцинації», у якому відбувається сонна експедиція в пошуках Фернандо Пессоа, оповідач зустрічає свого покійного батька. Батько молодий і на диво не говорить італійською мовою, єдиною мовою, яку він знав, крім португальської. А чи це так тому, що галюцинація відбувається в Португалії, чи тому, що італійський письменник написав книжку не італійською мовою, а своєю другою мовою — португальською?
— Що ти робиш у формі моряка тут, у «Пенсіон Пеньсао»? — запитує син.
— Зараз 1932 рік, — відказує батько, — я проходжу військову службу, і наш фрегат кинув якір у Ліссабоні.
Він хоче довідатися у сина, який старший за нього і все знає, як він помре. Син оповідає батькові про рак, який його, насправді, вже вбив.
Слово було не лише на початку. Опісля надходить остаточна тиша, ми часто завершуємо наше існування словом. Чехов сказав свої останні слова — «Ich sterbe» (я помираю) — не на мові, у якій жив і працював, а мовою країни, де він закінчив свою земну подорож.
Коли я іноді бачу вві сні своїх батьків, вони говорять до мене румунською. А проте я не можу передбачити, якою мовою я попрощаюсь із цим світом. Мова смерті іноді відрізняється від мови життя, яке, власне, закінчується.

З англійської переклав Остап Кінь

ілюстрація: Микита Власов

рейтинг:
5
 
(2)
Количество просмотров: 4342 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode