шо нового

Марiо
 
21:19/01.11.2013

Сергій Жадан (м. Харків)

МАРІО

Майстерню облаштували в підвалі ЖЕКа. Жодної вивіски, але кому потрібно, той знав — звертаєш від метро, знаходиш потрібний будинок, пірнаєш до цегляної брами й бачиш у стіні чорні залізні двері. Далі або стукаєш, або телефонуєш. До майстерні занесли продавлену канапу, на якій спали робітники, коли не траплялося замовлень. Посеред кімнати темніли верстати, вздовж стін тулилися столи, захаращені банками, щітками, сухими ганчірками, пензлями й олівцями, а ще — витертим наждаком і тупими перочинними ножами з надламаними лезами. Під стелею розгойдувалася потужна лампа, на стінах висіли вижовклі заводські плакати й кілька почесних грамот, отриманих за успіхи в греко-римській боротьбі. В майстерні пахло фарбою, лаком і старим деревом, а ще — чужими помешканнями, з яких притягувалися сюди для ремонту й реставрації крісла, стільці, шафи та книжкові полиці.
Зранку в майстерні відчинялися вікна, що виходили на подвір’я, заросле травою та диким часником. Приміщення наповнювалося повітрям і глухими звуками вулиці. На подвір’ї росли покручені яблуні, під ними робітники спорудили дві лавки, на яких також можна було спати. Ще далі, за деревами, стояли покинуті прибудови, втім, продертися туди за плющем і травою було не так просто. А вже за ними громадилась цегляна стіна, частина давніших будівель, свого часу зруйнованих і забутих. Стіна обривалася на широку вулицю, що тяглася вгору, повз політехнічний, у бік центру. Влітку квартал зовсім порожнів, і подвір’я стояли тихі, як церкви в понеділок. Роботи ставало менше, працівники слухали радіо на мобільних телефонах.
Маріо працював тут від зими. В березні приміщення було вогке, сніг лежав під вікнами до середини квітня, й вони з напарником закушували ним — темним і твердим — вино з паперових пакетів. Напарник, Яша, працював у майстерні від самого початку, шефа пам’ятав із вісімдесятих — разом працювали на велосипедному, разом пішли у вільне плавання, потім шеф сів, Яша його вірно чекав, як морячка на пірсі, років десять тому, на початку двохтисячних, шеф відбив підвал і влаштував у ньому реставраційну майстерню. Сам знаходив замовників, сам щось перекуповував, завозив уночі виловлені речі, приходив зранку з підозрілими клієнтами, легковажно підіймав ціну на старі комоди, з кимось зідзвонювався, когось уникав, мало з ким товаришував, мало кому подобався, мало цим усім переймався. Всю роботу робив Яша, який мав золоті руки й залізну печінку. Роки, втім, не робили його молодшим, і Яша замовив собі помічника. Шеф чужих не брав, хоча й своїм не довіряв. І тоді його близький приятель, Коля, порадив їм свого племінника, Маріо. Сказав, що на роботу краще брати знайомих — вони, принаймні, не вступатимуть до профспілок. Шеф погодився, часто говорив потім, що зробив добре діло, але говорив так, ніби шкодував за вдіяним. «Марік, — звертався він до нового підмайстра, — потрібно завжди шанувати батьків. Навіть якщо їх у тебе немає». Маріо справді ріс без тата, котрий свого часу виїхав із заготівельною бригадою на Північ і не повернувся, тож виховувала його мама, як уміла і могла, себто ніяк. В найбільш відповідальні моменти допомагав дядя Коля — він відмазав племінника від війська, він допоміг йому влаштуватися на заочне відділення, він час від часу підкидав роботу. Але ставився до малого з підозрою, тримаючи на відстані. Маріо це розумів, тож у свої тридцять довіряв лише провидінню. Хоча довіри воно відверто не заслуговувало.
Робота не була цікавою, проте й особливих зусиль від підмайстра не вимагала — Маріо тягав меблі, лакував деталі, зачищав дерево. Коли шеф вибігав у справах, Яша йшов за вином, а Маріо валявся на канапі й гортав старі газети, дивуючись прочитаному. Магазин із вином знаходився напроти майстерні, вмурований у заводську прохідну. Яшу там знали й не любили. До учня свого Яша ставився з педагогічною ніжністю, навіть за вином бігав сам. Випивши, майстер багато розповідав про життя, Маріо слухав неуважно, а почутому не надто вірив, бо коли вірити Яші, виходило так, що в світі не лишилося жінок, з якими він не спав, і чоловіків, з якими він не пив. На роботу Маріо приходив у кедах, перемащених лаком, широких білих джинсах, так само залитих кольоровою хімією, й волонтерських швейцарських футболках, яких його мама тримала вдома цілий набір. Мав спокійний, дещо замкнутий характер і добру натуру, роботою не переймався, давно би звільнився, якби не Коля. Колю він боявся, Коля пригнічував його своєю нав’язливою байдужістю. З усім іншим у Маріо проблем не було — друзів не мав, з мамою жив разом, але розмовляв рідко, оскільки нічого нового мама йому не розповідала, а зі старого й давно відомого йому мало що подобалось. Любив спати вдень, під час сієсти йому зазвичай снилось щось екзотичне та загрозливе — змії з головами жінок, лисиці, що співали оперними голосами, будинки у вогні, й ріки, над якими літали веселі дракони. Прокинувшись по обіді, вилізав через вікно на подвір’я й сидів на лаві. Його обступали пси, втім, без особливого завзяття — що можна взяти з такого дивного пасажира, який пахне лаком і деревом, що в нього може бути в кишенях, окрім цвяхів, мотузок, схожих на кулеметні набої металевих прямовисів і гострих циркулів? Іноді Маріо лишався працювати вночі. Вмикав настільні лампи, й до кімнати відразу ж тяглися комахи та жуки, обпікаючись і падаючи на підлогу. Маріо блукав кімнатою й жуки весело хрускотіли під його ногами, ніби горіхи.
Тієї ночі він теж не спав, тримаючи в собі цей стан довгого безсоння, втому, що приходила на ранок, відчуття неприв’язаності до руху планет у небесах. Тридцять років — найкращий вік, аби тішитись часом, який минає, і не шкодувати, що він минає так швидко. Звички його давно склалися, неспокій розсмоктався, залежності набули чіткості. Влітку особливо гостро хотілося не засинати, зберігаючи в собі примарність і минучість усієї темряви світу. Десь о шостій ранку Маріо кінцево втратив орієнтацію в часі — сонце вже стояло над деревами, але й місяць так само висів угорі, відчуття було таке, що місто давно прокинулося й усі займаються важливими справами, від чого Маріо охопив незрозумілий неспокій, якесь передчуття, ніби планети вишикувались над ним, натякаючи на початок чогось важливого й неймовірного в його житті, чогось, що має початися саме цими дивними днями, наприкінці червня, коли сонця й місяці множаться й ховаються в повітрі, мов лисиці в теплій траві. Він зачинив вікна, вийшов на вулицю, дістав телефон, аби подивитись, котра година. Саме тоді йому зателефонував Коля.
Коля торгував овочами, мав два кіоски на Кінному, два в місті. В одному з них працювала мама Маріо. На початку літа спробував відкрити ще один, п’ятий, і прогорів. Від нервів сіла підшлункова. До лікарів Коля вирішив не звертатись, традиційно лікуючись алкоголем. Вчора зранку попхався на весілля до доньки однієї своєї однокласниці, що пару років тому померла, лишивши по собі добру пам’ять і дорослу спадкоємицю. Вітав молодих, говорив про сімейні обов’язки, чіплявся до жінок, сварився з чоловіками. Поночі його скрутило. Опинився в лікарні. Гнівався. Сварився з лікаркою. Щойно та пішла, набрав племінника.
— Марічек, — обережно й сухо добирав слова, аби не видатися надто безпомічним, — говорити не можу — тут сплять. Зроби так — сходи до мене, ключі в тебе є, візьми зубну щітку, візьми бритву, візьми фен, візьми домашнє взуття, візьми рушники, білизну, журнали, грілку, карти (я зараз про гральні говорю, ти розумієш), миску, ложку, набір ножів, кілька свіжих сорочок, краватки, носові хустинки, чайник, термос, тостер…
— Ви що — переїжджаєте? — перебив його Маріо.
— Я в палаті, — жорстко відповів Коля.
Маріо злякався. А Коля продовжив:
— Мене прямо з весілля забрали. Вночі. Навіть переодягнутись не маю в що. — Давай, Марічек, давай, — тиснув на племінника холодно, — рухайся, рухайся.
Нервовість його передалася Маріо. Коля вмів напружити, любив тримати все під контролем, монтував систему родинних стосунків, ніби липку павутину, й страшенно ображався, якщо комусь траплялося вирватись із його ніжних чіпких обіймів. Багато говорив про рідних, говорив загалом добре, але ставився до них при цьому ніби до боржників.
Мешкав Коля в двоповерховому будинку неподалік, йому належав цілий перший поверх. Будинок стояв у глибині двору, з вулиці його навіть не було видно. Стіни пропускали вологу, балкони провисали, стеля могла давно обвалитись, проте трималась на якихось невидимих кріпленнях та опорах. Кімнатами Коля вміло розставляв відра та баняки, наче хитромудрі пастки, до яких намагався піймати коштовні дощові краплі. За радянської влади в будинку жили чотири родини — Коліна родина займала дві кімнати на першому поверсі, поруч із ними жили Павлови — Павлов-тато, інженер, Павлова мама, теж інженер, і їхня донька — істеричка й інтриганка. Нагорі, прямо над ними, жив Шалва Шотович — грузинського роду, начальник цеху на Шевченка, самотній джигіт із купою зв’язків. В іншому кутку на тому ж поверсі жили старі більшовики, Коля їх розрізняти так і не навчився. Можливо, вони просто добре конспірувалися. На початку дев’яностих Павлови виявились євреями й виїхали. Квартиру за копійки продали Колі. Більшовиків ставало все менше. Врешті, лишилась якась старенька. Почувалась не найкращим чином. Іноді, побачивши себе в дзеркалі, лякалась. Коля її підгодовував. Шалва теж виїхав. Але квартиру не продав. Час від часу, раз на два роки, прилітав звідкись із Гамбурга, де працював у порту. Провітрював кімнати, сидів вечорами з Колею, розповідав про новий побут, не скаржився, хоча Коля все одно його втішав. Квартиру Шалва продавати відмовлявся, незрозуміло чому, мовби тримав у запасі варіант відступу, ілюзію того, що все можна повернути, що все знову може бути добре. На той час Коля лишився сам: батьки померли, сестри — Зіна й Марина — вийшли заміж, народили, розлучились, але повертатись до родинного гнізда не поспішали. Марина виховувала Маріо й працювала на брата. Зіна жила коло моря, приїздила рідко. Маріо бачив у цьому сімейне прокляття — мама його вийшла заміж, але невдало. І тьотя Зіна вийшла заміж, але теж невдало. Маріо припускав, що якби Коля раптом теж надумав вийти заміж, у нього б теж нічого не вийшло. Ховав у холодильнику великі суми грошей, тримав у коридорах привезені гуртовиками овочі, спав на двомісному дивані, розкинувшись і забувшись. З жінками йому не щастило, їм із ним — так само. Мав оливкового кольору шкіру, вузькі очі, недовірливий важкий погляд, невиразну усмішку, жовті зуби старого вуличного пса, слабкі легені й заплиле жиром серце. Сніданки Коля готував собі сам. Все так чи інакше мало закінчитись підшлунковою.
Він знайшов ключі, відчинив двері, пройшов коридором, потрапив до обжитих Колею кімнат. В помешканні горою лежала зелень і стояв пил, дещо зарізко відгонило ліками, дещо приглушено — горілою їжею. В першій кімнаті над столом зависала нова модна люстра, з кількома світильниками. Світив, утім, лише один. В кутку стояли дві пральні машини — в одній Коля прав, в іншій зберігав випране. В наступній кімнаті стояли шафи з новим фірмовим одягом і старими дитячими книгами. На підлозі лежали килими, густо посипані чіпсами. Далі Маріо наткнувся на непід’єднаний дріт кабельного й невимкнений подовжувач із тостером на кінці. Коля любив хай-тек, але мав проблеми з проводкою. Кімнати огортав присмерк від зачинених жалюзі, й повітря тримало в собі стільки запахів та встояного тепла, що Маріо не витримав і відчинив вікно. Дістав пакет, почав збирати речі. Покопавшись, знайшов термос, рушники, білизну. Згадав про зубну щітку. Ванна знаходилася в іншому кінці будинку. Минув кімнату з диваном та двома телевізорами (один показував, на іншому був звук), минув загашник, де Коля тримав швабри й мисливську рушницю, рушив прохідною кімнатою, що виводила безпосередньо на простору занедбану кухню, в кутку якої, відгороджена китайською кольоровою ширмою, стояла велика модна ванна, встановлена на чотири цеглини. Коліну кухню він любив, тут завжди можна було знайти щось цікаве — як не в холодильнику, що час від часу вимикався сам по собі, то в старому бабусиному столі, де Коля тримав солодощі та снодійне. А ще стояли тут валізи з журналами й паперові коробки з Коліними шкарпетками, а також пакети з супермаркетів і жіночі торби, притягнуті невідомо ким і невідомо навіщо. Вікно було завішане важким оксамитом, схожим на прапор, це робило довколишній безлад таємничим, тож Маріо й зайшов сюди в передчутті таємниць і загадок. А зайшовши, тут-таки їх і побачив: в ванні, повернувшись до Маріо спиною, стояла юна незнайомка й марно намагалася розібратися з гарячою водою. Ширму було ледь відсунуто, незнайомка, схоже, на гостей не очікувала. Маріо завмер, ступив півкроку назад, відступаючи за двері й знову визирнув. Світло пробивалось крізь діри в оксамиті, вихоплюючи з сутінків кольори й відтінки. На холодильнику голосило радіо, крутили щось надривне, два хрипкі жіночі голоси оповідали про тяжку долю дівчини з невеликого портового містечка, що рано зазнала журби й розчарувань. Незнайомка в ванні навіть не почула, що хтось увійшов, стояла навшпиньках, тягнучись до нікельованої італійської насадки, що її Коля перемотав угорі синьою ізоляційною стрічкою, й погойдувалась, слухаючи сумних жінок, ніби в пісні йшлося саме про її життя. В містечку, де я жила, — заводила перша жінка, — не було жодних розваг, лише щоденне бухалово й вечірній трах у парку культури, білі дими заводів, чорні очі робітників і злодійські малини за нічним лиманом. Так-так, — підспівувала їй інша жінка: — жодних атракціонів, лише сухе південне вино й любов під випаленим накипом зелені. І чорні очі молотобійців, і свіжа малина недільних базарів. Маріо визирав, намагаючись краще розгледіти незнайомку. Була вона невисокою й тонкою, мала довге темне волосся, важке від води, спиналася на пальцях, напруживши м’язи, але все одно нічого не могла дістати, тож і похитувалась так гірко, роблячи й без того не надто веселу пісню зовсім безнадійною. Всі в містечку вважали мене курвою, — плакала перша жінка в радіо, — всі зневажали мене за фарбовані кучері, за золотий ланцюжок на беззахисній шиї. І кожен фраєр намагався зазирнути мені під сукню, торкнутись мого стегна в темряві кінозалу. Справді-справді, — підтягувала друга: — чорні нитки в її волоссі тонко світилися в темряві кінозалу, й засмучені чоловіки проводжали її пізньої пори, оливковими вечорами, мрійно задивляючись, як теплою бронзою відсвічує її шкіра. Але вони любили її, — додавала друга жінка, ніби щось важливе, — за її легковажність та безтурботність. Маріо слухав і дивився. Литки вона мала стрункі й невагомі, стегна — м’які, шкіру мала темну, наче багато працювала на виноградниках, багато ходила під сонцем, не ховаючись від вітру й дощу. А перша жінка продовжувала: якось, — говорила, — я зустріла його, на святковій площі нашого містечка. Був він справжнім гангстером, чистив лохів по трамваях, ніколи не розлучався зі своєю фінкою, перестрілки, схованки, всі діла, і саме йому я віддала своє серце, така ось любов. Але він кинув мене, одного дня рушивши по етапу, лишаючи мене сам на сам із жорстокою реальністю. Любов-любов, — підхоплювала друга,  — робила святковими її дні, коли зранку вона ви¬бігала на площу, й чоловіки билися на ножах за право купити їй букет польових квітів. Але лише один із них відкрив її серце — радісне, як велосипедний замок, і забрав звідти таємну пружину, позбавивши її голосу, забравши її радість. І де він тепер, якими трамваями добирається нині додому, чому не прийде й не забере її? Вона перекинула волосся собі на груди, й Маріо розгледів кілька ледь помітних родимок на її спині, розгледів її ніжні хребці, що гостро виступали з-під шкіри, ніби озерне каміння, підіймаючись угору, тримаючи її нечутну вагу, розгледів її зовсім дитячі лопатки, не міг відвести він них очей, заворожено спостерігаючи, як вони рухаються, як вони завмирають, розгледів її ключиці, її шию. І з тих пір, — нагадала про себе перша, більш сумна жінка, — я приходжу щовечора до цього бару, що кришується мусарнею, й продаю свою любов вантажникам і листоношам — всім, хто погоджується заплатити за неї бодай щось. Адже нічого в цьому житті не дається просто так, і за все потрібно платити. І оплачуючи солодку любов, ми, зазвичай, отримуємо лише сліди на воді, лише блакитну фарбу, розмазану по обличчю. І оплакуючи любов, — тут-таки підтримала її інша, — ми платимо вдячністю всім листоношам, які не приносять нам поганих новин. За все потрібно платити, щовечора й щоночі, й наші сльози — лише синя фарба повітря, блакитні сліди на воді, золото нашої радості, срібло нашого мовчання. Пісня враз обірвалась, холодильник колихнувся й завмер, незнайомка різко повернулась і подивилася йому в очі.
Спочатку його кинуло в жар, потім крига скувала його рухи, потім він зрозумів, що взагалі не відчуває свого тіла. А незнайомка вже усміхалась йому, як давньому знайомому, й, знайшовши теплий білий рушник, недбало прикрилась ним, нічого насправді не ховаючи, й ступила на розмоклий скрипучий паркет, підійшла до Маріо й легко подала руку:
— Привіт, — сказала, відкидаючи за спину волосся, — Ти Марік?
— Марік, — згадав він власне ім’я.
— А я — Настя, — пояснила вона, — донька тьоті Зіни.
В лікарняному коридорі Маріо мусив зачекати — в палаті лікарка саме пояснювала Колі, що ліки потрібно пити. Коля незадоволено опирався, навіть пробував відкупитись, пропонував лікарці гроші, аби та його відпустила. Лікарка ображалась, пояснювала Колі, що його тут ніхто не тримає, що лікування — справа добровільна, якщо ти, звісно, не шизофренік. Тоді ображався Коля, кричав, що за ті півдня, доки вони торгуються, він устиг би продати півфури бананів. Лікарка починала плакати, Коля просив вибачення й намагався запхати їй купюри до кишені халату, лікарка вимагала, аби він ліг і не бігав за нею з крапельницею в руках. Врешті вона пішла, кинувши в коридорі на Маріо заплаканий погляд. Маріо зайшов до палати. Коля лежав коло вікна, в білих м’ятих брюках і несвіжій сорочці. Під ліжком валялись черевики зі слідами крові. Вигляд мав утомлений, обличчя його, й без того підпухле, після вчорашнього святкування взагалі набрякло й набуло лимонних відтінків. Мав Коля туге черево й короткуваті ноги, загалом племіннику він нагадував негативного персонажа якого-небудь індійського фільму. В індійському кіно такі герої зазвичай зловживають владою й терпінням глядачів. Коля і тепер, з голкою у вені, викликав не так співчуття, як острах — що, як виживе й почне мститись? В палаті з ним лежали ще троє пасажирів: один інтелігентний, в окулярах — лежав якраз проти Колі, читав газети, гриз печиво; коло нього роботяга, явно з заводу — руки в мазуті, під очима мішки, на столику при ліжку кип’ятильник, ніби він саме ним і лікувався; а поруч із роботягою пацан, в помаранчевих шортах, довгих білих шкарпетках, схожих на гольфи, в смугастій футболці, з навушниками на голові — лежав, слухав музику, ні з ким не заговорював, на провокативні питання не відповідав. Можна було подумати, що він просто зайшов полежати, відпочити, послухати улюблену музику. Маріо відразу помітив, що Коля себе вміло поставив — всі пасажири кидали на нього час від часу насторожені погляди, чекаючи — що ж він викине наступної миті, на кого наїде, звідки чекати небезпеки. Маріо за це й побоювався дядька — ніколи не можна було зрозуміти, який у того настрій, коли він жартує, коли збирається в’їхати тобі в коліно. Пильно вивчав співрозмовника крізь вузькі щілинки очей, говорив так, наче робив замовлення в ресторані — і слухати не хотілось, і перервати було не можна. Розмовляв тихо, ти завжди мусив прислуховуватись до його слів, бути уважним, аби чогось не пропустити. Побачивши Маріо, підвівся, виштрикнув голку з вени, приліпив її пластирем до крапельниці.
— Приніс? — запитав спокійно, ніби це не він щойно тут брав на понт лікарку.
— Приніс, — відповів Маріо.
— Що там? — знову запитав Коля, маючи на увазі, очевидно, які-небудь домашні новини.
— Зіни донька приїхала, — відповів Маріо, не знаючи як про це говорити: з радістю чи навпаки — з докором і відразою.
Коля взяв один із пакетів, вивалив з нього все на ліжко. Повільно, не поспішаючи, стягнув із себе сорочку, потім брюки. Кинув усе це до порожнього пакета, передав назад Маріо. Почав одягатися в чисте. Маріо відзначив, що Коля був засмаглий до пояса, проте мав бліді синюшні ноги, мовби хтось узяв різні частини й склав до купи такого ось Колю, і тепер лишилося хіба що закачати в нього трішки крові, й можна буде відпускати на волю. Коля, врешті, заговорив.
— Настя, — сказав, — точно: вона ж мала вчора приїхати. Як я забув. — Він замовк, дивився у вікно, заклавши руки до кишень. Потім обернувся. — Ось що, Марік. Приглянь за нею, доки мене не буде. Добре?
— Добре, — відповів Марік. — Що за нею приглядати? Не маленька.
Маріо помітив, що Коля стискає в кишенях кулаки.
— Не маленька, — відповів племіннику, стримавшись, — а все одно — приглянь. Добре?
— Добре, — заспокоїв його Маріо.
— Я тобі довіряю, — сказав Коля, й Маріо відчув, скільки злості було в цих словах. — Купи їй щось на вечерю.
Дістав із-під подушки пачку грошей, перехоплену гумкою для волосся, відрахував кілька купюр, передав Маріо. Встромив голку в вену, ліг, і незадоволено заговорив:
— Ми всі — одна родина. В родині головне що? Довіра. Запам’ятав?
Було незрозуміло — іронізує він чи говорить серйозно, але Маріо на всяк випадок кивнув. Коли виходив, помітив, що пацан із навушниками дивиться на нього зі співчуттям.
На вулиці зупинився й довго все обмірковував. Зайшов до цілодобового через дорогу, купив мороженої риби. Вийшов на вулицю. Потім повернувся й купив пакет вина. Знову вийшов. Знову повернувся — взяв ще пакет. Подумав, згадав жовте Коліне обличчя, віддав пакет назад. Приготую їй рибу, подумав, і піду. Коли прийшов до Колі, сестра бігала квартирою й пробувала прибратись. Була в легкій короткій сукні. Маріо помітив, як вона схожа на свою маму — довге чорне волосся, короткий яскравий одяг. Братові зраділа, довго й весело обіймалась. Від неї пахло дитячим шампунем. Рибу кинула в мийку на кухні, сказала Маріо зачекати — вона, мовляв, зараз щось приготує, головне — розібратись, що тут у дяді Колі їстівне, а чого краще не чіпати. Довго копалася в холодильнику, вивуджуючи звідти застиглі, мов холодний цемент, пакети з молоком, шматки м’яса, що кольором нагадували нечищені черевики, підозрілі баночки з домашніми соліннями, схожі на відьомські приправи. Викидала все це до відра зі сміттям, зазирала до шухляд столу, ставала на стілець і вибирала щось із горішніх полиць, просила Маріо підійти й взяти в неї з рук цукор, мед і морську сіль. Маріо підходив, дещо сторожко задивлявся на неї знизу, й світло йому повнилося морською сіллю, й сльози виступали на очах від того, що він бачив. Настя навантажувала його соусами й консервами, нишпорила кухнею, зрештою, скинула все це на стіл і спробувала дати раду знайденим запасам. Тут Маріо вийшов із забуття й почав відбирати в неї кухонні ножі. Сказав, давай, мала, йди читати комікси, я сам усе приготую. І піду. Мені, сказав, сьогодні ще на роботу.
— Ти хоч готувати вмієш? — спитала Настя.
— Погано, — відповів Маріо на всяк випадок, згадуючи, як нещодавно варив у майстерні для напарника клей і ледь не спалив будинок.
— Я тебе навчу, — запропонувала Настя, знову беручи все до своїх рук. — Тут усе просто. Головне — спеції.
Вона діставала рибу й овочі, траву й темно-червоні порошки, товчені корені й замордованих комах, все це змішувала й перетирала, ретельно нарізала й дрібно провіювала, скидаючи до великого баняка, що незабаром почав закипати й набувати небачених кольорів.
Маріо стояв у неї за спиною й думав про Колю. Згадував, що той говорив про довіру, намагався здогадатись, що саме він мав на увазі. Не зовсім розумів, як поводити себе з сестрою, сумнівався, чи не піти йому вже тепер. Але знову згадував про Колю й лишався на місці. Щоби відволіктись, запитав Настю, де та навчилась готувати. І почув цілу історію. Виростала Настя в приморському місті, між заводом і портом. Жили вони з мамою в заводському гуртожитку. Тата в них не було, тож коли мама бігла на роботу, Настею опікувалися сусідки. А сусідки наші, розповідала вона, були справжні відьми — вони зупиняли місяць у небі й розганяли дими над нашим гуртожитком. Вони навчили Настю куховарити, навчили застосовувати різні підозрілі приправи, від чого їжа ставала поживною, хоча й не завжди стравною. З дитинства вона запам’ятала безліч смаків і запахів, мертвих птахів на кухні й холодний підвал, обжитий слимаками й наповнений осінньою городиною. Одного разу сусідки випадково її в цьому підвалі зачинили. Вона сиділа там до вечора, доки не прийшла мама. З тих пір, сказала Настя, я зовсім не боюсь темряви.
Я теж не боюсь темряви, відповів Маріо, й тут таки згадав, як йому трапилось ночувати в цій квартирі. Коля поклав його в коридорі на розкладачці, сам довго засинав на канапі, важко повертався вві сні, розмовляв, скрикував і прокидався, диван рипів під ним, мов акордеон. Маріо дослуховувався до Коліного галасу, вираховував інтервали поміж його скрикуваннями, а потім несподівано заснув. Прокинувся, підвів голову й відразу побачив Колю. Той стояв на кухні, коло вікна, зовсім без одягу, й пильно вдивлявся у чорно-лимонну ніч. Місячне світло робило шкіру його болотяною, а череп блискучим. Дихання його було важким і хижим. Стояв нерухомо. Потім розвернувся, й рушив назад до кімнати, в темряві не звертаючи жодної уваги на Маріо. Ступав сторожко й важко. Паркет рипів під його ногами, ніби перший сніг під лапами зомбі, що вийшов на полювання.
Настя розклала в глибокі тарілки те, що зварилось. Пішла до сусідньої кімнати. Сіла на килим, поставила посуд перед собою. Маріо посунув слідом, з вином у руках, розірвав пакет, вино вибухнуло в його руках, заливаючи килим, всотувалось у товсту поверхню, торкалося ліній і рушило симетрію візерунків. Маріо прибіг із серветками й заходився вилизувати цей чортів килим, але Настя зупинила його — сказала, заспокойся, я потім відчищу, я знаю один таємний спосіб, ще давньоіндійський, як чистити китайські синтетичні килими. Давньоіндійський? — засумнівався Маріо. — А звідки знаєш? — В нас, — пояснила Настя, — часто зупинялись іноземці. Переважно моряки й торговці бурштином. Вони мене й читати навчили. Я загалом спочатку вивчила есперанто, лише потім російську. Ти знаєш есперанто? — спитала, поправляючи волосся й осмикуючи сукню.
— Погано, — відповів Маріо.
А сам згадав, як Коля взявся рішати справи з якимись поляками, а він, Маріо, мусив вести з ними телефонні бесіди. Говорили англійською, Коля його й викликав як носія англійської. Проте, говорив Маріо погано, поляки говорили ще гірше, Маріо їх майже не розумів, а те що розумів, Колі відверто не подобалось. Він стояв поруч із племінником, дивився на нього холодно й відсторонено, постійно перепитував, злився, від чого Маріо панікував і розумів ще гірше. Зрештою, Коля відібрав у нього слухавку, злісно пояснив усе, що про нього думає, й узявся вести перемовини сам. Потім показував Маріо рахунки за телефонні розмови, ніби список його, Маріо, дитячих гріхів. Довіра, думав Маріо, аякже.
Про їжу всі якось забули, Маріо сидів і згадував усі життєві прикрощі, думав про довіру й легковажність, думав про те, що йому взагалі нечасто довіряли, і ставало йому від цього ще прикріше й незатишніше. Вона справді схожа на свою маму, подумав. І на мою теж. Усі жінки в нашій родині чимось подібні — вони так багато говорять, що ти просто не встигаєш їм відповідати. Тому вони думають, ніби їх усі ігнорують. Як і його мама, Настя мала допитливі очі й ніжне обличчя. Вона так само легко одягалась, не боячись протягів і не відчуваючи холоду. Так само швидко добирала потрібні слова, так само голосно їх вимовляла. Яким, цікаво, був її тато? І чи був він у неї взагалі?
Настя, натомість, засумувала — брат сидів на кривавому килимі й думав про щось своє. На неї уваги не звертав. Чи, принаймні, робив вигляд, що не звертав. І тоді вона розповіла ще одну історію.
— Я рано закохалася, — сказала вона, — у нас у місті всі рано закохуються, особливо жінки. Він був старшим за мене років на десять. Ось як ти, — вона торкнулася Маріо. Той неуважно повів плечем. — І тому в нас нічого не вийшло. Я переживала, думала, що це мені покара за ранню любов. Тоді взяла й вставила собі брекети.
— Для чого? — не зрозумів Маріо. Довіра, далі думав він, ну-ну.
— Для покути, — пояснила Настя. — Щоби ні з ким не цілуватись. Два роки я ні з ким не цілувалась. Два роки. Аж доки не вийняла ці штуки. А вже коли вийняла… — закотила вона очі.
— Що? — перепитав її Маріо.
— Тепер я цілуюсь із усіма, — відповіла Настя.
— З усіма?
— З усіма.
Аж тут Маріо, врешті, зрозумів, про що вона говорить. Довіра, подумав він.
Звісно — довіра. Й лише після цього поцілував сестру. Діяв наполегливо та вперто. Сам не розумів, що примушує його займатись такими дивними речами. Адже ні на мить не забував він про те, в чиєму помешканні знаходиться, чиї килими тут щойно залив. Ні на хвилину не забував важкого Коліного погляду, сухого голосу. Пам’ятав, де той ховає ножі й заточки, пам’ятав, як він погрожує по телефону, як набрякає від злості його сіро-коричневе обличчя, як надимаються вени на шиї, як, сварячись, він хрипко дихає, видмухуючи крізь широкі ніздрі дим і вогонь. Пам’ятав, боявся, проте зупинитися не міг. Настя, натомість, не зовсім розуміла, що з ним сталося. Їй подобалось, як він невміло цілується, подобався його запах, проте щойно він брався за її сукню, щойно заходив надто далеко, легко била його долонею по руці, ніжно відштовхувала, коротко й застережливо озивалась, і Маріо відкочувався назад. Але тут-таки згадував, скільки крові й вина пролито в цьому домі, скільки пороху й золотого піску спущено в каналізацію, скільки смертей та образ пам’ятають ці стіни, й знову торкався її обличчя, ловив її долоні, позбавляв її одягу. Настя сміялася й опиралась, щось йому говорила, він навіть щось відповідав, не завжди дослуховуючись до її питань. Якоїсь миті вона навіть пошкодувала, що зняла свої брекети, такий він був нестримний, цей її старший брат, з усіма своїми страхами та довірою. Вона хапалася за його коротко стрижене світле волосся, відводила його голову, дивилась йому в очі. Тоді він знову прибирав її руку й щось їй наговорював, аби відволікти увагу й підібратись поближче. І вона знову дозволяла йому майже все, не зупиняючи його, ніби чекала на якийсь сигнал. А коли цей чутний лише для неї сигнал лунав, тут-таки упиралася ліктями в килим, вигиналася всім своїм тілом, вислизала з його обіймів, зісковзуючи в темряву. Маріо віддихувався, заспокоювався, й знову брався за справу. Тривало так кілька годин. Доки в неї не скінчилось терпіння. Після цього він хапливо поклав її на килим, китайський і синтетичний, а вона й не опиралась.
Що я йому скажу і як я подивлюсь йому в очі? Він зрозуміє все, щойно мене побачить. Мені навіть не доведеться ні в чому зізнаватись. Він вирве мені горлянку, — думав Маріо. Або переламає мені ноги. Спочатку одну, потім іншу. Буде топтатись мені по ребрах, зніме з мене скальп, осліпить мене й відпустить на вулицю жебракувати. Буду сидіти на теплому асфальті, з паперовим стаканом із макдональдса, збиратиму копійки, але навіть їх він буде в мене відбирати, зсипаючи собі до глибоких кишень. Але перед тим розповість усе сестрам — Зіні й мамі. І вони довершать те, чого не посміє зробити він — позбавлять мене чоловічої гідності. В прямому сенсі. Відріжуть мені гідність садовими ножицями. Що, загалом, на це може сказати мама? Що вона говорить у таких випадках? Маріо думав, але в голову нічого не приходило. Та й випадків таких він не пригадував. Мама, очевидно, стане на бік племінниці, буде її заспокоювати, буде втішати. Сидітимуть разом на Коліних килимах і вигадуватимуть, що з ним, Маріо, зробити в першу чергу — повісити в коридорі, чи четвертувати на кухні. Що ж, — погоджувався Маріо, — я сам у всьому винен, я сам усе це затіяв, ніхто не змушував мене пити з нею на килимах, ніхто не змушував мене слухати її історії, ніхто не змушував мене, зрештою, в неї кінчати. В руках Маріо тримав торбинку зі сніданком, погляд мав вимучений, на шиї мав кілька свіжих подряпин.

Коля зустрів його похмуро. Кивнув головою, мовчки забрав сніданок. Підозріло оглянув приготовану Настею рибу, недовірливо принюхався до зелені.
— Риба? — здивувався. — Вона ж знає, що мені не можна.
В палаті щось сталося, пасажирів Коля, схоже, запресував: інтелігент відразу приніс їм із Маріо два пакетики чаю, роботяга передав кип’ятильник, пацан із навушниками принижено відвернувся до стіни. Коля сидів на ліжку й дивився Маріо кудись за спину — так що й погляд перехопити було не можна, й очей відвести було не сила.
— Діти, Марічек, — сказав Коля з притиском, — не завжди народжуються в любові. Іноді вони народжуються випадково й незаплановано. Тоді життя їхнє наповнюється пригодами й випробуваннями. Переважно випробуваннями.
Про що він говорить? — враз запанікував Маріо. — Невже про все здогадався? Чому досі не топчеться мені по ребрах?
— Що ти якийсь сонний? — подивився на нього Коля.
— Не спав, — пояснив Маріо.
— Ну, ясно, що не спав, якщо сонний, — погодився Коля. — А шо не спав?
— Робота.
— Робота, — повторив Коля. — Робота. Добре, коли робота є. Погано, коли її немає.
Про що він? — Маріо відчув, що стрімко пітніє. — На що натякає? — Щойно Коля нахилився до пакета з їжею, швидким широким рухом витер піт, що зрадницьки стікав обличчям. Втім, Коля блискавично підняв голову. Все побачив. Маріо відчув, як кров приступила йому до горла, потім ще вище. Сидів перед темним і важким Колею, стікаючи потом і заливаючись фарбою, сидів і не знав, куди подіти руки, як приховати подряпини на шиї. Коля, не відриваючи від нього погляду, мовчки шарив рукою в пакеті. Дістав звідти смажену рибину. Не дивлячись на неї, почав гризти. Соус застиг йому в куточках уст, зелень налипла на підборіддя, очі зовсім запливли, обличчя набрякло. Йому ж не можна, подумав Маріо. І мені, мабуть, теж не можна.
— Шо там мама? — запитав, жуючи. Жував повільно й старанно, так підпільники жують записники з шифрами — аби не дати ворогу жодного шансу.
— Нормально, — неохоче відповів Маріо, вже переконаний, що його викрито й засуджено.
— Нормально? — не повірив Коля, продовжуючи терзати рибу жовтими різцями. — Скажи, хай набере мене.
Маріо кивнув.
— В нашій родині жінки завжди добре готували рибу, — сказав Коля, прискіпливо дивлячись племіннику в очі. Говорив тихо, проте Маріо не сумнівався, що в палаті його чують усі. Навіть пацан із навушниками. — Риба вимагає часу. В нашій родині жінки завжди мали час. На них ніхто не тиснув. Я не тиснув. І тобі не раджу.
— Я теж не тиснув, — сказав Маріо про щось своє.
— Не тиснув?
— Ні.
— Це добре, — Коля кинув рештки риби назад до торбини, дав потримати її Маріо, дістав із-під подушки рушника, старанно обтер обличчя. Забрав у Маріо торбину, закинув її під ковдру. — Тиснути не треба, — продовжив. — І неправду казати теж не треба.
— Я піду, — відповів Маріо, — в мене робота.

Настя чекала його, сидячи босоніж на сходах. Коли він підійшов, підвелась, розвернулась, зникла за дверима. Маріо поспішив слідом.
Уночі вона прокинулась, легко, аби не розбудити, прибрала його руку, підійнялась, не одягаючись відчинила свою валізу, що стояла тут-таки, на підлозі, в Коліній спальні. Знайшла якісь таблетки, запила їх вином. Маріо прокинувся, торкнувся її шкіри. Настя здригнулась, швидко заспокоїлась, повернулась до нього. Він ліг підборіддям їй на коліна, лежав на животі, розглядав її валізу, торкався різних її речей. Все залежить від нас, думав, все залежить від нашого бажання. Тепер нічого не зміниш, далі буде лише так. Діставав книги, розглядав їх. Були це підручники з хімії та детективи. В детективах, зазвичай, використовувались отрути, по-своєму це теж були підручники з хімії. Діставав її одяг, відчував, який він жорсткий на дотик. Настя мовчала й не заперечувала. Потім дістав іконку. Була на цій зображена свята. З темним обличчям і в яскравому одязі.
— Хто це? — запитав Маріо.
— Свята Сара, — пояснила Настя.
— Шо за ім’я таке? — здивувався він. — Єврейка?
— Єгиптянка, — відповіла йому Настя з темряви. — Була така свята. Врятувала човен із важливими особами.
— Ну, і для чого вона тобі?
— Мені її в таборі подарували. Колись давно, в дитинстві, мама відправила мене в католицький табір.
— Для чого? — не зрозумів Маріо.
— Ну, треба ж було мене кудись на літо відправляти? Лишати в порту на літо вона мене не наважилась — боялась, що я втечу. Грошей на нормальний табір у нас не було, ось мама й відправила мене до католиків. До речі, було весело. А Сару мені подарували на згадку. Там ще напис є, бачиш?
— І що там написано?
— Ну, якщо опустити всі згадки про Ісуса й церковне керівництво, там написано, що найбільша небезпека ховається в ріках. Але й найнадійніший захист — також. Тому що ріки відділяють своїх від чужих, відмежовують світло від темряви й захищають нас від загроз та несподіванок. А отже потрібно триматися берега й уміти надати першу допомогу на воді. Ти вмієш плавати?
— Так собі, — Маріо навіть не захотів згадувати, як вони з Колею вночі витягали сітями рибу з водосховища, і як він, Маріо, звалився в чорну пройму води, й Коля мусив виловлювати його, а потому відпоювати спиртом, проклинаючи, на чому світ стоїть.
— А я підпрацьовувала на рятувальній станції, — підтримала його Настя. — Надавала першу медичну допомогу.
— Кому? — не зрозумів Маріо.
— Тим, кого рятувала, — пояснила Настя.

Зранку вона залатала йому передерті на колінах джинси, нагодувала сніданком, змастила якимось розчином подряпини — старі й зовсім свіжі, отримані цієї ночі. Боляче? — запитала. — Нормально, — відповів Маріо, відчуваючи, як у шкіру входить вогонь. Ладно-ладно, — не повірила Настя, — не треба казати неправду.

Коля побачив його ще у вікно. Визирав зі свого третього поверху, мовби спеціально на нього очікуючи. Маріо зібрався з думками, зайшов до лікарні. В коридорі зіткнувся з дивним пацієнтом — той стояв при дверях, щось напружено й нервово обмірковуючи, так наче від когось втік, проте забув, від кого саме. Об нього чіплялись студенти-практиканти, на нього наштовхувались літні відвідувачки, його недовірливо оминали хворі в потріпаних халатах. В одній руці тримав шкірянку, в іншій — великий паперовий пакет. Побачив Маріо, зупинив його.
— Курити є? — спитав. Голос у нього був утомлений, але твердий.
— Немає, — відповів Маріо.
Постояли якийсь час, дивлячись один на одного.
— Ладно, — сказав, зрештою, пацієнт, — не сси, все буде добре.
Маріо подякував.

В палаті знову щось сталося — пацан із навушниками зник, лише ліжко по ньому стояло неприбране, а інтелігент теж похапцем кидав свої речі до чорних пакетів, нікого не слухаючи й ні з ким не заговорюючи. Коля озирав його зі зневагою, роботяга поглядав на Колю з острахом. Маріо викладав перед Колею йогурти й молоко, але той навіть не дивився на них, відразу ж почав розпитувати, що там у місті, які новини, як мама, як робота. Питав, чи не тисне шеф, чи не хоче Маріо звільнитись, а якщо хоче — то чим думає зайнятись. А якщо не хоче, то чому? Бо думати про такі речі, говорив Коля, потрібно завжди: життя — штука виснажлива, потрібно підтримувати один одного, особливо якщо ми одна сім’я. В нашій сім’ї, цідив Коля, чоловіки завжди були в одному бізнесі. Ніхто б навіть подумати не міг кидати один одного, ти розумієш, Марічек? Про Настю не питав, але Маріо відчував, що саме про неї він запитати й хоче. Ну, хоче, і добре, — так собі подумав Маріо й вирішив не боятись. Нічого він мені не зробить, вирішив він, побоїться. Коля розпитував і цікавився, дивлячись племіннику просто в очі, й Маріо не витримав, і піймав його погляд, і вже не відводив очей, оглядаючи Колю з усією своєю ненавистю й злістю. Коля теж перехопив цей погляд і намагався його якийсь час погасити, тиснув на малого темною вагою, проте Маріо не піддавався, опирався й витримував, і Коля якоїсь миті поплив і почав дивитись кудись йому за плечі. Й прикрикнув щось на роботягу, й перевів мову на антибіотики. Маріо сидів перед ним, впершись долонями в коліна, й бачив Колю таким, яким не бачив ніколи раніше — постарілим, із вижовклою, ніби старі фото, шкірою, з вигаслим поглядом, зігнутого, лихого й поламаного, несвіжого й невпевненого, хворого й голодного. Маріо думав спочатку його пожаліти. Та на хуй нада, подумав зрештою. Чим вони тебе тут лікують? — запитав. Коля подумав, зважив ситуацію, заговорив примирливо.
— Мене нормально лікують, Марічек, — відповів спокійно, — просто лікувати мене, це те саме, що лікувати повішеного — проблеми зі здоров’ям очевидні, а терапія мало що дає. Ти сам-то як себе почуваєш? — спитав, прискаливши око.
— Нормально я себе почуваю, — відповів Маріо, не надто замислюючись.
— А шо за сліди на шиї? — запитав його Коля ніби між іншим.
— Порізався, — відповів Маріо. — Коли голився.
— Ага, — з розумінням кивнув Коля. — Ти тепер щодня голишся? Дивись, горло переріжеш. Добре, якщо хтось зможе надати першу медичну допомогу. А якщо ні?
Коля знову дивився на нього холодними вовчими очима. Маріо підвівся, сухо попрощався, пообіцяв передати всім привіт. Стоячи на перехресті, відчував на собі Колін погляд.
— Що він може знати про бізнес? — скаржився Маріо ввечері, сидячи в Коліній ванні. — Він навіть кіоск новий відкрити не може.

Настя сиділа на краю ванни, в тренувальних шортах і тісному топі, тримала в руках сухі рушники, посміхалась, слухаючи брата.
— Все він може, — не погоджувалась. — Просто його кинули.
— Просто він нічого не вміє, — не погоджувався в свою чергу Маріо. — Він навіть у карти грати не вміє.
— В карти всі вміють грати, — заперечила Настя. — Навіть я.
— Та ладно, — скептично відгукнувся Маріо.
— Хочеш спробувати? — Настя підвелася. Кинула йому рушники й вийшла в коридор.
Маріо обмотався рушником, пішов, лишаючи мокрі сліди. Настя сиділа з картами на килимі. Ну, тут уже я знаю, що робити, подумав Маріо, згадуючи, як недоладно поводився в грі Коля. Ну, давай, сказав Насті з усмішкою. Тричі програв. Розлютився. Програв ще раз. Порвав колоду, вийшов на кухню. Настя перечекала й вийшла слідом.
— Ну, Марік, — сказала заспокійливо, — не злись. Все одно в тебе не було шансів.
Просто я знаю всі ці фокуси. Я в циркову студію ходила.
— Серйозно? — повернувся до неї Маріо. Подумав, що циркова студія — достатня підстава, аби прийняти поразку.
— Так, — запевнила його Настя. — Морські карти я, до речі, теж умію читати. Як свята Сара.
Лежачи поруч із нею, в темряві пізнаючи її рухи, Маріо думав, що мама його спить так само — розкидавши одяг довкола ліжка, накрутивши будильник до холодного дзвону, забувши про все на світі, ні за чим не шкодуючи, ні про що не печалячись, лишаючи неспокій і нічні гризоти всім неспокійним і невротичним. Ось таким, як Маріо. Маріо перебирав у голові всі слова, що почув за ці три ночі від Насті, всі її розповіді та обіцянки. Прораховував варіанти, намагався вибудувати схему захисту, знаходив несподівані аргументи на власну користь, підшуковував виважені відповіді. На ранок планети стали на свої місця — все залежить від наших пальців, все контролюється нашим серцем, жодного розпачу, жодного страху, жодного виправдання.

Крізь сонні відлуння та ранкові повітряні потоки він відчув, що світла раптом стало більше, що неподалік з’явилося ще чиєсь дихання — глухе й вороже, і дихання цього ставало щоразу більше, аж урешті ним розірвалася ранкова пустка.
— Марік! — Маріо підстрибнув, перевернувся в повітрі, мов кіт, приземлився на коліна, різко скочив на ноги, боляче вдарився об будильник, що так і не спрацював, вступив до тарілки з рештками пасти, перевернув на простирадла келих із вином, зачепив Настину валізу, з якої полетіли гігієнічні прокладки, підхопив подушку, аби чимось прикритись. — Марік, сука! — Коля стояв у проймі дверей — чорно-оливковий, грізний, накачаний антибіотиками й отрутами, в зіжмаканих білих брюках, в жовтій велосипедній майці.
Від його крику Настя також прокинулась і висунулась із-під ковдри. Пізнавши її, Коля завмер, впадаючи в шал, і кинувся вперед, лишивши на підлозі пакети з лікарняними речами. Маріо перехопив цей його рух, двох секунд виявилося достатньо, аби перегрупуватись, розвернутись і рвонути вперед — чорними коридорами, запиленими кімнатами, ранковими сутінками — в напрямку кухні, подалі від смерті. Коля перестрибнув через валізу, послизнувся на пасті, різко в’їхав у бокову стіну. Його тут-таки відкинуло в інший бік. Маріо вже босоного гупотів кухонним паркетом. Коля підвівся й побіг до загашника. За рушницею, аякже. Маріо натомість зірвав оксамитову завісу й марно намагався відчинити вікно. Коля відстав, але зрозуміло було, що це ненадовго, що зараз він його настигне й почне топтатись йому по ребрах. Маріо зробив кілька кроків назад. Позаду почулись важкі поквапливі кроки. Озирнувшись, Маріо встиг помітити, з яким спортивним завзяттям Коля дістає зі жмаканих кишень набої, нервово запихаючи їх до своєї іжевської двостволки. Стрибнув на підвіконня, ввалив коліном. Скло хруснуло, як березнева крига. Згрупувався й стрибнув уперед, лишаючи по собі криваві сліди. Нічого він мені не зробить, — біг і заспокоював сам себе, — побоїться.

День Маріо просидів у майстерні. Лікував коліно, лежав на канапі, прислуховуючись до голосів із вулиці. Дивився на меблі, розкидані навколо, торкався старого дерева, відчував запах старості. Більшість людей, думав, яким належали ці речі, давно виїхали. Щось гнало їх із цього міста, примушувало лишати домівку, виходити за фортечні мури, перебиратися на той бік ріки й розчинятися в просторі. Що їх насправді вело? Можливо, злигодні й невдачі. Можливо, потреба розуміння. Або неспроможність жити за таких кліматичних умов, коли півроку небо обкладене хмарами й дощами, а решта півроку палить тебе чорним вогнем. Хтось зривався, аби знайти спокій. Хтось хотів спокою позбутись. Когось кликав голос віри. Хтось ішов, відчуваючи небезпеку. Чому вони не лишились, думав Маріо, чого їм насправді бракувало? Спокою? Впевненості? Любові? Маріо уявляв, як вони довго мусили до цього йти, скільки різних прикростей мало статись у їхньому житті, скільки зневіри мали всотати їхні душі. Хтось із них зважувався довго й болісно, хтось — легко й невимушено, хтось довго не міг зізнатися самому собі, що вже готовий — готовий відмовитись від усього, що надбав, і рушити вперед — за ріку, між чужих, у темряву. Вони мали вирішити купу питань, залагодити безліч справ, знайти перекупників, зв’язатися з перевізниками, попрощатися з близькими, взяти все необхідне, скинути все зайве. Меблі були зайвими. На пошуки кращого життя зі своїми меблями не рушають. Їх лишають тут — тліти й помирати. Можливо, думав Маріо, я б теж міг зірватися й рушити вперед, можливо, мені б вийшло почати все спочатку, знайшовши своє місце, відшукавши свою територію. Я б міг зупинятися у великих містах, жити поміж таких само біженців, ловити свій шанс, випробовувати долю, не затримуватись ніде надовго, рухатись далі, до того благословенного місця, де сонце над моєю головою не буде ніколи заходити, де дощі оминатимуть моє житло, де земля для мене буде м’якою, а хліб — солодким. Звісно, що міг би, думав Маріо. Але як бути з тим, від чого доведеться в такому разі відмовитись? Як бути з роботою, як бути з цією майстернею? Як бути з мамою? Як бути з Колею? Лишатися з ними не надто хотілось, брати з собою — тим більше. Що важливіше, думав Маріо — все віднайти, чи все залишити? Добре, що завжди є вибір, думав він, добре, що все залежить від нас.

Надвечір прийшла Настя. Була в довгій, до п’ят, барвистій сукні й прозорій сорочці. Намагалися поводитися серйозно, проте їй це не надто вдавалося. Побачила набухле криваве коліно, взялася лікувати. Маріо мужньо терпів, аж якоїсь миті не витримав і закричав. Тоді вона лягла на нього, ніби прикриваючи від вечірньої спеки, лежала й мовчала, заспокоюючи. Лежала, збираючи його до купи, не даючи йому розвалитись на гарячі шматки глини. Маріо поступово затих і навіть почав засинати, аж вона заговорила.
— Поїхали зі мною, — сказала. — Кидай усе — й поїхали.
— Що я там робитиму? — поцікавився Маріо.
— Та що завгодно, — заспокоїла його Настя. — Хочеш, навчу тебе показувати фокуси. Хочеш — влаштую працювати в порт. Можу народити тобі дитину.
— Серйозно?
— Так. А можу не народити. Я вмію переривати вагітність. Можу її відновлювати. Можу заговорювати павуків і скорпіонів. Можу підробляти підписи.
— Ну, це мені точно не потрібно.
— Будемо жити в нас. Допоможеш мені доглядати за дідусем.
— Звідки в тебе дідусь?
— Довга історія, — пояснила Настя. — Він зовсім старий. Мама хотіла вписати його в хоспіс, проте мені стало його шкода. Я сама за ним і доглядаю. Він, коли говорить, пускає слину. Але говорить при цьому мудрі речі, є що послухати. То як?
— Та ні, — подумав Маріо. — Краще ти сюди. Разом із дідусем.
— Як знаєш, — спокійно відповіла Настя. — Все залежить від тебе.
Зранку вона пішла. Намагалася його не розбудити. Але все одно розбудила. Серед дня з’явився Коля. Приніс апельсинів. Довго сидів, мовчав, хотів про щось запитати, але стримався. Запропонував працювати разом. Маріо подумав, погодився.

рейтинг:
5
 
(3)
Количество просмотров: 30905 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


Закажите шкафы-купе от производителя по ссылке | Докторская диссертация по хирургии заказать.