шо нового

Чорнокнижник всерединi стукає по трубi
 
19:30/01.11.2010

*  *  *

Любиш чорних круків; так давно не було війни.
І сидиш на осонні на теплім камінні стіни.
Унизу старовинний костьол припадає пилком
І завод ялинкових прикрас під липневим замком.

Коли зможеш, то спробуй цей простір в собі віддзеркаль.
Чорна пара кружляє в повітрі долонями ткаль,
Ронить пісню чітку, непідробну, та тільки вона,
Як важок від рибальської сіті, не держиться дна.

Відгукнутися? Марно. Не з того кували язик.
Непосрібленим горлом до хмари не вилетить крик,
А, мов пляшка порожня, покотиться валом туди,
Де належала глиця відтінку густої руди,

Де коріння, земля і повітря — пташиним вузлом,
Де ходила вода із заплетеним в косу руслом,
Де при мості рибальському припнуто на дві струни —
Не повіриш! — до серця твого два спокійні човни.

Шлях до храму

— А чого це так мало людей?
            Що, футбол?
Продавчиня з-за лісу пляшок і батончиків дивиться:
                    не місцеві, не впізнає.
— Та чому футбол? Це давно тут отак:
всі тікають. Закрилася свердловина.
Навіть пива, бува, цілий день не куплять.
— Ну да… А раніше, бува, проїжджали,
                то факел горів, як маяк.

Десь лунявий автовокзал зяє ребрами від лавок.
Десь виїхав з пункту А старуватий «Ікарус»
                        (квиток на місці).
А ми стоїмо отут, серед порожніх дворів.
Відкидаємо тіні — відгалуження темної плями
                    перед кіоском,
і тіні не хочуть роз’єднуватись, не хочуть іти в самоту.
— А не підкажете, десь тут був храм?
— Не ви перші запитуєте. Жодного храму не бачила.
Але часто чужі завертають он за той ріг:
може, це вам потрібно.

…Так минає усе: заростають пилом
                незашторені вікна,
змиваються номери будинків,
            линяє фарба на стінах,
як небо під серпень,
зеленіє пісочниця, тонучи у спориші.
І не віриш, що десь отак
    щось закінчується — і ніщо не приходить натомість.
Надто рано для виноградів,
        для буйної зелені,
            для притемнених кубел у ній.
Порожнеча не лізе в жоден із об’єктивів.

— Тихо. Дивись!
Ні, справді дивись.
Мабуть, оце і є.
Де закритий під’їзд обліпили гострі неправильні квіти.
І такі самі квіти, побілені, виткнулися
                з бетонного хідника.
Колючі, немов ножі, нерівні пливкі пелюстки.

Кожне пасмо тягнеться вгору зі свого боку.
Знаєш, що квітне без листя, тільки вгору,
                і розкриття не прагне?
І ти розумієш: вогонь.
Поваплене полум’я залишає білі сліди
            на босих п’ятах.
Ноги лишають білі сліди, де лежав свіжий пил.
Тільки зелені двері і далі замкнені.
Хто це так тут ходив із зеленою й білою фарбами,
охолоджуючи цей жар,
приховуючи те, що не стане ніколи ні квіткою,
ні кристалом?
Ось і стоїш у самій середині
        найбілішого із багать.
Сонечко повзає застиглим краєчком вогню,
гулкі коробки відображують тебе кожною шибкою.
Поглянь під ноги!
Дивися: з-під них
        білий ліплений голуб злітає.

За вікном шевця

Дерев’яна ступня,
    наче маленький столик,
        стояла між ним і дідом.
За що не схопишся —
        за молоток, чи шило,
чи край табуретки,
        а чи оту ступню —
те саме гладеньке тепло.
А дід сказав:
— Оця нога — вона для годиться,
        а без думки про справжню ногу
                діла не буде.

З того часу
        на літній вулиці,
у майстерні з кутка
він дивився на них, як дивляться на обличчя.
На важкі, мов волоський горіх, кісточки,
на коріння жил,
        на пальці.
Особливо на пальці, схожі
        то на сучки, то на цукерки,
на малі квасолинки мізинчиків.

І коли під зиму старою ковдрою
        оббивав ізсередини будку собаці,
теж міркував про ноги.
Про істот, що зимують у темних обтислих норах,
де кожен кут
    може бути прокляттям чи благословенням.
Прокидався вночі
    від страхіття
        про печеру, в якій задушливо й мулько,
а виходу — жодного.

І з Наума дід почав його вчити справи.

Бачив вікно шевця,
    на якому
    серед клаптів шкіри й жорстви — горіхи і жолуді?
Бачив, як він витрушує їх із нових чобіт?
А чого вже точно не бачив,
        це того, як на повний місяць
він розстеляє шкуру посеред двору
і просить пробачення.
І душа тварини приходить
        обережно з густої тіні
і, наче шматочок хліба,
        бере з долоні його слова.

А тоді він заходить до хати,
гладить сонну дружину по животу
і чує легенький рух під долонею.
        І це теж нога — розуміє він.
І засинає спокійно.

*  *  *

дихати наче пес
    коли кожен вдих то пізнання мінливості світу
дихати мов сурмач
    наче скляр
        з кожного видиху ліплячи
            гарячу прозору форму
і
нарешті
    здійнявшись на пагорб найвищий
        із двокрилих легенів
            пустити на волю
                гордого хижого птаха

Кріль пробігає крізь

Чорнокнижник всередині стукає по трубі,
Вентиляція пропускає сигнал углиб.
Хочеш — махай рукою суботній юрбі,
Хочеш — у перший-ліпший фонтан мідяків насип.
Кава з газетою перед великим вікном.
Все розгортається: запахи і слова
Мови, яка своїм перелітним крилом
Теж зачепила цю площу і край стола.
Всякі новини — вони не про тут, не про нас,
Всяка погода — вона заливає десь.
Наше-бо сонце значить круг чашки час
І проектує в дзеркала хвости чудес.
Пишуть, як там, де все скелі і все трава,
Як неримований камінь кладуть у мур
І залишають просвіти там, бува,
Та пробіжить крізь них не до рими щур,
А там, де вівці — була пухнаста сіль —
Ходять у мурах, що без причин зрослись,
Наче ядро з гармати, несеться кріль —
Білий і глючний кріль пробігає крізь.
Як же не дати ходу своїм кролям,
Що позшивали думки, між якими стіна,
Вузлика тягнуть у нору до короля
Чи королеви чирвової — хто його зна?
Хто буде паном радості чи журбі
Зібраним ниткою, кінчик якої зник?

А чорнокнижник стукає по трубі,
Першою буквою оновлює записник.

*  *  *

Отак неквапно відобразить віск
Одне за одним всі твої обличчя
Лишай їх там де застигає зблиск
Відступить відчай

Хай образи великі і малі
Бредуть у них втручатися не буду
Коли тебе ліпили із землі
Світ був без бруду

Таріль де на емалі тьмяний мак
Обжита скатертина в плямах чайних
Вода гойдає ствердлий круглий знак
І це — мовчання

Штанга

Доки промовиш: «Слово, чому ти не…» —
Ледве помітиш, як воно слух чіпне,
Кинеться далі й далі, не спинить біг
В простір, що ледве досяжний для вух земних,
І, подолавши невидимі береги,
Жодному смертному не упаде до ноги.
«Слово, — спитаєш, — чому, як стріла, не лише
Влучиш у ціль, але й зносиш з корінням мішень?
Чом, попри Ним же навіки встановлений лад,
Завжди незмінний єдиний оцей адресат?»
І залишаєшся знову, воюй не воюй,
В вічності, що завелика на душу твою.

Камінь повітряну кулю потягне вниз.
На скороходові чоботи подивись:
Тільки свинець у підошвах сповільнить хід,
Якщо звичніший за кроки людині політ.
То все нічого, невдовзі минеться біль,
Піст і мовчання рану загоять тобі,
І піднебіння торкнеться округлим жалом
Штанга, немов підкова з твоїм теплом.
Ледь шепелявий призвук приборканих слів,
Чують усі, хто поруч, — цього ти хотів?

Та коли стануть, як спраглому цигарки,
Впоперек горла прості оці балачки,
То витягаєш штангу із язика
І видихаєш, і слово вуста обпіка.

Шо про автора:
Ганна Яновська мешкає
в Харкові, де народилася 18 вересня 1980 року. За освітою лінгвіст. Викладає англійську мову в НТУ «Харківський політехнічний інститут».
Починаючи з 2000 року публікує власні вірші, есеї та переклади в періодичних і не дуже виданнях: журналах «Харьков: что, где, когда», «Березіль», «©оюз писателей», «Стых», «Новая Юность», «Дети Ра»; антологіях «Весло слова», «Готелі Харкова». Учасниця літературних фестивалів у Харкові, Києві, Дніпропетровську, Мінську та ін.
Наприкінці 2008 року вийшла збірка віршів і перекладів «Волохата книга» з авторськими ілюстраціями.
Перекладає англомовних авторів із різних куточків  світу — зокрема африканських, австралійських, новозеландських (переклади з новозеландської поезії друкувалися в журналі «Всесвіт»).
Робить витинанки на власні сюжети. 2007 року мала авторську виставку в Харкові.

рейтинг:
5
 
(2)
Количество просмотров: 37928 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode