шо нового

* * *
 
22:12/27.03.2015



Павло Коробчук (Київ)

лист моряка до доньки

Давай мій голос не буде тобі нічого промовляти.
Ти просто слухай його, ніби це шум прибою.
Моря, великі стихії, дозволяють нам з насолодою маліти.
Адже чим менша маса тіла, тим менша маса болю.

Мій голос давно не мав опори у вигляді чужого слуху.
Все, що мало бути промовлене, — кишіло всередині грубими мазками.
Адже спілкуватися з кимось, це так, ніби наймати прислугу.
Бо говоріння буває добрими мовами, а буває й злими язиками.

Хоч для порозуміння взагалі не обов’язково говорити.
Адже може бути достатньо пальців на фортепіано.
І тоді човни перетворюються в дереворити.
І тоді медузи стають океаном.

Те, що мені ввижалося за довгі роки відсутності.
У передсмертних агоніях, у полоні серед рабів.
Здавалося б, має вводити мене в ступор і додавати скутості.
Хай це піде зі мною на дно, ніби скрині в дірявому кораблі.

Я пишу тобі з берега, додаю до тексту пальмову гілку.
Тут найкраще видно, що земля кругла, а точніше — арена.
На цьому безлюдному острові. Тут все як пігулки.
Які скінчились, і відчуваєш, що в тіла вийшов термін оренди.

Я не переймаюся своєю молодістю через те, що вона — друга.
Не цураюсь знятого лахміття — бо був у кожній із цих одежин.
Замість юнацького поту виникає тактична напруга.
Кров набуває присмаку ожини.

Перечитай цей лист на даху будинку, в якому я так довго жив.
Відчуй, як вітер нам обом тріпоче волосся, ніби пророслі висівки.
Всі кавернозні питання давно витекли з моїх жил.
Відповіді чекають тебе, як магазинні вивіски.

Я за тобою скучив, так, як скучають пси і пташата.
Я пригощу тебе тутешніми фруктами, не зриваючи їх зі стебел.
Навіть якщо цій пляшці з листом все буде заважати.
Навіть якщо цей лист не допливе до тебе.

напевно, я не помру

Напевно, я не помру, — не помічав за собою такого.
Будь­яку смерть я сприймаю як зустріч людини з собою.
Я щоразу виходжу сухим із хвороб, тільки очі — вологі.
Ступаю по вулиці кволо, ніби навчаюсь ходити,
і кожна підлога стає водою,
і день виявляється вдалим, а рік — плодовитим.
Проте в цій країні на будь¬які прояви і ознаки
свободи — є швидкі допомоги чи автозаки.

І кожен має на пам’яті ці скрушні й тяжкі моменти.
І кожен стає, як поліські ліси, мудрішим і мовчазним.
Людина — це сутичка і сполука безлічі елементів,
і ці суперечності не дозволяють досягти еталону.
Втім, заради досягнення новизни
ми щоразу готові до нового перелому.
Коли атрофовані всі насолоди,
то біль має присмак свободи.

Смерть оживає лише тоді, коли ми вмираємо.
Весь інший час вона не здогадується про нас зовсім.
Ми придумали рай, щоб погрожувати смерті раєм.
Рай існує тому, що повітря — це вивернуті легені,
тому, що вивернута настіж весна — це осінь,
тож і будь¬яка людина не вмирає, а легенько
вивертає себе несвідомо
і прошкує, як я у метро, — додому.

Небо сьогодні — не небо, а порваний водяний матрац.
Я йду у метро із лікарні повільно, як плита тектонічна.
Цей біль мені не заборонить проїхати тисячі трас,
у яких, як в молитві нічній, і досягається проща,
яку нам нашіптує дехто вічний,
і розумієш, що всі станції — це Контрактова площа.
Бо подорожі обтікають мене, ніби камінь в потоці,
а сам я завжди залишаюся в одній точці.

Іноді, коли сильно болить, то шкодуєш, що не завжди.
Бо хочеться, щоб мене повністю доконало.
Але дехто вічний каже мені: «Зажди.
Так, як у морі всі хвилі виглядають ідентично,
як поєднання мудрості й божевілля є досконалим,
так і твій біль мусить ставати звичним».
І відчуваю, що саме тому,
я не помру, напевно, я не помру…

ми так багато бачили
 
Ми так багато бачили, що хочеться закрити очі.
Щоб замість погляду ворушилася лише пам’ять.
Так можна уявити, що нас ніжно лоскочуть,
коли згадуємо, як нас били, і від крові пляма
розпускалася по сорочці, ставала велика,
ніби очі у страху. До речі, пляма не зникла.

Ми настільки багато бачили, що всі предмети,
слова і рухи стають незначними, але щиросердними,
тож у всьому можна розгледіти прикмети
радості, через що ми поменше сердимось,
і те, що у нас почастішала кількість приходів
без жодних наркотиків, — не викликає подиву.
 
Ми з тобою стільки всього, що нарешті можна
розгледіти одне одного, ніби пальці після фізичної
праці. Між нами не пустоти, а пустощі, не кожна
людина таке спроможна зрозуміти. Незвично
це для середнього мозку. Голова у людей лінива.
Для розвитку ж має бути пристрасть, а не ініціатива.
 
Ми бачили стількох, що навряд чи хтось новий до нас іде.
Рукостискання для мене послуга, але ведмежа.
Я пишу вірші тому, що трохи боюся людей —
соромлюся віч­на¬віч переказати свої спостереження.
Хочеться просто лежати засліпленими, поруч,
як пересохлі лінзи, як церковна тиша після хору.

Ми так багато бачили, що не розуміємо, чому разом
з величезним об’ємом пам’яті не старіє тіло,
як будь¬який зношений механізм, люди мають одразу
старіти, як тільки вперше потрапляють на світло.
Адже, за великим рахунком, народитися, любі діти, —
це уже перевиконати норму сучасного світу.

Ми так скрупульозно вивіряли потрібні справи та слова,
і потім так гірко переймалися сказаним і вчиненим,
що розуміємо — поки наші сліди разом — лінія берегова 
їх змивати не буде, і нікого не зробить винним.
Я відчуваю, що через рік і більше — не залишусь один,
навіть якщо наших подихів і лишилось на кілька годин.

Ми бачили занадто, і, сподіваюся, нам це пробачать.
І, сподіваюся, пробачать те, чого ми не помітили.
Адже з інформаційною навалою, з пошуком призначень,
розумію, що варто просто бути більше привітними.
І ще точно знаю, що треба більше цілуватись,
хоча б із тією раною, на якій зараз бинт і вата.

старість поквитається з кожним

ніч переходить себе убрід
я лежу мов пристрелений дід
після густих перевтілень
я лежу серед барв і трав
тобто між тим що колись накрав
ми тепер одне ціле

що мені буде за радість і кайф
які відбиваються у зірках
у небі на них щось схоже
що мені за непоправні гріхи
вони всі на відстані ночі й руки
що мені буде боже

що мені лишиться після утіх
скільки б не рвався — не зможу усіх
повністю я порвати
навіть себе ніяк не вспокою
поїзд не здатний втиснутись в колію
поїзд дивакуватий

тіло одне але крики в нім різні
та і кричати вже дуже пізно
бо ніч заросла бородою
мудрість приходить завжди невчасно
якщо ти спершу з життям нечесний
то потім воно — з тобою

візьми мої вірші вони відплата
краще земля ніж ця чорна палата
і тиша із дощок соснових
ніч переродить себе убрід
і розпочне новий родовід
забувши мою основу

бо ранок це завжди новий кордон
це тиша потрійна мов одеколон
не місце моєму тілу
хай замість подушки будуть ікони
і не буди мене вранці ніколи
як би мені не кортіло


любов, яка працюватиме за найменших потреб

Я зігріваю долоні нашими спільними спогадами.
У мене їх повні кишені, ніби цукерок чи мушель.

Про те, що стається з тобою без нас — здогади
стримую так, як застуджений стримує кашель.

Якого кольору вірші на тобі зараз? Якого милого?
Для кого під серцем носиш сухі вересневі вінки?

Скільки в тобі перестріляно диких зірвиголов?
Як минають твої вихідні? Як — вихідні дзвінки?

Скажи, скільки разів тобі довелося
Відкидати ножиці від волосся?

Розмова з тобою — це розмова з усією відстанню
між нами, з кожним її ліхтарем і серпанком.

Я взагалі — нічого про любов. Я дещо про істинну
довіру, про яку можна слухати аж до ранку,

аж до моменту, коли душа переходить в тишу,
шум автівок — в асфальт, силікон — в молоко.

Відстань зробила з нас есемески, які, коли пишуть,
то так, ніби спілкуються за звуконепроникним склом.

Через холод не вийшло ні пари з вуст.
Мій голос не розказує, як мене звуть.

Хто описує нині твоє сум’яття? Якими вилами?
Навіщо псується, як залежані пиріжки, погода?

Відстань втікає, коли дізнається, що має справу із сильними.
Час, щоби в нім не втопитись, треба випити, ніби воду.

Хоч наша любов й завмирає, ніби стрілка годинника,
проте працюватиме знову за найменших потреб.

Це стан, коли без запліднень вагітність виникла.
Це стан, коли всі загинуть, та ніхто не помре.

Ангели секундної стрілки,
Сьогодні вас скільки?

каменоломня

— Давай кудись сходимо разом.
— В кіно?
— На каменоломню.
— Що це за жарти знущальні?
— Коли люди закохані — вони одне в одного у полоні.
— То постав, будь ласка, чайник.

— Давай прокидатися поруч.
— Звісно, я зовсім не проти,
та не зможу розплющити очі.
— Тож нам доведеться жити сліпими
й на дотик дні розрізняти і ночі.

— Давай заведемо дитину.
— Так, як заводять годинник?
— Як ступають на берег моря.
— Тоді ми з медузами матимемо зв’язки родинні.
— Вода — це людська передмова.

— У мене виріс живіт — я недостатньо вільна.
— Чим більше нас — тим вільніше.
— Ти чуєш вібрацію?
— Чую.
— Це піняться хвилі
в тобою наповненій ніші.

— Коли люди вмирають, як довго розходяться кола по них на воді?
— Питання занадто відверте.
Думаю, після смерті люди б’ються,
як у животі, але в іншу сторону смерті.

— Коханий, ти ж мене не розлюбиш, коли я уся розпухну
і народжу трьох китів?
— Перед тим, як ми сходимо на каменоломню,
   сходи на кухню —
чайник уже закипів.

вірш про повстання на вулиці Грушевського

вечір. зима. дві тисячі чотирнадцятий рік.
замість помади на дівочих вустах — трішки сажі.
поміж барабанними ударами чоловік на ліхтарі
розглядає палаючі автозаки та інші пейзажі.

у місті — війна. десятки людей поранено.
менеджер готує запальну суміш із пінопласту.
між криками та вибухами — чути пісні з Майдану.
пенсіонерка хреститься в будівельній касці.

свого однокласника, з яким носив мішки зимові
на барикади, ти впізнав згодом, за чашкою кави,
коли вдивився при першій розмові
у розріз його балаклави.

зараз ви воюєте там, де не здатні померти,
пробігаєте площею, серед гарячих гільз,
і кидаєте бруківку, яка виражає відверту
політичну позицію і є способом стримання сліз.

через кілька годин сутичок, десятків спалених шин,
після отримання рани на стегні та легкої контузії,
ви просто потиснете руки й розбіжитеся до дружин.
ті, хто разом близько були біля смерті — до смерті друзі.

а вдома, удвох із коханою, скільки б років не минуло,
ви назавжди зрозумієте, й істина ця проста —
найпалкіший поцілунок
той, що з присмаком газу на вустах.

найщиріша війна — без присутності злості.
найсердешніші люди — серед нас.
Боже, врятуй переможців.
кохана, подай протигаз.

*  *  *

альтанка в пересушенім горлі парку, з листя можна складати кубик Рубіка.
куди не глянь — вітер до сліз вдивляється тобі в очі, зосереджено й непохитно.
згадую шум нашого першого дощу, ми говорили, що це нам аплодує публіка.
і те, як ми рухались у дощі між краплинами. нам одне одного було — небохідно.

листопад глибокий, як поріз. у висолоплений горизонт вдивляюся подумки.
згадую наш перший з тобою сніг, обіцяли одне одному, що він ніколи не розтане.
і досі, коли торкаюсь фотографій з тобою, на тобі з’являються нові родимки.
і знаю — якщо у відстані забрати приголосні й голосні, то відстані — не стане.

дерева, як склянки: наполовину спустошені, наполовину — наповнені.
які з них швидше здуріють? ті, у кого нема пальців, чи ті, у кого їх досі п’ять?
згадую наше перше сонце, промені, ніби язик собаки, пестливі й упевнені.
і кричу в рукав, щоб внутрішні звірі не будили людей, бо будинки вже сплять.

згадую все, що з тобою у мене ставалося вперше — нічні купання у водоймі,
бадмінтон на даху будинку, спільна ванна поп­корну, індикатор на тесті.
спогади як люди, як цивілізації — бувають забуті всіма, бувають відомі.
ростити позитивну пам’ять — це ніби з чорновиків відшліфовувати поетичні тексти.

хочу замовкнути, ніби загіпнотизувати повітря клацанням пальця.
замовкнути і спостерігати за деревами, що ростуть у позі Оранти.
бо сьогодні я вкотре згадував, кохана, як це — твоїм волоссям гратися.
бо сьогодні я вперше в житті писав вірш про тебе до самого ранку.

не читайте Коробчука

не читайте Коробчука.
такого поета немає.
ось його права в серці рука.
ось його дика зграя.

він переховується між краплин.
вчиться читати стіни.
його переводять на карантин
від фотографій спільних.

я вже забув всі його імена.
певні непевні вчинки.
третя година ночі. зима.
тануть обличчям сніжинки.

він це писав давно, а тепер
поезії в ньому немає.
він заспокоївся, значить — помер.
в тобі його вірші минають.

тануть на шкірі його письмена.
навчився писати зливу
і снігопад, який зараз мина.
та вірші уже — неможливо.

не читайте Коробчука.
ці букви вологі й холодні.
хто його досі ще не читав,
той прочитав сьогодні.

Про автора: Павло Петрович Коробчук — поет, прозаїк, музикант, журналіст. Народився 12 липня 1984 року. Навчався в КНУ ім. Т. Г. Шевченка на східній філології.
Автор книг поезії «Натщенебо», «Цілодобово», «Кайфологія», «Динозавр», «Мерехтіло». Актор роману «Море для шульги», книги оповідань «Священна книга гоповідань», а також книги вибраних віршів, що вийшла словацькою мовою («Kameolom»).
Переможець понад десяти літературних конкурсів. Переможець п’ятнадцяти літературних слемів. Брав участь у сотнях літературних вечорів, фестивалів в Україні, а також у Мінську, Варшаві, Кракові, Вроцлаві, Празі, Москві. Твори перекладалися на англійську, німецьку, словацьку, польську, російську, литовську, білоруську, італійську, чеську мови.
Мешкає в Києві. Працює в сфері журналістики. Був головним редактором кількох інтернет­сайтів. Також займається музикою: грає на барабанах та пише електронну музику.

рейтинг:
5
 
(4)
Количество просмотров: 4738 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode