шо нового

Цивiльнi та цивiлiзованi
 
21:53/27.03.2015

Лариса Денисенко (Київ)

 

«Послухай, ми ж цивілізовані люди, давай поговоримо?» — «Я не буду з тобою говорити, від тебе тхне іншою жінкою». — «А від тебе смердить владою, паскудними парламентськими коридорами, котлетами та спітнілими мужиками, але я ж до тебе говорю, і завжди говорив, та я з тобою навіть спав!» — «То тобі не подобається запах демократії? Тоді йди до біса, дикуне, ще й про цивілізацію варнякає, йди, йди, вигадай щось інше!»
Ольга грюкнула дверми, за ними вона залишила колишнього чоловіка, її подруга Лєрка скептично на неї позирала.
«Скільки ж я тобі говорила, що жінка має бути лагіднішою, як море обкатувати камінці цих стосунків, щоб вони були гладенькими, щоб нікого не дряпали». — «Ти хочеш поговорити про це? Йди з Цією про це говори, тепер вона буде його обкатувати. Зрадниця».
Ольгу оточували зрадники. Зараз один з них лежав на підлозі та метляв хвостом. Лабрадор Мейсон бісив найбільше. Він облизав руки Цьому, обцілував його краватку, обслинив підборіддя. «Цей» — тільки так Ольга тепер позначала свого колишнього. «Я його обезіменила, бо не можу обезглавити», — прокоментувала дефініційні зміни подрузі.
Мейсон не розумів трагічності моменту, він скавулів, стрибав, радів і переймався Цим. Він сумував, підгорнувши під себе його футболку, вкладав на неї морду та тонесенько нив, Ольга не викинула цей мотлох тільки тому, що сплутала одежину зі своєю.
Ольга кілька разів показувала йому фотокартку колишнього, примовляючи: «фу, фу, фу», — пес щасливо тримав світлину за кутик, підгризав та й зрештою зжирав із таким сяючим виразом, наче його почастували смачненьким.
«Теж мені, друг людини. Треба бути перебірливішим, вибагливішим треба бути, і не лізти до Цієї паскуди, зараз вимию тобі пащу милом!» — погрожувала собаці Ольга, а він, золотавий, грайливий, міцний метеляв хвостом, зазирав у очі, плазував і намагався зрозуміти, чим вона незадоволена, але хіба псові можна збагнути, що хтось незадоволений власним життям? Світ зазнавав би значно більше катарсисів без щасливого крутіння псячих хвостів.
«Чого ти бісишся? Тобі треба налагоджувати з ним стосунки, ти не можеш цього не розуміти». — «Знову? Побудовані він зламав, хай налагоджує тепер, що хоче собі». — «Ти як дитина в пісочнику, котрій пасочку розтоптали, це — не пісочник, це — твоє життя». — «Моє життя — засцяний приблудними котами пісочник, я сама як розтоптана пасочка, не займай мене».
«Та ти послухай. У вас із ним — цивільний шлюб, тобі ще в суді те довести потрібно буде, що ви з ним були парою, що прожили п’ятнадцять років разом». — «Це як? Домашнє порно їм прокрутити, де ми кохаємося під родинним портретом? П’ятнадцять записів? Раз у рік, цього достатньо, переконливо? Ну, щоб очевидно було: о, цього року вона погладшала, а він полисів! І ще в присутності малої, щоб сказали: о, а тут видно, як їхня донечка підросла! І для достовірності родинного затишку, щоб було видно й собаку: о, тут він цуценятко, а тут вже більшенький». — «Олю, не мели дурниць, ти вже всіх дістала! Це не Мейсону потрібно робити щорічне щеплення проти сказу, це потрібно робити тобі».
Оскаженіла Ольга всіх дістала, в принципі можна до цього було звикнути, першим сигналом цього «діставання» було, певне, те, що її власний тато зник з материнських радарів, як тільки та понесла.
З’явився, коли Ользі виповнилося вісімнадцять, сказав, що вона наростила «непогані цицьки, є за що вхопити», Ольга подумала, що до неї чіпляється п’яний маніяк і чимдуж побігла. Він побіг за нею і під акомпанемент її вереску завалився до їхньої хати, його зустріла класична матір — руки¬в­боки, він притулився до коридорної стіни (мати метрополітенівським трафаретним голосом зарипіла — «не притулятися»), міг впасти, його хитало, руки трусилися.
Він усміхнувся і сказав, що хотів побачити, що виросло з його аліментів, залишився задоволеним і попросив «червончік на опохмєл», мати тоді порадила: «вшивайся на хрін, п’янюче бидло, я й на гроб тобі десятки не дам», він образився: «ти ж баба, де ж твоя ніжність, де твоє состраданіє?», мати сказала, що пропив він її співчуття, пропив ласку, пропив усе її бабське нутро, тоді він пожалівся: «а колись любила ж, а колись приймала», на що мати резонно зауважила, що колись вона і нош­пу приймала, а потім її попустило, з жовчного вийшов пісок і нарешті прийшла клімактерична старість.
Матір важко було дістати, вона стояла на високій полиці, на тій самій, де ховала від Ольги солодощі в дитинстві, а та вимушена була ставити стільця на табуретку, бо драбини в них не було, щоб дістати цукерки, але закінчилося все тим, що Ольга гепнулася і зламала руку. Ще тоді вона зрозуміла, що деяких людей, як і деякі речі, краще не діставати, краще знайти замінник. Замінниками стали Цей та подруга Лєрка, старші від Ольги на десять років.
Життя з Цим не було ідеальним, але в ідеальні життя Ольга не вірила навіть в дитинстві.
Життя було стерпним, ситим та веселим із елементами ентузіазму та руйнації. Саме таким, як лабрадор Мейсон, «собаче життя», — зараз гірко жартувала вона.
Ольга добре пам’ятала, якою вона була, коли почувалася закоханою, але їй важко було пригадати, коли це почуття зникло. З’їлося, мабуть, із борщем, змилося осіннім задовбуючим одноманітною дріб’язковістю дощем, відвернулося, коли кожен сумирно вклався на свій бік ліжка; згортався зародком та спав усеньку ніч без тактильної близькості, без ніжного дмухання у вушко, без безсоромної руки на грудях, без доторку губ до шийки і навіть без «добраніч» пошепки, бо могли розбудити дитину. Тобто дитина вже з’явилася, а з’явилася вона рано.
А колись жалів і голубив, цілував тричі: в пупок, у плече, а потім у губи: «за маму, за тата, за себе», бо знав, що в дитинстві Ользі було зимно, попри те, що мінялися пори року, і календар жив звичним життям.
Він довго не робив шлюбної пропозиції, а коли наважився, то Ольга не погодилася, на що він спокійно зауважив, що двічі не пропонуватиме, Ольга знизала плечима: «будемо жити цивільним шлюбом, ми ж бо цивілізовані люди», він погодився, тепер зрозуміло, задля того, щоб потім шантажувати цивільну та цивілізовану дружину.
Коли з’явилася Ця. Ася. Аспірантка. Астроном. Аспірантка Ася — наче з пісень кінця вісімдесятих — початку дев’яностих років. Співали тоді про практикантку Катю, про аспірантку Асю також могли заспівати.
Короче, суцільне «ass», мабуть, вперше тоді Ольга насмішила чотирнадцятирічну доньку, схиблену на американському слензі та британському репі.
Господи, де він у двадцять першому сторіччі взяв астрономшу? Не ейч­аршу, не хед хантершу, не проджект менеджершу, не сейлершу, не мбм­шу, де він доп’яв астрономшу? Цей термін­виповзень із Давньої Греції в епоху нарізано¬наштампованих наче для фаст¬фуду титульних професій. Щоб потім з очима, що ставали вологими щоразу, танули наче шоколад під сонцем, коли він хотів кохатися, і ти в’язнула в цих очах, в’язнула наче муха в патоці, навіть зараз, наче коли вони ставали вологими не для тебе і не від тебе, блаженно мимрити, що йому «наворожили її зорі».
Цей сказав, що не може продовжувати існування в брехні (скільки разів та скільки жінок в житті, в кіно, на сторінках прози чи поезії, чули цю фразу, котру чоловіки копіпейстили у їхні життя? Це — новий всесвіт, нова цивілізація зраджених і покинутих правдолюбцями та, ніде правди діти, і правдолюбками, невже ці люди здатні любити когось більше ніж себе?), тому він йде з родини. «В нас же цивільний шлюб, ми не розписані, не вінчані, ти все розумієш, ми — цивілізовані люди».
Але Ольга не розуміла. Її цивілізованість мала меншу, ніж Цей думав, територію.
Вона повернулася з роботи, куди щоранку діставалася, долаючи барикади, пригощаючи протестувальників міцною кавою з металевим присмаком термоса. Країна протестувала, повстала проти диктату, брехні й насильства, Ольга працювала в одному з комітетів парламенту, захищала материнство і дітей, і дізналася, що її чоловік, як і вся країна, бачте, також не може жити в брехні.
Іронія долі, вона не змогла захистити власне материнство і власну дитину від зрадництва власного ж чоловіка. Від Цього. Але продовжувала цю роботу в масштабах протестуючої країни. На папері все переконливіше ніж у житті.
«Зрада нас робить сильнішими», — зауважила на ниття Ольги Лєрка, чортова психологиня. «І потім, знаєш, ти також його зраджувала, просто про такі зради, переважно, ніхто не говорить. Ти примусила його зрадити професії, він як фізик не відбувся, бо заробляв мало грошей, то ти зробила з нього державного службовця, він почав пити¬гуляти, жив у ненависті до себе, ти це усвідомлюєш взагалі? Ти зрадила його інтереси».
Ольга не усвідомлювала, вона давала відсіч. «Характер справжнього тер’єра», — прокоментувала Лєрка.
Так, довелося піти на жертви. Ми ж прості люди, не Боги. Люди мусять жертвувати, завдячуючи природі людській. Але що Цей міг зробити в науці? До тридцяти років не зробив нічого, значить, нічого й не міг, наукова імпотенція, відсутність дослідницької ерекції, вирок, після сорока життя не починається, доведено фізіологією. Лєрка зітхала і пробувала заспокоїти. Не вдавалося, Ользі хотілося шматувати Цього ще більше.
«Навколо — лише зрадники. Вчора мала не те що не вийшла зустрічати мене в коридор, на це я давно не розраховую, а й не вийшла з он¬лайну, сиділа за своїм компом». — «А ти чого хотіла? Щоб вона принесла тобі капці? То не треба було народжувати, треба було зайти до собачого притулку та визначитися з породою, взяла б щось до пари Мейсону». Лєрка завжди була нестерпною, Ольга заскреготіла зубами. «Помовч, краще помовч! Теж мені, працюєш психологом, що ти можеш знати про стосунки, якщо не виходила заміж, що ти можеш знати про дітей, якщо не народжувала? Ти функціонуєш як чоловік».
«О, так, нерожавша ти манда, то сиди і не тринда, і не хнюпся, і не ний, а навстоячки відлий», — глумилася Лєрка. «Фу. Пре з тебе простакуватість, вульгарність». — «Я так розумію, що замість вчитися у Відні, мені потрібно було побратися бозна з ким та народити, це й було б підвищенням кваліфікації, правильно?» — «Саме так. Невже ти сама того не розумієш? Ти своїми порадами ошукуєш людей, собі щось нарадь, зроби щось путнє з власного життя, ага». — «Облиш усе, Олю, візьми себе в руки, отямся». — «Я тобі не Мюнхгаузен, щоб брати себе в руки». — «А я і не прошу, щоб ти сама себе витягувала з болота, я прошу, щоб ти зупинилася, заспокоїлася і не поводилася як людина, в котрої емоції греблею перекривають розум. Усе ж навпаки». — «Навпаки — то в чоловіків буває, це ти в нас — класний мужик, усе розумієш, з усіма товаришуєш, а ми, баби, як ти кажеш, керуємося мандою, в тебе таких приливів не буває, ти в нас — із яйцями. До того ж — крутими». — «Господи! От і порозмовляли». Лєрка пішла.
Ольга вивела на двір Мейсона, а коли повернулася, вдома вже була незадоволена мала. «Ма, що мені їсти?» — «Сосиски, налисники з сиром». — «Ма, ма! Я ж казала, що на дієті, де моя селера, де мій знежирений кефір? Ти мусила то все купити!» Селера і кефір. Корисне і корисне. Ольга про то забула. «Ти думаєш тільки про тих, кого тут нема, на мене тобі начхати. А тата з Асєю навіть в місті немає, вони поїхали до Криму, то витруси, витруси їх зі своєї голови!» Донька підвищувала голос, Мейсон почав підбріхувати, смішний, своєю галасливістю намагався зупинити сварку.
«Що? Куди вони поїхали?» — «В Джанкой, в них все серйозно, ма, змирися, нащо тобі так принижуватися? Ася повезла знайомити його зі своїм дідом або ще кимось таким. Тобто з родичами. Ну, тато ж тіпа жоних в нас», — мала порснула. Її забавляло сватання батька. Нарощуючи груди, нігті та прагматичність, донька змирилася та усвідомлювала, що на гідні похорони тата слід відкладати гроші, але вона не сподівалася, що доведеться ще й платити за таткове весілля.

Крим. Цей повіз Цю до Криму. Туди, де колись усе почалося у них… Не звертаючи увагу на дошкульні репліки доньки, Ольга почала нишпорити в тумбочці, витягнула фотоальбом, труснула ним, підлогою порозліталися фотокартки, випала та майже розвіялася висушена гілочка олеандру, яку вони разом зірвали, коли були на екскурсії в Нікітському ботанічному саду, екскурсовод розповідала, що олеандр — отруйна рослина, вони жартома присягалися, що підуть із життя разом, прийнявши смерть від цієї квітки.
З тумбочки злетіла фоторамка, що утримувала в собі їхню закохану юність, інколи в нахилах голів одне до одного міститься більше сексу, ніжності та пристрасті, ніж в подальшому житті; розколотилися мушлі, валялися на паркеті черепками їхнього кохання, колись ці мушлі вони збирали разом, наче діти, вихвалялися, хто знайшов ціленьку, біленьку або ж кольорову. Ольга розтоптала висушену часом рослину, тепер навіть вона нагадувала про суперницю, жінка згадала тургенєвську Асю, нещасну байстрючку, кохання котрої та й саму пережила така ж засушена квітка.
Цей перебував у епіцентрі збурень «ватників» та «колорадів». Ольга ніколи не використовувала подібні назви, але Цей поговорити про «ватників» любив. Першим ідеологічним «ватником» він вважав комуністичного перевертня Діда Мороза, котрий прибрав до липких рук чарівні сили Святого Миколая і почав усіма силами радянської пропаганди калічити дітей. Ще Цей жартував: «Є такі, що без царя в голові, а є такі, що з Царьовим у голові». Ольга коли скептично усміхалася, коли реготала, коли висварювала.
Вона подумала, що на початку їхнього спільного життя він і не збирався знайомитися з її родичами, достатньо було того, що вона познайомилася з його мамою, там, у Криму, того ж дня, коли познайомилася із ним.
Того року Ольга перейшла працювати до парламенту. Було важко, вона звикла розраховувати виключно на себе, навіть принципи собі вигадала: «Тримати зціпленими зуби, стуленою — пельку, стиснутими — ноги. Щоб жодних емоційних вибухів. Тяжка щоденна ненормована робота, щоб якось влаштуватися в житті.
Парламентські старожили прийняли її нашорошено, не могли нічого про неї дізнатися, наче з простої родини, наче ніким не доводиться коханкою, наче без зв’язків, протекції, то як вона тут опинилася?
Якби Ольга була хитрішою — вона б подарувала цим людям легенду, і вони б миттєво заспокоїлися, але вона не знала як. Була стрункою, дзвінкою та навіженою. Як казала завідувачка однієї з секцій: «Худа і нарвана, вітер між вухами та між ніг аж свистить. Така вже худа, що серце проморозила, взагалі тепла в ній немає, люта дівка, ох і люта». Ольга і зараз зберегла струнку фігуру, хіба що хтось утеплив її тіло поролоном, але рівномірно, й на тому спасибі.
Та сама завідувачка віддала Ользі путівку до одного з парламентських санаторіїв, на подібні пільги Ользі не вистачало рангу, а в завідувачки онуки захворіли на вітрянку, то ж путівку потрібно було комусь передати. Вона обрала Ольгу: «Може, хоч заміж вийде, а то ж люта як первак, що не скаже — закусити хочеться». Заміж Ольга так і не вийшла, але того літа зустріла Цього.
Санаторій знаходився на кількох ярусах, ті, що рангом вище або ж просто блатняки, мешкали в центральних корпусах, величних бетонних спорудах, у старому центральному корпусі посеред парку та на «генеральських дачах», Ользі дістався корпус, який мав вигляд підсобного помешкання. Але за вікном дихало море, щоранку Ольга дослухалася, в якому море прокинулося настрої: бубонливо­шурхітливому, коли відвішувало всім стусани, або ж тихо мирному, коли віддзеркалювало сонячні усмішки небу.
За кілька метрів від корпусу Ольги починалася печера, саме так це сприймалося дівчиною, печера, яка вела до ліфта, котрий перевозив відпочивальників на інший рівень санаторію, до центрального корпусу, адміністративного, ресторану, бібліотеки, їдальні.
Саме до їдальні зібралася Ольга, щоб запастися пухкими булочками з родзинками і на сніданок, і на обід. «Тобі добре, жереш все і не гладшаєш!» — заздрісно коментувала Ольжине меню кругленька офіціантка.
Ольга увійшла до вогкого приміщення першою, відлунювали кроки, їй завжди було зимно, кілька разів ледь не впала на слизькій підлозі, котра визирала з­під килимового покриття, щоразу дівчина уявляла себе Томом Сойєром, який заблукав у печері й на якого чатує підступний Індіанець Джо.
Тому вона не дуже здивувалася, коли хтось чи щось вхопило її за литку, вона заверещала, бо знала, хто це: до неї підкрався Індіанець. Але то був не індіанець: долинало п’яне буркотіння якогось затинаки, котрого трусило від холоду та похмілля. «Дддд­о­ппппп, д­о­ппппп», — варнякав він, і Ольга зрозуміла, що її просять допомогти. Поряд валялися три порожні пляшки з­під портвейну, Ольга гидилася, але допомогла незнайомцю підвестися.
Він представився, забрав з її плечей шалик, замотався, бо перемерз за ніч. «Отак сходив за алкоголем, спустився, а двері зачинилися з обох боків, ліфт завмер, зв’язок тут відсутній, нікому я виявився непотрібним», — жалівся та пояснював чоловік. Симпатичний, високий, трохи брезклий, із розумними карими очима. «Я не алкоголік, ви не думайте, що вихлебтувати по три пляшки — моя звична норма, просто у мене клаустрофобія, а ще тут бісова холоднеча», — ледве не присягався він, Ольга засміялася.
Потім вони щоразу сміялися, коли згадували знайомство. «Будемо говорити, що ми познайомилися в шахті». — «В печері ніби романтичніше». — «А в шахті оригінальніше!»
Цей жив у модному бетонному корпусі також на березі. Він вже не пам’ятав, хто з компанії сказав, що мало алкоголю і треба встигнути купити місцевого портвейну за санаторською зоною, куди й вирушив врятований Ольгою хлопець, уже згодом вона здогадалася чому, причина — світловолоса млосна дівчина, за увагу якої того літа боролися всі спермомісткі чоловіки. Цей також не був винятком, але він обрав її.
Він ніде не працював, казав, що пише дисертацію, науковець. До санаторію приїхав разом і завдяки матері. «Вірніше завдяки батьку. Мати продовжує жити вдівством, власне, я також продовжую жити сирітством», — іронізував зворушливо. Іронія — такий тонкий, такий гострий інструмент, що у вправних руках може відшліфувати до блиску будь¬що, навіть щось мерзенне, гидке чи підступне.
«Вона дотискає з померлого тата все те, чого не дотиснула за життя». Він посміхався. Тато був шишкою з Ради міністрів. Мати ніколи не працювала. Повідомив це так зверхньо, що Ольга здригнулася. В її світі соромилися неробства, приховували, могли й напіддати. Її матір працювала дві доби на телефонній станції, ще одну добу — оператором ліфтового зв’язку, все життя серед різних кнопок, мамі цілком можна було довірити і ядерну. Вона б не схибила.
Ольга вдові не сподобалася: простакувата, цибата, різка, а коли мовчить — наче сидить у засідці, та й справляє враження не мудрої, а хитрої пристосуванки. Але в синочка грали гормони, йому було за тридцять, він переважно бив байдики, і мати знала, що він нікому не забезпечить гідне вдівство, тому вирішила не втручатися та поїхала з санаторію раніше.
«Ма, дай гроші, піду куплю кефір!» — на мить повернула до реальності донька. «Я сама, сиди, вчися», — Ольга пішла до магазину.
Дорогою продовжувала згадувати, як вони започаткували традицію, коли хтось хоча б трохи перед іншим завинив, влаштовувати їхнє «кримування». За будь¬якої пори року. На стіл викладалися чебуреки, шаурма, плов, скибки дині, «гепатитна слива» — вона ж алича, тугі та рожеві, потріскані, як находжені п’яти офіціантки, помідори, домашнє солодке вино. Частенько все розкладалося на розстелений плед, сідали на нього ж оголеними. «Ми ж кохали», — з жалем видихнула вона й схопила з полиці пляшку «жирного» кефіру.
А наступного дня в Криму з’явилися «зелені чоловічки». І попри кілька разів висловлене: «так вам і треба, та поздихайте ви там, так вам і треба, щоб вас за жопи взяли», і ще більше разів вислухане, що абонент не може прийняти ваш дзвінок, попри всі настанови Лєрки та ниття доньки, Ольга в парламентській касі взяла квиток на потяг і вирушила до Сімферополя.
Потяг ритмічно рипів ревматичними колінними суглобами, Ольга час від часу набирала номер чоловіка, він продовжував бути поза зоною досяжності, вона змарніла, задрімала, хоча сусідка з нижньої полиці методично розповідала, яким казковим було життя за часів СССР, якщо не знати, про що вона говорить, можна було подумати, що вона згадує соціально­лояльну до людей, їхніх прав та свобод, Швецію, сваритися Ользі не хотілося, докопуватися до радянськофілки також, втім, вже у Джанкої потяг зупинився надовго. До вагонів зайшли люди в балаклавах, зібрали в усіх паспорти. Бігали вагонами, перемовлялися, реготали. Потім сказали Ользі: «Давай. На выход».
«Чего тебе надобно?» — запитав один, миршавенький, майже цитуючи Золоту рибку з пушкінської казки. Ольга почала відповідати, але її заглушило жалісне скавуління потягу, котрий вирушив далі, він скавулів так відчайдушно як маленький Мейсон, коли того залишали самого вдома.
В Ольги задзвонив телефон, вона побачила, що телефонує донька.
— Это дочь звонит, можно с ней поговорить?
— Дай сюда, — миршавенький висмикнув телефон, побачив «Дщерь», гмикнув, віддав трубку Ользі.
— Тока без нервов.
Ольга пообіцяла.
— Ма, тут тато! Він приїхав, питає, де ти, хвилюється!
Потім Ольга почула голос Цього. Цей істерикував неочікувано¬писклявим голосом, Ольга подумала, що він як папуга перейняв інтонації господарки, Асі.
— Що ти там робиш? Ти оскаженіла, нас переслідувати поїхала? Повертай додому, я ледь утік. Вони подумали, що я представляю парламентську хунту, знайшли перепустки до урядового санаторію.
Ольга почорніла, Цей використав її зв’язки, щоб вразити коханку. Втім, нічого дивного, його мати жила вдівством, а син удови жив за рахунок покинутої цивільної дружини. «Ми ж цивілізовані люди, тьфуй!»
— Где Ася?
— Там залишилася, прихопили в Джанкої, вони нічого їй не зроблять, вона ж татарка, корінний народ, там родичів достобіса, допоможуть, а мене могли розстріляти, розумієш?? Розстріляти! Ти не уявляєш, що мені довелося пережити, в мене лисина й та посивіла.
Ольга вимкнула телефон.
— Покалякала? Добро. Так чего тебе тут надобно, кияночка?
— Да вот полюбовницу мужа ищу.
— Аниґдо¬оооот. Эй, слышь, она любовницу трахаля своего ищет. Нада бате ее показать! Аниґдо¬оооот.
— Слышь, а лаве у тебя есть?
— Нет, я же не отдыхать приехала.
— Аниґдо¬оооот, ваще. Не отдыхать, говорит, приехала. Пашли.
І вони пішли. Цим своїм «лаве» миршавенький запустив маховик пам’яті. Ольга пригадала, як виходила на цій зупинці, в Джанкої, тоді, коли вони, закохані, поверталися до Києва. Згадала, як боялися розлучатися, і непокоїлися, що ніхто не поміняється з ними місцями. Але це вдалося швидко влаштувати, один відрядник схопив квиток Ольги, щойно побачив, що в їхньому купе на нижніх полицях розташувалися бабуся з п’ятирічним онуком.
Хлопчик виявився невгамовним. Вони назвали його «купедон», коли він потайки обстріляв їх аличевими кісточками. Малюк вже півгодини канючив морозиво, Цей лежав на верхній полиці, розімлілий від задухи та поцілункової вовтузні, тому Ольга вирішила вийти подихати повітрям у Джанкої. Вивести малого, купити морозива, а ще відерце «динят» — динь завбільшки з гусячі яйця. Шкуринка плодів нагадувала Ользі старовинні фрески, інколи можна було побачити біблійний сюжет.
Як тільки вони вийшли, Ольга видивилася біляві голівки динь у відерці та хлопчика, який продавав морозиво, до них підійшли циганки з дітьми.
— Дорогая, дай немного на ребенка!
В кишені Ольги були дві купюри: двадцять та дві гривні. Вона витягнула двогривневик, протягнула циганці. Та вхопила її за руку.
— Давай погадаю, красавица, счастье уходит от тебя, счастье выстраданное!
Ольга тоді висмикнула руку, закричала: «Отстань!» Циганка справно вирвала пасма волосся, накрутила його на пальця і промовила: «Сейчас пальцем дёрну, порву и порвется твое счастье, лаве давай, давай лаве!» І перелякана Ольга, притуляючи до себе «купедона», витягла з кишені двадцятку й кинула майже в обличчя: «На! На!» — «Я тебе не собака, чтоб ты мне накала, вы посмотрите на нее! Да пусть десять мужиков свои кукурузы в тебе парят, да чтоб кончили одновременно и матку тебе разорвали, да чтоб она потом в тебе гнила, и в дочери твоей гнила».
Ольга міцно стиснула зуби, легкий спосіб затулити собі вуха, долонями закривала вуха «купедона», він перелякався, але продовжував просити морозиво, вона підхопила малого й побігла до їхнього вагону під супровід циганських проклять, які нагадували собачий лемент.
Миршавенький легко стукнув її по спині: «Не спи. Шевелись, уже пришли, сейчас покажу тебя бате».
«Батя» в уяві Ольги був подібний на соліста гурту «Любе», опецькуватий дядько, мордатий, із глибокою ямкою на підборідді, вона здивувалася, коли побачила рудобородого стрункого чоловіка, на голові котрого була чорна бандана, коли вони увійшли, він гуркотів­рокотів телефоном, Ольга нічого не розуміла.
Поряд з ним стояв інший, непримітний, невисокий в камуфляжі, окостувате лице, неймовірно світлі очі як соляні озера на смаглявому обличчі, він стискав руки в кулаки, ніби підкачував себе, щоб не впасти від втоми, на його руці — розмите татуювання, наче хтось довго плакав на цих руках, в ньому відчувалася небезпека.
В Баті ж ця руда борода виглядала карнавально, наче Ольга потрапила до водевілю або ж до шекспірівської комедії, але коли він заговорив до неї, жінка подумала, що потрапила до російського серіалу про чеченську війну.
— Харашо. Эта кто?
— Киянка. Она полюбовницу трахаля своего ищет.
— Кхак твое имя?
— Ольга.
— Княгиня значит. Кхак имя ее?
— Ася.
— Харашо. Кхак она выглядит?
— Не знаю.
«Во баба дает!» — зайшовся в хрюкотливому і такому хлопчачому реготі миршавенький.
— Бивает. Кхак мужа имя?
— Леонид, — повернула обезіменному ім’я наче грубими нитками пришила до тулуба знесену голову.
Вона відчувала, як пильно він розглядає її, але сама не могла на нього дивитися, чим нагадувала свого пса Мейсона, котрий не міг підвести на неї очей, коли вона ай¬ай¬айїла його за капосний вчинок.
— Харашо. Жди.
Він кудись пішов, повернувся з жіночкою, котру швирнув Ользі під ноги.
— Бири. Твае. Увидите!
Ольга інтуїтивно не допомагала Асі підвестися, та впоралася сама. Тоді вона вперше її побачила. Розлучниця була подібна на кротеня, перелякана істота, низенька, чорненька, гладенька, із пухлими стегнами та руками, в неї посмикувалися губи, і щулилася так, що й очей не було видно, і це — лякало.
«Давай, шевелись! «Твае! Бери!» Ан贬доооот, от батя дает!» — миршавенький з напарником вивели їх назовні. Вели довго, потім штовхнули уперед: «Пашли, давай!»
І вони побігли. Ольга подумала, що саме так підштовхнула двох цуциків до них заводчиця лабрадорів, із тими самими словами, і як Мейсон рвонув прямісенько до них, у обійми до нових господарів. Вони з Асею також рвонули.
Вони бігли не знати куди, аж поки Ольга не відчула, як її нога провалюється в щось незвичне, роздався тріск, Ася присіла, затиснула вуха, як під час бомбування, Ольга подивилася на свою ногу, та плавала в якісь іржаво­червоній рідині, тільки згодом Ольга збагнула, що наступила на залишений з минулого літа гнилий кавун, прорвала його як старий футбольний м’яч. Це було смішно, але вона не сміялася.
«Ассия, Ассия», — кричав до них смаглявий низенький чоловік, привітно махав рукою, Ольга вхопила Асю за руку та побігла чоловікові назустріч. Той щось гомонів, Ася мовчала, Ольга намагалася розібратися в почутому, але він махнув рукою і потягнув їх до свого автомобільчикଫпиріжка», де серед сірих дерев’яних ящиків вони й стишилися.
Ящики штурхали жінок своїми скалкуватими ліктями, навіювали асоціації з бараками, полоном, депортацією та злиднями. Жінки мовчали.
Вони заговорили, коли в’їхали на Херсонщину. «Материк!» — озвався мовчазний водій, певне, хтось з родичів Асії.
Ася безшумно плакала, Ольга ридма ридала, емоціями прорвало греблю, побудовану логікою. «З нами все добре, ми — нормальні баби, що не ясна?» — пошепки сказала Ольга, наче продовжувала сперечатися із Лєркою. Обійнятися вони не наважилися. Хоча були цивільні та цивілізовані. Але Ася нарешті показала очі — чорно­карі з дрібкою бурштинових цяток, мирні як літнє небо, в яке діти запустили феєрверк.

Ілюстратор: Микита Власов

Про автора: Лариса Денисенко — українська письменниця, прозаїк. Народилася 1973 року в Києві. Має литовсько­грецьке походження з домішками угорської, польської, ромської та української крові.
Адвокат, громадська діячка, ведуча Громадського радіо. Займається кураторством проектів, пов’язаних із наданням безоплатної правової допомоги, а також розробляє проекти, спрямовані на просвітництво в сфері прав людини для дітей та вчителів. Авторка новітнього концепту викладання права за допомогою авторських казок, проект «Правобукварик».
Українську мову опанувала в 23 роки, коли почала працювати в Міністерстві юстиції України. Закінчила юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, курс законопроектування при Міністерстві юстиції Нідерландів. Живе в Києві. Пише колонки, оповідання, есеї як для глянцевих журналів («Женский журнал», «Elle Україна», «Harper’s Bazaar Україна», «Домашний очаг. Украина» тощо), так і для бізнес тижневиків («Новое время», «Профіль» тощо). П’ять років працювала авторкою та ведучою культурологічної програми «Документ» на 1+1.
Бібліографія: «Забавки з плоті та крові» (Л.: Кальварія, 2004), «Кавовий присмак кориці» (Л.: Кальварія, 2005), «Корпорація ідіотів» (К.: Нора­Друк, 2006), «Танці в масках» (К.: Нора­Друк, 2006), 24:33:42 (К.: Нора­Друк, 2007), «Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць» (К.: Нора­Друк, 2007), «Ліза та цюця П.» (К.: Грані¬Т, 2007, серія «Сучасна дитяча проза») «Сарабанда банди Сари» (К.: Нора­Друк, 2008), «Ліза та Цюця П. зустрічаються» (К.: Грані¬Т, 2008, серія «Сучасна дитяча проза»); Лариса Денисенко про Анжеліну Ісідору Дункан, Максима Рильського, Ігоря Стравинського, Астрід Ліндґрен, Джонні Хрістофера Деппа ІІ (К.: Грані¬Т, 2008, серія «Життя видатних дітей»), «Відлуння» (Х.: КСД, 2012), «Калейдоскоп часу» (Х.: КСД, 2013), «Нова стара баба» (Х.: КСД, 2013).Участь у збірках: «Кіноромани: українські письменники про улюблені фільми» (2006), «100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки», Х.: Фоліо, 2008, «Сновиди», К.: А¬ба¬ба¬га¬ла ма¬га, 2010, «Щоденник. Літературно мистецький проект», К.: Видавництво Європейського Університету, 2010, «20 письменників сучасної України», Х.: Фоліо, 2011, «Жити­пити», Х.: КСД, 2012, «Різдвяні історії» Л.: ВСЛ, 2013 рік, «Ода до радості», Х.: КСД, 2014.

рейтинг:
5
 
(4)
Количество просмотров: 4952 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode