шо нового

У вiдтiнках рожевого саду
 
17:49/06.05.2013

* * *

наше місто маленьке лежить поміж гір як горіх
у солоних долонях напрочуд земного божати
ми виходимо з тіла — такі одночасні — згори
нам так легко дивитись на те чого можна бажати

і не можна торкнутися… хоч занімілим крилом
та у стані досяжності — зверху — здається дрібнішим
все до чого внизу доростали удвох напролом
і настільки зрослися в корінні — відрізати нічим…

а тепер — понад водами — вільні неначе боги
розгубивши одежу з тонкими ворсинками страху
ми ковтаємо музику цих кам’яних берегів
млосні стогони катера крик випадкового птаха

до небесного  полум’я — до висхідної роси
на інжировім листі… до першої сонної ласки
долітали, догралися… знову — униз — понеслись
повернулися в день спорожнілими наче палаци

наче духи що замки свої стережуть
так невміло вдягаючи обриси — щоб налякати…
нас багато… ми сиплемось, наче кунжут.
ми вчимося літати…

Кара

Був у Христини просторий дім і розкішний сад,
cвітло-горіхова шкіра і плавні рухи…
Брала чужих дітей і виносила колисать, —
кажуть, у неї від того боліли руки.

Було у Христини світло, — та вікна не вберегли…
Тікала в розпусту так, мов ніхто не стежив.
Дівчата кривились, приносячи їй борги,
хлопці казились, торкаючись її стегон.

І доки шуміли платівки, допоки цвіла мішень,
влипали нові герої туди щороку.
А потім у неї завівся брюнет Мішель,
і висмоктав щедрість її широку.

Тепер у Христини — що не день — то маленька війна
із дверима, із ліжком, із власним тілом.
Хтось нібито бачив, як ніжно вона
cповиває тютюн тижневиком пожовтілим.

Двісті снігів — а долає одна, як рак.
Двісті сивин — а виходить простоволоса.
Виливаються вина, і скоро спливе контракт,
і гойдається п’яний місяць на ребрах сосен.

«Що, Христинко, не страшно? Згадай наш останній день,
коли я повернувся в твоїй утробі, немов у пастці.
Я твій первісток. Перший з усіх людей,
хто не дав би тобі пропасти.

Ось метелики попелу падають на сервіз,
і між пальців згасає нестерпна легкість…
Що ти випила, мамо? Отямся. Сьогодні вниз
понесе неслухняних дітей лелека.

І якби хтось із тих, випадкових, тебе любив
і щоранку несміло торкався твоєї шибки,
кому б зараз були потрібні вуличні голуби,
весь отой безкінечний кришталь і рибки?»

Так, здається, постоять, обнявшись — і полетять,
та звужують світло повіки ставень.
Христина колотить цукор — і руки її тремтять:
«…іже єси на небі… да оставі…»

І ніколи — ти чуєш?

І ніколи — ти чуєш? — ніколи чіпати не смій
те, що довго кипіло, пекло і раптово збулося.
Я терпляче згортатиму наклепи в довгий сувій
і носитиму карму так вільно, мов дощ у волоссі…

Тільки вір, що буває, трапляється все, як тоді,
там, де сходяться ріки і бігають сонячні плями,
відпускає кораблики дівчинка вниз по воді,
а вони утікають у ніч і стають кораблями,

і вертають до неї — до жінки з понурим лицем…
Скільки пам’ять не рухай — а все ж не побачиш фасаду.
Скільки біль не труї, а зійде хоч одне деревце
у тремтінні трави у відтінках рожевого саду,

де не знали ні дикого сонця, ні злої води,
де згрішити — не гріх, коли губи нагріті губами,
де палила вона кораблі і кричала «Іди!»,
а потому, зарюмсана, бігла жалітись до мами.

Не торкай і не згадуй, і подихом навіть не руш
того світлого попелу… Все, що згоріло — нестиму
на плечах, у волоссі, по теплих кружальцях калюж.
І стікатимуть краплі гіркі та пекучі по спині…

* * *

Дівчинко з передмістя, як же ти… не змінилась…
Як же ти утікала, злякана, — ніби десь я
все розгубив — і знову — хочу колінець, вилиць,
хочу вогню і шовку, дівчинко з піднебесся…

Дим розпускає вовну і застига, як свідок
злочину — без насилля, попелу замість праху.
Взяти б її за руку — витягнути би звідти…
Тільки повзе по спині сіре звірятко страху…

Гості твої на ранок розходяться, ніби кола,
квіти на підвіконнях зовсім уже не квіти.
Дівчинко з передмістя, що ти собі вколола?
Як же тебе спіймати? Як тебе зупинити?

Далі вже не розказуй… Далі — біжить дорога.
Біла, тяжка дорога — аж до нового року.
Дівчинко, ось твій «Кемел», та сірники вологі
зраджують, наче друзі, кришаться, наче хоку.

І все проплива між нами, то медом, то знову — димом,
ллється по тілу шовком, а доторкнешся — латекс…
Дівчинко з передмістя, де ти себе поділа?
Як же ти… Не змогла ти…

* * *

Рвалася, поспішала — з’їхала, докотилась.
Де твої охоронці, янголи, адвокати?
Чорні латки проталин… Лютий, мов далматинець,
лиже твої долоні з присмаком авокадо.

Бачиш, яка розпука! У крейдяному колі
як не крути свічею — множать пітьму дзеркала, —
сійся, пітьма, родися! Щоби вона ніколи
в жадібні коридори більше не зазирала.

Може, колючі зерна, вдавлені у коліна,
завтра зійдуть червоним, а опадуть врожаєм…
Вистояти покару, перемогти провину
легше, коли у жалість більше ніхто не жалить.

Не озирайся в люди, — з них ти людей не зробиш
у кістяному царстві довгих пліток і слини.
Падай у теплу ванну, наче стеблинка в ройбуш.
Слухай, як дозрівання ходить по серцевині.

Втомлює і діймає — з’їхала, докотилась —
хоч до весни — а тільки б вижити, не упавши.
…Той, хто тебе чекає, носить твою кофтину
згорнуту біля серця — наче гніздо без пташки…

* * *

Чоловіки, що ходили поряд, лишали всякі дрібниці:
бритви, ножі, запальнички, запахи, навіть лиця
на рушниках — мовляв, бережи та тішся,
може, плакати хоч навчишся.
Чоловіки, що ходили поряд, — лягали незмінно скраю…
Але я й досі — падаю, падаю, відпускаю
кожну долоню — щоразу — мов дійсно сама так хочу.
Бережу їхні звички, їхні чутливі точки
ніби для чогось, а раптом іще згодиться? —
і поступово стає деталлю якась дрібниця…
Але ніхто з них зі мною туди не дійшов, де тисне
непереможне, нестерпно легке дитинство,
там, де у ватяній тьмі пролітають відьми, —
тим, що ходили поряд, цього не видно,
і не було поміж них того одного, кому б я
все розказала про те, як смішним Колумбом
зовсім недавно вивчала відкриту землю
та засинала часто в обіймах з нею,
про візерунки на склі, про маленьку грубку,
що обпалила мою неслухняну руку,
про доброокого пса і коника на колесах —
далі — нема доріг, не буває рейсів…
Те, що лежало глибше, —  зринає джайвом.
Бачиш їх?.. Та облиш ти.  Не заважай їм.

* * *

Буде ранок, і ти не вдержиш — він перевертень, а не птах.
Він тиняється, наче дервіш, у дрімучих своїх світах.
Може взяти або нокаутом, або тихо звести на ню.
Запросивши тебе на каву там чи іще на якусь брехню,
і вливати не грог, не чачу — а таке, що вбиває страх,
і природу твою дівчачу ніби вийняли із нутра,
мов осердя твоє рубінове заридало потоком вин.
І для нього ти все зробила, ви… піднялися б уже з колін. 
Так розніжила і зморила — і ножі в тобі, і моря,
духи пралісу розмарином у лампаді твоїй горять.
Стрепенулась — мов дерев’яна — шхуна серед вселенських вод.
Новоявленим доріаном він зухвало зійшов на борт.
Хай би тільки лишився, я б йому... Хай зупиниться — я дійду…
І відкашлюєш його ямбами — наче смертник свою біду,
і стискаєшся, наче вересень у гарячих іще гілках.
Він повернеться… переверне все.
Він перевертень, а не птах.

* * *

Вона лежить у шовках, затуливши рукою рота,
щоб уві сні не зронити ім’я — дороге й закляте.
Чоловік укриває їй ніжки. Сидить допізна — робота.
Глушить ніч іржавою кавою, щоб не спати.

Та згодом її долоня падає, зрадницьки відпустивши
тільки уривчасті схлипи у тишу, плавку, як цезій,
і чоловік стає чоловічком у тій неможливій тиші,
відвертаючи монітор, щоб не світив у лице їй.

І всі янголи, покидаючи високі свої посади
летять рятувати світ від фатальних її обмовок,
тримаючи, як атланти, вологі її вуста і
вкарбовуючись, як чайки, у срібно-солоний морок.

Там, у мереживі марень — вона когось відпускає, щоб
мов  ненавмисно, знову все відтворити —
то змієм у небо (нитку в руці стискаючи),
то міченим птахом, то кораблем на рифи —

аби лише безголосо, — бо лінії всі завужено,
бо несподівано скінчилися повороти.
Та Бог береже її сон, — він сидить у навушниках
і до ранку клепає марудну свою роботу…

Про автора:
Анна Малігон народилася 1984 року. Навчалася в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. За фахом  — філолог. Редактор наукового видання. Лауреат обласних, всеукраїнських та міжнародних літературних конкурсів «Молоде вино»; «Гранослов»; «Культреванш»; «Смолоскип», «Благовіст», «Ватерлінія», Міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара, премії журналу «Кур’єр Кривбасу».
Публікувалась у літературних альманахах, антологіях, часописах, («Березіль», «Вітчизна», «Кур’єр Кривбасу», «Однокласник», «Літературна газета» тощо). Стипендіат Київського міського голови. Авторка поетичних збірок «Дзвінок у двері», «Переливання крові», «Покинутим кораблям». Вірші перекладено російською, болгарською, іспанською та англійською мовами.

рейтинг:
5
 
(4)
Количество просмотров: 24667 перепост!

комментариев: 2

  • автор: Гена
  • e-mail: dvv1951@yandex.ru

Я скористався її станом -
Дружина впала від вина.
Я жінку звабив рестораном
І ось нарешті спить вона.

А двоє друзів за дверима
Мене чекають на гульню.
Ми летимо на день до Крима
Засмагти там на пляжі "ню".

Вона відкриє тільки очі,
А я вже каву їй приніс.
Наступний раз рвонемо в Сочі -
Свербить, пече згорілий ніс.

опубликовано: 19:26/18.06.2013
  • автор: Гена
  • e-mail: dvv1951@yandex.ru

Вона прагне сексу лише тільки в темряві -
Соромиться вад вже зав"ялого тіла.
Вмикаючи світло з великими нервами,
Бо це є найменьшим чого б захотіла.

І п"є алгоголь ,щоб не бути самотньою,
Бо наче б в житті нікому не потрібна.
Розставшись у барі з черговою сотнею
Вважаючи світ цей брехливим і хибним.

Мобілку колись не дала своїм подругам,
Щоб раптом оті не позичили гроші.
Вона є для себе заклятішим ворогом.
Отак і живе з відчуттям тої ноші.

опубликовано: 00:09/15.06.2013
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


Целый месяц распродаж на http://ooosb.ru - барбекю для дачи, мангалы и беседки!