шо нового

Мала антологія арканумської літератури
 
17:46/06.05.2013

Переклав з арканумської Юрій Винничук

Вступ

Арканум пробивався у мої сни. Я жив в Арканумі, то була моя внутрішня еміграція, сни про Арканум затоплювали мене. Я чекав ночі, щоб жити. Удень життя не було. Удень був страх.
Люди з Аркануму чекали на мене. Якщо я затримувався, посилали гінців і стукали мені у вікно. Чекали терпляче, поки я зберусь. Їхні коні били копитами і голосно іржали. Їхні мечі і лати бряжчали і виблискували у сяєві місяця. Прапорці лопотіли на вітрі і кликали у похід.
Арканумська мова пробивалася крізь мою, наче стебла трав крізь пісок, проламувала пам’ять. Руйнувала звичні слова, кришила і стирала на порох, заміняючи іншими. Скидала у прірву непам’яті окремі звуки і наголоси. Втягувала мене в себе, як удав. Я відчував, що розчиняюсь у ній.
Люцилій — найбільший поет Аркануму — впорскував у мене свої вірші. Полонив мій язик. Змушував промовляти собою. Я скорився...

1978–1984

Ілаялі

1
Ілаялі вдягає сукенку білішу від сонного цвіту озерного маку.
Хмільного волосся припливи й відпливи нічним зупиняє метеликом.
Вуст полохливі пелюстки малює стеблом чистотілу.
Стрімке узбережжя очей обводить холодних долин імлою.
І крізь розіп’яте серце вікна вилітає… Летить…
Над зжовклим мовчанням серпневих лугів, над лісом, що зціплені усміхи срібних струмків пасе, випасає…
Задмухує всі дзеркала озер до дна зеленавого світу.
Знак подає журавлям зачиняти небо в криницях, кожного птаха за ніжку прив’язує місячним променем, дня, що минув, перестиглу отруту ллє, виливає в горлянки ярів…

2
О, моя сестро, музо скорботна цих місць, вже наближається час, коли барви зникають, пахощі крильця розправлять, відлинуть… Де ти подінешся? З ними відлинеш?
Самотніша від листя, зі слідами розтрачених втіх у водах зелених літа, навіть для тіні своєї чужа, для зникаючої тіні щастя, для тіні проминання, скажи мені, хто в тебе першим проник і назвав тебе іменем?
Хто сформував твоє тіло й наповнив жагою і світлом?
Хто тобі дав ключа одімкнути каміння вуст солоних моїх?
Хто навчив, як їх вкрити отрутою?
Як украсти мій слух і затуманити зір?
Як влаштувати загати і греблі в руслах, якими тече моя кров?
Хто тобі дав це ім’я?

3
Вертаєшся в сни мої, наче ніж до гарячої рани, збираєш з-під ребер ті ночі, які я беріг на потім, в біле око моє пірнаєш цвітом безбарвним і безіменним, занурюєш руку бліду, виловлюєш там затонулі міста й кораблі…
Ось Арканум, наше місто святе, ось дім наш з червоної цегли.
Ти пізнала цю рибу з сумними очима в розкритім вікні?
Це ж наша мама.
А спрута на ґанку, що мацаками душить щура водяного? Щур від солодкого болю вишкірює рота і разом з піною кривавою прозорі тіла нехрещених дітей виповзають із нього — маминітатові незабудки.
Глянь, моя сестро: ось наша дитина, плід кровозмішень. Нас упізнало воно і всміхається зоддалік. Кволе таке й безпорадне, наблизитись не наважиться. Подаруй йому щось на прощання. Або ні, не даруй.

4
Он кораблі затонулі, що пахнуть імбиром, перцем кайєнським і цинамоном — колиски для сліз і скелетів, оброслі тишею й часом. Кожен із морців колишніх затис в п’ястуку маленький, мов усміх, архіпелаг, де серед джунглів і трав хазяйнують тигри і люті мурашки, удави і хробаки.
Читаєш назви тих кораблів і не знаходиш знайомого, вдивляєшся в черепи і жодного не впізнаєш.
Наче вигнані з віршів слова потаємні — чарівниці випорхують із димарів затонулих міст, чарівниці, які зимують на дні ще незнаних вод і в ясну погоду зводять угору латаття долонь.
Розквітають їх перса понад будинками, як спадохрони, вони вибирають серця із грудей топельців, вилущують з них таємниці, і спорожнілі серця спливають на поверхню, наче мертві коропи, а сестра моя ловить їх і нанизує на стебла аїру.

5
О, моя сестро, цей світ нерозважний сховай, що раптово розкрився, як дівчина в сні, і оголив свої нутрощі. Ці міста й кораблі позгортай, позатирай їхні назви, щоб  і пам’ять про них заникла, хай прямує усе туди, звідки колись прийшло — води вниз, а вогонь угору…
Сестро моя, пригадай — і ти колись з ними літала на ігрища їхні гріховні.
Снами оточені линуть вони, а за ними їх сміх і спів, наче війни не було і не було катастрофи, і Арканум наш гуде, як вулик, і базари його велелюдні, і євреї його галасливі, і судна зі всього світу к причалу прямують, а ми, побравшись за руки, батька стрічать біжимо — він сходе вже з корабля і несе нам гостинці.
Цар на білім коні проїжджа узбережжям. Сховай свою вроду від нього, сестро моя.
Царю, погляд свій одверни від моєї сестри, бо вона ще дитина. Крім того, у жриці вона призначена — ось на шиї у неї віщі стигмати, руки у неї маленькі — не втримають горобця, ноги, як молоденькі тополі, а лоно, мов усміх дитини. Царю, зажди хоч рік.
О, сестро, муко моя одвічна, — кров твоя захлиснула мій крик…
Батько навперейми з мечем — списи націлені в серце…

6
Ось біжить моя сестра сльозою з ока сумного спраги моєї, притискаючи к серцю осиротіле каміння.
Вилітають ластів’ята з-поміж стегон її — сімсот ластів’ят і всіх мучить спрага.
І пісня їхня терпкіша від терну ягід і не знаходять вони притулку, навіть під власною тінню.
Ось та річка, у якій ще ніхто не втонув, і вона висихає.
Ось тії хвилі, в які сестра моя увійшла.
Ось тії води, в яких мертве сім’я вона виполіскувала.
Ось та ріка, що наповнилась до краю.
Ось ті хвилі, з яких не вийшла моя сестра.
Ось ті води, в яких ожило мертве сім’я.
Ось той місяць, що в гурт його тихо скликає і навчає азбуки…

Моє милосердя зелене і схоже на папороть

1
Бачу тебе вранці в ягоді вишні.
І хоч обличчя твоє і руки червоні від соку, я знаю — це ти.
Я пізнаю твій танець у ягоді вишні. Танець довкола кісточки, по коліна у хвилях червоного соку.
Розлетілись бризки… впали… на моє вбрання… засинають на ньому…
Зупинися!..
Більше не танцюй!.. інакше мій одяг до нитки соком просякне. Потім нікому не доведу, що се не кров.

2
Я помічаю, що вже давно-давно дихав на цьому світі. Ще мій голос не встиг розтанути і грає в повітрі.
Слів уже не розібрати…
Може, я говорив тоді надто швидко? Може, я говорив тоді пошепки?
…мати веліла нарвати вишень… ось уже повні жмені… раптом спіткнувся — розсипались по траві… червоний сік поплив сімома струмками по долоні між пальців…
Але я впевнений — це вже було: так самісінько, як і тепер, триста років назад, розгубив я морелі і довго дивився на розчавлену ягоду, на червоні струмки між пальців…
КАП — КАП
облизалась трава
КАП…КАП
мурашня позбігалась
І тоді я відчув лагідний доторк руки, чийсь уважний погляд, що слідкував за мною.
Ах, я знаю… це дівчина, яку я кохав — у троє віків шириною розділяє нас прірва глибоко.
Пам’ятаю сміху дзюркотливий ручай на лугах між стокроток…
Ти щось мене питала… А нині — знову…
Дівчино!.. Голосніше!..
А може, мені почулось?
Може, це шелест листя?
А може, в мені говорить те приворот-зілля, яким ти мене напоїла?
О ні — вона щось мене питає! Те саме, що й тоді — троє віків назад. Я мав їй щось відповісти, але чомусь змовчав.
Щоночі стукає хтось у стіни і просить, щоб ми перестали так голосно розмовляти.

3
Може, це сталося тоді — пам’ятаєш?
Ранній мороз на кущах ожини — ягоди тануть від подиху твого — слід на долоні вологий лишили — ягоди чи вуста?
Ти кажеш:
так любо рука твоя розквіта над водою
з вузької долоні тече лісове джерело
Я кажу:
вночі — холод гілок відчувати гостріше — коли птахи обламуючи галузки
опадають на землю примерзлу
ці — ще благально дивляться
ті — вже повільно холонуть
а ти ховаєш за пазуху молоду горлицю чимдуж поспішаєш до хати та хата зачинена
Ти кажеш:
я ховаю за пазуху молоду горлицю чимдуж поспішаю до хати та хата зачинена я повертаюсь — чому ти мовчиш? ти не можеш відвести очей від мертвого птаха як не зміг врятувати
покинь його — він помер поможи мені хоч зігріти цю молоду горлицю
Я кажу:
хіба ти не бачиш — це я це я — мертвий птах якого раптово заскочив мороз на вечірніх гілках і я не зумів себе врятувати
Так, певно, це сталося тоді.

4
І нині, коли я приходжу знову в цей світ мух і людей, то не бачу нічого знайомого.
Де будинок, закутаний виноградом? Куди він з цього місця пішов?
Двері відчинені навстіж. І не можна постукати.
Як і раніше палять картоплиння. Дими густі простягають руки, довго обмацують пальцями обличчя, вивчаючи кожну риску, видушують з очей сльозу і примушують утікати.

5
 — Тепер у моєму роті гніздиться сірий птах-винозор. Визирає з очей моїх часом і, коли я дивлюся в дзеркало, то пізнаю цей погляд: се він замерзав під деревом, благаючи порятунку.
 — О, блазню з очима мертвого птаха, де ти брязкальця і дзвіночки свої подів? У житті нам дано зігріти лише одного птаха. Але цей птах замерз під деревом твого дитинства.

6
Як і тепер, ти мені танцювала колись. Троє віків тому… колись у ягоді вишні…
І краплі такі ж падали на вбрання.
Там з тобою у ягоді поселили рожевого хробачка. Він либонь закохався у тебе і підслуховував наші цілунки біля дверей.
Та ось, коли він побачив моє вбрання, захляпане соком вишень, то вирішив одімстити.
Коли мене схопили, я не зумів довести, що се не кров.
Я показував ягоди на суді:
 — Подивіться: осьде вона танцює! Там у ягоді в неї інакший світ. Зараз подам їй руку і вона — вийде!
Мене нарекли чаклуном і спалили на вогнищі. А хробачку в нагороду дали вишневий сад.

7
Ілаялі!
Почни мене спочатку. Може, я встигну зігріти замерзаючих птахів.
Співати як вони. Літати як вони. Як вони — вмирати. Бо в смерті теж треба бути актором. І мені це вдалося найкраще.
Я згадую вогнище, на якому спалювали мене. Ти ви­бігла з натовпу — біла хустина в руках — але нас розділяло полум’я. І воно не дозволило накрити мою голову хустиною і врятувати мене.

8
Над тобою рясно зацвіли метелики музики, і сухі листки долоней залишили у ранковому повітрі білі плями…
Зупини свій танець… зупини. Я не хочу, щоб це повторилось. Хочеш, я визволю тебе з ягоди? Розкушу її,  і ти з’явишся переді мною.
 — Ні-ні! Не можна, не чіпай!
Такий благальний голос. Така легковажна сльоза.
 — Не торкайся мене рукою! Бо ненароком розіб’єш крихкотілий кришталь свого сну.
Ах, не плач, не плач — я не вчиню тобі лиха.
Обережно, щоб не пошкодити шкірки, я проникаю в ягоду.
Там і справді інакший світ. Там ніколи не мерзнуть птахи.
Посередині річка тече. З того берега голос твій долинає.
Над криком качок, над зітханням аїру пливе твій голос.
Онде в соняшниках сяє твоє обличчя. Онде руки твої вгору злітають і опадають.
Плеса річки торкаються очі твої і на південь течуть. Купави жовтий цвіт зберіг пальців твоїх тепло.

9
Входжу в тебе повільно і обережно, відхиляю руками стебла.
Входжу в тебе так ніжно і м’яко, боюся сполохати.
Входжу в тебе без слів, боюся отямити.
Боюся вуста замочити — змити твоє обличчя.
А ти з берегів виходиш, рвеш осоку і латаття.
І вже твоє тіло тече крізь мої стулені пальці, крізь мої зціплені зуби.
Тіло твоє тече нестримною течією, тіло твоє несе тіло моє за обрій.
Тіло твоє тече, аж рот заливає.
Тіло твоє тече лугом зеленим. І куди впадає воно, невідомо нікому.
Річко моєї журби — жовта від нестачі любові! Річко на шиї моїй — мотузко блаженства!
Винеси мене з хвиль. Бо, коли я помру, замість мене говоритиме кіт, вигнаний з дому, метелик з крилом опаленим, трава, втоптана в землю і, може, ти, моя маленька річечко, що витікаєш із ягоди вишні.

10
А тепер я звертаюсь до моєї дівчини. І ніхто не повинен нас чути.
— Ілаялі!
Накриши мені хліб на вуста — хай позлітаються птахи самотні. На вустах моїх пообідають, в кутику вуст молоденька горлиця гніздечко зів’є.
Хай вони прилітають і ти прилітай, купивши за відтяте волосся крильця в нічного метелика. Пурхай з кутка в куток, пальцями стіни обмацуй. Може, хоч під мізинцем відчуєш краплю тепла.
Птахи осінні кружляють над нами. А ти відлетиш — і все?
Але ні, почекай. Без тебе сни мої колір втрачають.
Зосталися вчора зелений і жовтий. А нині один лише жовтий.
Прошелестівши осіннім дощем по долонях моїх онімілих, краще скажи:
скажи чому дозволяєш пити до краплі мовчання твоє
і все одно відчувати спрагу? хіба ти не знаєш? я ж блазень!
БЛАЗЕНЬ ОСІННІХ КВІТІВ
Та маю надію яку і не вимовлю бо моє милосердя зелене
і схоже на папороть

Сонник Люцилія

1
Коли тобі насниться вершниця в білому‚ що скаче мочарами й гукає щось тобі‚ не важся бігти до неї‚ інакше чекатиме тебе нещастя. Біла вершниця віщує смерть.
Але ж ти міг її і не помітити‚ правда?
Щось мигнуло біле в очах — може, гілка вишні‚ може‚ хустина‚ може‚ голубка…
Чи ти зобов’язаний усе розпізнати‚ що тобі сниться?

2
А коли уві сні перестріне тебе старий зморщений араб і попросить розміняти йому сто динарів‚ прикинься‚ наче ти не розумієш арабської і замотай головою. Покажи пальцями на вуха і замукай‚ наче глухонімий…
Коли ж і це не допоможе‚ то вдар себе по голові‚ це повинно означати‚ що ти не тільки нічого не тямиш по-арабському і остаточно глухонімий‚ але що ти ще й божевільний.
Араб мусить вступитися. Але всяке буває. Араби вперті. Тому врешті решт вивали язика так‚ аби він тобі звис на підборіддя‚ залупи очі на лоба і‚ склавши руки на грудях‚ вдавай‚ що ти не тільки ані телень по-арабському  і глухонімий‚ як пень‚ але й пришиблений‚ а що найсумніше — ще й мертвий.
Араб не був би арабом‚ коли б піддався на такий примітивний обман.
Наостанок тобі не зостанеться нічого іншого‚ як впасти на дорогу і‚ скрутившись бубликом‚ вдавати‚ що ти просто кавальчик лайна. А від лайна само собою ніхто ж не вимагатиме розуміти по-арабському‚ не бути глухонімим і божевільним‚ а вже понадто не бути мертвим.
Лайно є лайно. І щоб не наступити на тебе‚ араб обережно обійде і попростує своєю дорогою.
Коли насниться араб‚ чекай‚ що тебе покине жінка. Але є небезпека‚ що коли ти йому розміняєш гроші‚ то вона повернеться.

Видіння

Навала
Ледве встигаю сахнутися — раптом з-за стосу книг на столі вилітає табун спінених коней.
Голосно б’ють копита, розливається їхній тупіт, і клапті піни хляпають на мої папери, аж перелякані слова прискають навтьоки і щезають.
А коні мчать усе швидше, і швидше, і швидше — просто на мене…
Долають поквапливі барикади, які я зводжу на їхнім шляху, перепливають бурхливу ріку вина, яка раптом розділила нас із перекинутого келиха.
І з гиканням та радісним іржанням долають стрімкий протилежний беріг…
Останнє, що можу вчинити — витягаю перед себе розчепірені долоні, але вони стрибають крізь пальці, осяяні сліпучим промінням сонця, яке сідає за каламарем, і наближаються, наближаються, наближаються невмолимо.
Їхні вищирені зуби виблискують, мов кинджали.
Їхні очі горять хижо й жадібно.
Їхній подих гарячий обпікає мені обличчя.
Я заплющую очі і вдаю, що мене нема.

Посланець
Я чую стривожені голоси цвіркунів, що прокралися в запах ожини.
Ніч, заплямована місяця кров’ю, важко зітхає і руки йде мити до річки. А річка воду ховає у складках хвиль і одвертає своє побіліле обличчя.
Такої ночі примчав до мене на змиленому коні посланець, закутаний в біле.
В руці його наше бойове знамено.
Він кликав мене умовленим гаслом, стукав у шибу залізним перснем.
Я чув, як калатало серце його скакуна, але світло у мене погасло, і сидів я, причаївшись як миш.
Він казав:
 — Люцилію! Вас чекає народ! Усе наше військо готове до бою! Аби ви хоч слово сказали — враз напоїли б рішучістю наші серця! Арканум вже оточено, але ми ще не вмерли! Ми згинемо як один і тільки останню краплю крови закопаємо в землю, щоб вона проросла і дала життя народові!
Я так і не відчинив дверей.
Вершник небавом зник, і ніч, що завмерла, було, на одній нозі, рушила далі й дійшла до ріки. І цвіркуни, що затихли, розцвіркотілися знову.
Тільки ожина — ожина зів’яла від подиху гостя нічного, а дощ вийшов з-за дерева і заплакав над тілом її.

Візита до класика
Хтось постукав у двері, і я, обережно крадучись, наче боявся сполохати мишу, котра уже третій день гризе кавалок сухаря в кутку, посунув відчинити.
Я побачив маленьку школярку з оберемком квітів. Вона дивилась на мене так зачудовано, що я мусив двічі питати, до кого вона прийшла.
— Ви той, хто оспівав Арканум? — поцікавилася вона. — Нам вчителька пояснила, що Арканум — це…
— Ні-ні, то не я.
— Ну, як же не ви?! Я ж бачила в читанці ваш портрет. Ми і твір писали: «Арканум, як образ…».
— Ні, це не я. Я давно уже в пеклі. І це моя тінь на порозі.
Я затраснув двері, зашторив вікна і забився у куток, вигнавши звідти мишу. Я сів і скулився, наче ворона в негоду, згадуючи, як мені було в пеклі. Бо нині неділя і мене відпустили, і можу я згадувати, як плив у човні по чорній ріці, по чорній-чорнющій ріці, густій, як смола, плив між купальниць, найкращих жінок, яких бачив.
Купались вони зовсім голі, і це було дивно, бо я так хотів. Співали пісень незнаних, а може, знаних, але забутих і не ховали тіл своїх, котрі при житті ховали. Торкались рук моїх, якими я гріб. І плив у човні я, котрий був гріб.
Я плив, а попереду тьма розливалася, і знав я, що тьма — це тьма, і далеко попереду — суцільна тьма, за якою тьма безпросвітна і мертва.
Але я мусив доплисти.
Так плив я і плив, і кінця не було…
Тепер це мені пригадалося, і подумав я, що завтра таки допливу, а тим часом насмажу моркви з цибулею. І вікна відслоню.
Тільки чому та маленька школярка за цей час короткий так постаріла? Тепер вона ледве шкандибає по вулиці, притискаючи до грудей віхтик жовтого сіна…

Місце страти
Квітнева яблуня розкошланого диму росте над катівнями. Тріпочуть чорні пелюстки, або пір’їни. І припадають до вікон.
Крик проламує в теплому повітрі велетенські діри, крізь які провалюються птахи. Разом з димом розносяться душі. Розпачливі помахи рук — вітер шматує їх без жалю. Небо їх з ніжністю пригортає до серця, і заспокоює їхні ридання.
Подивіться — відрубані голови гупають, мов перестиглі груші. Котяться здивовані обличчя. Очі котяться, розкриті навстіж. А в них котиться світ. І у кожного — свій, і це — найстрашніше. У кожного такий крихітний світ, що місця йому доволі навіть в одній сльозині.
Ось вони йдуть мити скривавлені руки в річці. Вода радо приймає кров. Риби нею смакують і — божеволіють.
Робота закінчена. Понад триста голів — за один день.
Вони миють руки.
Один схлипує.
Інші здивовано зиркають на нього.

Дикі панночки
Всі ці панночки, що гніздяться і виростають у вазонку, розімлілі й пухкі, стиглі, як вишні, з рожевими яблуками задочків — о як мені їхні співи ранкові обридли.
Їхній вереск і біганина по підвіконню, їхня купіль щоденна у філіжанці чаю, чи в келиху вина, чи в отій воді, якою підливаю квіти, а вони мені з вдячності плодять цих краль.
Карлиці довгоногі, розпусні ялівки, що пахнуть ялівцем, вони скачуть у мої вірші, таляпають весело руками й ногами, перемішуючи усі слова до невпізнання і перетворюючи вірш в абракадабру. Вони сідлають рими і в колісниці строфи мчать по колу, вигукуючи мені образи й насміхи. Деякі з них так і залишаються у моїх віршах і там живуть, доки не постаріються, і тоді я їх — горбатих, висохлих і жебраних — жену геть списом свого пера.
Навіть якщо їх перекопаю на зиму, вони все одно проростуть і пустять пагіння, з якого наплодиться цілий гарем.
Навіть якщо я їх нанижу на голку з ниткою і зроблю коралі для Ілаялі, вони не перестануть глумитися з мене, не перестануть нищити мої вірші і ґвалтувати кожен рядок.
Ось подивіться: їхня королева — суха і шкарадна дримба — сідає у рондо і, розвалившись, як у себе в хаті, цьвохкає батіжком. Рими іржуть і грають копитами — лиш закурилося за ними.
Назад моє рондо повернеться розхитане і перехняблене, таке, що дмухни — й розсиплеться.
Тепер вже вам зрозуміло, чому всі мої вірші вільні. Хоча насправді я їх дбайливо римую, ритмізую, будую сонети і тріолети, ронда, ронделі і літурнелі, але чомусь мене доля гірка спіткала і панночок диких оцих наслала.

Перстень
Її рука обережно розсунула ліс, наляканий місяць спурхнув з поверхні ставка і забився в синювате шмаття хмар…
Рука її тихенько намацувала загублений перстень — дерева скривджено скрипіли, хльоскали в повітрі гіллям і струшували з кудлатих голів гнізда…
Небо темніло і завмирало…
Перстень лежав на дні ставка, і срібне його проміння пронизувало риб…
Але ніхто їй про це не сказав, і вона далі кошлатила ліс, розгрібала листя і мох, витягала крикливе коріння, мов непокірних гадюк, і ліс стогнав так, наче йому живцем виривали жили…
 — Ілаялі! — скрикнув крізь сон Люцилій, і вона враз прокинулася і сіла в ліжку, протираючи очі…
Обоє ще були занурені в сутінь.
 — Я загубила перстень, — сказала вона.
— Це тільки сон, — відказав Люцилій і спробував запалити свічку, але це йому не вдалося…

Арканумський бестіярій

Трабакан
Це щось схоже на великого ящура. У висоту ця тварина сягає вам до пояса, а в довжину якихось три метри. Трабакан зелений і пухирчатий. В його пухирцях полюбляють проростати польові квіти, особливо незабудки, тому йому дуже легко злитися з лугом, де він, власне, й живе.
Голос у нього пронизливий, схожий на свист вітру. Коли він кричить, усі жаби замовкають і насторожено слухають, або не слухають, бо його крик паралізує їх. Тепер Трабаканові нічого не залишається, як споживати їх у неймовірній кількості. Але на загальній фауні це не відображається, бо жаби в Арканумі розмножуються із шаленою швидкістю.
Буває, правда, що якогось дня жаб забракне і тоді Трабакан починає жерти усе підряд — траву, намул, кущі, навіть каміння. В цей час на очі йому краще не потрапляти — зжере й не моргне.
Один дядько, що косив траву, побачив Трабакана саме в такий момент, коли той був голодний. Трабакан підповз до дядька і розкрив пащеку. Але дядько був не в тім’я битий і застромив йому туди косу. Яке ж було його здивування, коли Трабакан з насолодою тую косу зхрумав. Дядько кинувся навтьоки. Але Трабакан був прудкіший.
Полювання на Трабаканів заборонено. Правда, ніхто на них і не полює, бо вони ні на що не годящі. М’ясо їхнє не їстівне, а шкура дуже хутко розм’якає і розлазиться. Зрештою, я й не чув, щоб коли комусь вдалося вполювати Трабакана. Це просто неможливо. Стріли він ловить ротом і ковтає. Ну, а мечі і списи тут і взагалі ні до чого.
Але полювання заборонено. Мабуть, для порядку. А порядок арканумці цінують над усе. Так само, як і Трабакани.

Плюнц
Ця дивовижна тварина схожа на птаху, але без крил. Отже це нелітаюча птаха. Нема у неї також ніг і ніколи навіть потреба у них не виникала. Якщо придивитися до Плюнца уважніше, то можна помітити також відсутність голови. Тому-то місцеві мешканці люблять жартувати:
— Якщо в кого з головою в порядку, то тільки у Плюнца.
Ясна річ, коли нема голови, то нема й шиї. Таким чином Плюнц являє собою ідеально кругле сотворіння, яке весело мчить лугами і пагорбами, стрибає з каменя на камінь, котиться хвилями ріки і при цьому бадьоро співає. Так співає, аж заливається.
Саме завдяки цьому чарівному співу Плюнца зараховують до птахів, а не до плазунів чи комах.
Та є ще одна суттєва ознака, яка свідчить, що маємо справу таки з птахом, адже Плюнц розмножується з яєць. Цікаво, що ті яйця не вилежуються у гнізді, а мандрують услід за мамуською, репетуючи при цьому, як зварйовані.
Отже вигладає це так: попереду котиться Плюнц, а за ним ціла зграя маленьких плюнциків. За маленькими плюнциками котяться зовсім малесенькі плюнцики, а за тими — і геть мацьопенькі, а далі такі мацьопусінькі, що їх і не видно неозброєним оком, а озброєним і подавно.

Шурх
Він не має сталого вигляду, а тому перетікає з одної форми в іншу. Може стати деревом і шелестіти при дорозі, а може розсипатися на дрібне каміння, аби за якийсь час знову збігтися докупи і вже мчати лугами, наслідуючи сарну.
Цікаво, що він може розділятися на сарну і стрілу водночас.
Так ото вони й летять зі швидкістю вітру — сарна і її стріла, та ніколи сарна не втече від стріли і ніколи стріла не дожене сарни.

Листи до Ілаялі

1
Я бачив тебе на флюгері свого будинку. Ти так кружляла і веселилась! Потім на комині. Ти виймала із нього торішніх засохлих відьом, що скидалися на вуджених лящів, і запускала їх в небо, наче паперові кораблики.
Далі я бачив тебе у чужому оці. Ти сиділа на березі ока і чесала косу, і коли падали сльози, то озеро ока мутніло і вурдилось.
Я бачив, як ти гасаєш із вітром і бешкетуєш, шпурляєш листям у шиби похмурі, зриваєш мокрих ворон і розсіюєш їх по місту. Осінню дорогу, сльотаву і сіру, задмухуєш сизою памороззю.
Де тільки я тебе не бачив!
За ґратами віршів твій погляд печальний і помах руки. Поки ще пишу — ти в мене в ув’язнені. Та коли скінчу вірш, він відразу засохне, а грати розсипляться.
Ось ти виходиш на чисті луги й отару кудлатих метафор пасеш — випасаєш. Рими, мов хижі вовки в чагарях, пантрують, скалячи ікла.
Музо осінніх туманів, я бачу очі твої за вечірнім вікном, як пальчик твій небо малює на шибі і крихітне сонце, з яким мені жити, й дорогу курну, якою ітиме моя душа.
Розступається виноградне листя і обличчя твоє межи гронами, як місяць між хмарами. Тремтять вуста твої полив’яні, і на кінчику язика сяє крапля моєї отрути з забутого вірша, написаного на кризі.
2
Знову мене відвідуєш, кладеш свою руку бліду на очі мої і вуста, чекаєш терпляче.
Зорі звисають, немов виноград, сочиться світло яскраве — може, сьогодні покинуть мене давні жалі.
Стиха говориш до мене й ковтаєш мою безмовність.
Навіщо тобі цей прихід, це млосне скавчання хорого серця мого?
Вітер зів’є клубок із волосся, розставить кілки вздовж шляху, яким я повинен іти, але не йду.
Зненацька вгортаєш мій сон у вирій пташиний — чи я не затужу часом?
Та я кам’яний. Вперше отак лежу без імени в жовтій траві, плачу тобі за розлуку тремтінням вуст — вирвеш мене, чи ні, наче картку з шкільного щоденника? Або забудеш… просто забудеш, як звусь, і мою мову забудеш, не розтлумачить тобі вже ніхто її.
В крилах твоїх пустота, мацаєш пальцями сліди олівця, бачиш, який я нудний? Вже іншим не стану, не полечу, не злечу, буду повзти вужем, слід слизький залишаючи на здичавілих паперах, буду повзти в порожнечу, котра мені вірна до смерти, котру я зродив і виколисав і тепер міняюся долею з нею.
Мережі, які я для тебе сплів, надто легенькі. Помах крила — і вже одне дрантя. Я кволий і випотрошений.
Вийми мене з мого тіла і поклади в сірникове пуделко.
Буду дзижчати, мов хрущ, коли прикладе хтось до вуха.

Про автора:
Юрій Павлович Винничук (18 березня 1952, Станіславів) — український журналіст, письменник, редактор, мовознавець, перекладач.

рейтинг:
5
 
(3)
Количество просмотров: 21484 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


Бюро технічних перкладів у Львові. Бюро перкладів "Азбука".