шо нового

МАЛА
 
23:24/01.11.2012

Сашко Ушкалов (м. Харків)


З книги ЖЕСТЬ

sho(r)t-stories

Я беру й навіщось вмикаю телевізор. З екрана на мене починають дивитись чуваки в білих халатах. Уважно так дивляться, ніби це не я їх увімкнув, а вони мене, увімкнули й дивляться моє кіно, хоч нічого не розуміють, бо це явно не початок. Ну, їм принаймні здається, що не початок. А щодо мене, то я зараз не можу визначити — що це. Урешті їм набридає на мене дивитись, тому вони починають проповідувати.
    — Усього тридцять п’ять баксів, — каже один із них. — Купіть наш інгалятор, і все стане на місце, і ви, нарешті, зрозумієте, що таке життя. Колись люди вірили в те, що кожному відведено певну кількість вдихів… Тобто все просто: чим повільніше дихаєш, тим довше живеш. Наш інститут, — показує він рукою на себе та ще на двох даунів, — знайшов прямий доказ цієї теорії. Фішка в чому? Коли ви дихаєте, то у вашому тілі відбуваються окиснювальні процеси, внаслідок чого виникають вільні радикали, через які ви й старієте… А висновок тут один: чим менше дихаєте, тим менше старієте. Купуйте інгалятор, спеціально розроблений нашим інститутом, — він знов показує на себе та на двох даунів, — і ви зменшите кількість вдихів від тисячі до ста п’ятдесяти на годину…
    «Продам на хрін», — думаю я про телевізор і плентаюсь у душ, подалі від стрьомних чуваків. Сьогодні четвер. Четвер для мене — день сексу. Щочетверга я йду до Валентини. У неї четвер — методичний день. Вона працює вчителькою англійської. Їй двадцять шість, має п’ятирічного сина. Чоловіка вигнала кілька років тому й відсудила в нього квартиру. Той вважає її сучкою й не перестає нагадувати про це есемесками. Хтозна, може, безхатченко й правий, та мені байдуже — у нас просто секс по четвергах.
    Стоячи під прохолодним душем, думаю про інгалятор. Думаю про нього й коли витираюся. І дарма, бо несподівано в моїх очах народжується нова невідома галактика з безліччю дивних-предивних яскравих зірок… Дивлюсь на рушник. І що ж я, зараза, бачу? На ньому висить мій кульчик. А це означає… Це означає як мінімум те, що сексу сьогодні не буде… Перебираюсь до дзеркала. Во блін! Так воно і є. Мочка вуха роздвоюється, ніби язик змії. Доброго ранку, чувак!

***
— У вас багаж буде? — питає мене по телефону операторка таксі.
— Який іще багаж? — шиплю, затискаючи вухо рушником так сильно, ніби в мене в руках не вухо, а щойно спіймана рибина. — Мені до невідкладної хірургії…
— Ну, не знаю, — каже та. — Так буде чи ні?..

***
    Таксист приїжджає по мене явно зацькований. Нічого не пита і взагалі намагається не дивитись у мій бік. Ще б пак, коли я тримаю біля голови закривавлений рушник. Діставшись невідкладної хірургії, прямою наводкою чешу до чорного входу. На курилці тицяю медсестрі десятку і вже за кілька хвилин опиняюся в якійсь каптьорці.
Невдовзі підтягується й хірург. Судячи з перегару, він уже після зміни, а може, і на зміні, хрін його зна.
    — Ну, показуй, — говорить він.
    Я показую.
    — Ги-ги-ги, — ірже хірург, але швидко змовкає. — Надіюсь, тільки у вусі? Більш ніде нема?
    — Нема, — бурчу я.
    — А то наклепають у себе желізяк… Скажи чесно, тобі це подобається?
    — Ну…
    — А хош, назад вшию? — стібе він.
    «Собі вший…» — думаю я якраз тієї миті, коли він фігачить мені в вухо ледокаїн.   

***
    Три сотні — і діло в шляпі — тринадцять швів. З каптьорки хірург виводить мене вже до вестибюля.
    — Через чорний стрьомно, — каже він, тиснучи мені руку. — Случай шо, звертайсь.
Потому він розчиняється в обшарпаних коридорах, мов великий шмат рафінаду. А я тим часом не відчуваю половини башки, так міцно мене прихопив ледокаїн.
Помітивши в кутку вестибюля кавовий автомат, невпевнено рушаю до нього. Автомат довго не хоче брати п’ятірку, виламується, як поморочена старшокласниця. Кінець кінцем таки бере, починає варити каву й віддає решту. Віддає, це м’яко кажучи: спочатку монети дзеленчать у його нутрі, потім випадають у віконечко решти, вилітають із нього й дзвінко розсипаються по підлозі.
    — Джек-пот, бля… — бурчу я.
    — Дядь! — чую позаду. Озираюсь і бачу малу років семи-восьми. Голова в неї перебинтована — куди тобі той фронтовик.
    — Дядь, — каже вона, — ви не пийте цього кохве…
    — Чому? — питаю.
    — Там, — каже мала, — антикоагулянт Є551, стабілізатор Є340 й емульгатор Є471…
    — Правда? — витріщаю я очі від несподіванки.
— Ага, — киває вона, — а ще вони воду з-під крана беруть…
— Звідки знаєш? — примружуюсь.
— Нате, — каже вона, — почитайте, — і тицяє мені якусь пом’яту газету.
Не знати навіщо, беру в малої газету, дістаю стаканчик з кавою, сьорбаю і… охрініваю. Мабуть, це видно по моїй пиці.
— Я ж казала, воно гидота, — радіє мала, — а ви не вірили.
Дивлюсь у стаканчик і розумію, що автомат налив гарячої солодкої води, а от кави в ній ані дрібочки.
— На, — кажу я малій, — потримай.
Віддаю їй газету, ставлю стаканчик в автомат, роблю крок назад і валю його з ноги. Раз, другий, третій…

***
— Так, гражданін, зараз ми приведем вашу дєвочку, — каже майор міліції.
    — Дєвочку? — не вірю я своїм вухам, одному цілому, а другому штопаному. — Ви і її пов’язали?
    — А куди ж її було дівать? — розводить руками майор і зніма слухавку. — Альо… Галя?.. Галя, приведи дєвочку.
    За півхвилини двері до кабінету розчахуються й Галя затягує малу з перебинтованою головою. Пов’язка в тої сповзла — тепер можна подумати, що в неї нема ока.
    — Фух, — зітхає Галя, — здихалась.
    — А шо такоє? — пита майор.
    — Зара побачите, — киває Галя і мерщій тіка з кабінету.
    — Дядя міліціонер, — мала відразу посміхається, — скажіть, а у вас тут багато бандітів?
    — Ну… є трохи, — киває майор, зробивши поважне табло.
    — А ви в людей стріляли? — продовжує допит мала.
    — В поганих… да, — киває він.
    — А на смерть?
    — Та було, — сентиментально зітха майор.
    — Так ви, дядя, убійця?
    — Я, — скрипить зубами майор, і табло в нього вже кисле, — страж порядка. Я порядних людей защіщаю від усякой…
    — А покажіть пістолєт, з якого ви по людях пах-пах! — просить мала.
    — Не покажу, — буркає майор.
    — Дядя, а шо луччє: пістолєт чи палка?
    — Яка палка?
    — Ну та, якою ви людей б’єте.
    — Ми не б’ємо, ми проводим профілактичеську роботу, — напружується майор.
    — Так шо луччє: пістолєт чи палка?
    — Пістолєт! — гаркає майор.
    — А наручники у вас є, дядя міліціонер?
    Майор зніма трубку. Тисне кнопку. Але Галя слухавку не бере.
    — Покажіть наручники, ну, будь ласочка.
    — Галя! — кричить майор на весь кабінет, лізе в шухляду й викладає на стіл наручники. — Осьо, дивись.
    — Ох які інтересні! А можна я пограюсь?
    — Нє, — каже майор. — Спецсрєдства дітям не ігрушка.
    — А шо це в вас за тьотя на стіні? — питає мала й тицяє пальцем на плакат.
    — Це не тьотя, — скрегоче зубами майор. — Це Мілєвський…
    — А, — каже мала, — а я думала тьотя.
    — Галя! — горлає майор, потроху червоніючи. — Забери… дєвочку!
    — Кстаті, цей дядя не мій папа, — каже мала.
    — Галя! — кричить майор, уже нічого не чуючи. — Забери її, кажу, на… геть!
    — Дядя міліціонер, а ви кажете, як у кіні: «Ви імієте право сохранять молчаніє, но всьо, шо скажете, может бить… проти вас… це… іспользовано»?
    — Ага, — каже майор. — На наручники, тіки відчепись.
    Мала радісно загрібає зі стола браслети.
    — Це не моя дочка, — кажу я.
    — Та я вас понімаю, — киває майор. — Я б од такого чуда тоже отказався б… В маму, видать? Бо ви не це… неговіркий…
    — Дядя міліціонер, гляньте-гляньте, а я себе до батареї пристібнула, як у кіні…
    Майор повільно повертає голову вбік вікна, під яким мала і справді пристебнула себе до батареї. 
    — Га-а-а-аля-я-я-я! — в розпачі реве майор.
    — Дядя, відстібніть мене.
    — Не відстебну! Сиди там! — хапається майор за голову.
    — Дядя, я пісять хочу.
    — Так, — майор дивиться на мене як баран. — Зара я її відстьогую… і шоб духу вашого не було-о-о!

***
    — Нащо ти їм сказала, що я твій батько? — бурчу на вулиці, коли прапор грюкає за нами дверима.
    — А що ж мені було робить? — обурюється мала. — Вони мене вивели в калідор і кажуть: «Жди тут». Я й стою. Час стою, два… Вони про мене забули.
    — Ну…— киваю. — А як ти там взагалі опинилась?   
    — Як, як… Ми на екскурсію приїхали. У музей природи. Ну й мені погано стало в тій кімнаті, де кишки в банках… Я від класу відстала, а коли наздоганяла, зі сходів упала. Тьоті з музею скору визвали, і мене сюди привезли…
    — А вчителі що?
    — Що що? — не зовсім розуміє мене мала.
    — Ну, вони де?
    — Та хтозна, — каже вона.   
    — А живеш ти де?
    — Не знаю.
    — Як це ти не знаєш?
    — А отак! Як упала, то й капець. З голови вилетіло. Нічо згадати не можу.
    — Брехло…— говорю з докором.
    — Самі такі…— відповідає на те мала й придивляється до мене уважніше. — А що в вас із ухом?
    — Сережка була. Зачепився, порвав…
    — А нащо вам сережка? — дивується мала. — Їх же тьоті носять.
    — Не знаю.
    На мить западає незручна мовчанка. Таке враження, що нам обом відбило пам’ять і ми поняття зеленого не маємо, що його робити далі.
    — У вас є телефон? — раптом питає мала.
    — Є, — зітхаю з полегшенням, сподіваючись на те, що вона зараз комусь подзвонить і я, нарешті, її здихаюсь.
    — З іграми?
    — Угу.
    — Дайте пограти, — просить мала.
    — Не дам, — обламавшись, кажу я. — Ходім.
    — Куди це? — насторожено питає вона.   
    — До іншої міліції.
    — Е, нє-є-є…— навідріз каже вона, — я в міліцію не піду-у-у…
    — Чого це? — дивуюсь.
    — А ви що, — і собі дивується мала, — не бачили, які вони там? Вони ж кричать!
    — Бачив, — киваю.
    — Ну коли бачили, чого тоді питаєте? — мала підходить ближче.
    — І що мені з тобою робити?
    — Не знаю, — знизує плечима вона. — Самі вирішуйте, ви ж у нас дорослі.
    — Знач так, — говорю суворо, — я все вирішив. Ходім до міліції, тут недалеко ще одна є.
    — Будете тягнути в міліцію, — ультимативно заявляє вона, — я від вас утечу!
    — Та тікай, — кажу, — дуже ти мені треба…
    І що ж ви думаєте?
    Мала вигукує щось на зразок «гад», розвертається й на повних парах мчить від мене алеєю.
    «Ну й хрін з тобою, — кажу я сам собі, — поїду додому зализувати рани».
    Потому чешу геть, принагідно намагаючись зібрати докупи думки, але тут якраз дзвонить Валентина.
    — Ти в курсі, котра година? — питає вона з ходу по-вчительськи суворо й, мабуть, уже мне пальцями червону ручку.
    — Нє, — чесно відповідаю я.
    — Я так і думала! — сопе вона в слухавку. — Де тебе носить?
    — Валь, — кажу, — я приїду й усе поясню. Давай не зараз…
    — Ти думаєш тільки про себе…— заводиться вона.
    — Не тільки.
    — Ну, а про кого ж ти ще думаєш?..
    — Зажди секунду, — я озираюсь.
    Метрів за десять від мене мала, мов розсекречений шпигун, прожогом стрибає за найближче дерево. Стрибає й обережно з-за нього визира.
    — Ходи сюди! — кличу я.
    Та слухняно покидає свою схованку і з недовірою, та все ж таки підходить до мене.
    — Тебе як звати?
    — Маша…
    — Я ще про Машу думаю, — кажу я Валі.
    — Про яку таку Машу? — спантеличено видихає Валя.
    — Та… довго пояснювати…
    — Гад такий! — кричить Валя й кидає трубку.
    Повільно, але переконливо вечоріє…

***
    До мене на хату ми з перебинтованою Машею дістаємося близько дев’ятої. Я всадовлюю її в крісло, вдруге за сьогодні вмикаю ящик і знаходжу канал з мультиками. Мала відразу ж заявляє, що мультиків терпіти не може, і видирає пульт у мене з рук. Я приношу їй пачку печива, а сам звалюю на кухню, аби щось приготувати. Готувати, за великим рахунком, нічого, крім вівсянки. Тому її й готую. Звик харчуватися по забігайлівках. Вдома вівсянка, трохи сухофруктів і віскар. Несу вівсянку малій, але та вже мирно дрімає в кріслі під якийсь поморочений серіал.
    Жуючи вівсянку й запиваючи її віскарем, набираю Валентину. Та не бере слухавку. Ну й не братиме ще днів шість, тобто до наступного методичного. Така вже в неї вдача.
    «Хочеш дитину?» — пишу їй есемес.
    «Від тебе, бовдура, чи що?» — відповідає вона хвилин за десять.
    «Не знаю, від кого, — пояснюю, — я її знайшов. Звати Маша. Років вісім десь. Балакуча».
    «П’яний?» — питає Валентина в наступній есемесці.
    «Тверезий», — заперечую я.
    І тут Валентина передзвонює.
    — Що за ахінею ти несеш? — питає вона ображено, але з нотками цікавості, які не вдається приховати.
    — Був би радий, якби молов що попало, — зітхаю я й роблю чималий ковток алкоголю.
    — Розказуй, — вимагає Валентина. Її образу як рукою зняло.
    — До мене, — кажу, — мала причепилась. Загубилася. Ми в міліції були, але вона така балакуча, що нас звідти вигнали, навіть розбиратись не стали.
    — Як це вигнали?
    — Ну от так, сказали, забирай свою дочку й провалюй.
    — А з чого вони взяли, що ти її батько?
    — Вона сама їм сказала…
    — Нащо?
    — Та хто її зна, ти ж на дітях краще тямиш.
    — Краще, — погоджується Валентина. — А де вона зараз?
    — У мене, у кріслі спить.
    — Так, — каже Валентина, — негайно дзвони в міліцію! З цим не жартують. Її батьки, мабуть, уже з глузду з’їхали. Ти головою своєю думаєш, що робиш?
    — О’кей, — відбиваюсь, — зараз подзвоню, тільки не кричи.

***
    Набираю 102.
    — Дєжурная, — відповідає рипучий жіночий голос.
    — Альо, — кажу я голосу, — я на вулиці дівчинку знайшов. Років вісім. Вона загубилась. А де живе, сказати не може.
    — Харашо. Гдє ви находітєсь?
    — Вдома…
    — Дєвочка с вамі?
    — Ага…
    — Запісиваю адрєс, січас наряд прієдєт. Заберьот єйо.
    — Куди? — питаю.
    — В дєцкую комнату.
    — Так вона ж спить!
    — Кто? — уточнює голос.
    — Маша, — кажу, — дівчинка.
    — Нічо, — заспокоює мене голос. — Прідьотся проснуцца, єслі хочєт домой попасть.
    — І що ви там з нею робитимете?
    — Вияснім обстоятєльства єйо пропажі, родітєлєй іскать будєм.
    — Вночі?
    — Ето вряд лі… Утром, єслі слєдоватєль прідьот. Адрєс називайтє.
    Я дивлюсь на Машу. І скидаю голос із лінії.

***
    — Ну що? — пита Валентина.
    — Нічо… Залишу малу в себе.
    — А міліція що?
    — Сказали, пришлють наряд, заберуть до дитячої кімнати. А розбиратися вранці будуть.
    — А ти що?
    — Нічо… Адресу не назвав і трубку кинув…
    — Який же ти все-таки придурок, — зітхає Валентина, мабуть, міркуючи про те, посадять мене чи ні, а якщо посадять, то чим їй тоді займатись у методичний день.

***
    Я обережно вкриваю малу пледом, вимикаю ящик і йду до іншої кімнати, прихопивши віскар.

***
Ранок починається з голосу Валентини:
    — Альо, ти мене чуєш?.. Дівчинка ще в тебе?
    — У мене, — сонно бурчу я. — Де ж їй дітись?
    — Райвно на вухах, — звітує Валентина. — Цілий день її вчора шукали. Знаю, з якої школи. Знаю, хто батьки. Так що давай, вези її до нас. І по дорозі думай, як відмазатись, бо міліція точно буде…
    — Я що, зробив щось не те?
    — А ти спробуй доведи їм…

***
— Доброго ранку, мала, — кажу я.
Та сонно тре кулаками оченята й поправляє пов’язку.
— Доброго, — зітхає вона.
— Слухай, я тут твоїх батьків знайшов, без міліції…
Німа сцена.
— То що? — питаю.
— Нічо, — каже вона.
— Ото й добре, — розводжу руками. — Додому повернешся, до батьків.
— У мене злі батьки…
— Як це? — спросоння не в’їжджаю я.
— Ну, вони п’ють і б’ються…
— Значить, ти все згадала?
— Та я, — каже вона, — нічого й не забувала, якщо чесно…
— Втекла?! — не можу повірити я.
— Угу, — винувато киває вона.
Знов німа сцена.
— Чого ви мовчите? — питає вона потому.
— Ну, просто не знаю, що сказати…
— Та ладно, — зітхає вона якось приречено. — У вас печиво ще є?
Я мовчки пензлюю на кухню за печивом. Затамовую подих, ніби під час пірнання. Навіть без інгалятора.

2010
Краків (Вілла Деціюша)

рейтинг:
4.4
 
(11)
Количество просмотров: 59736 перепост!

комментариев: 3

  • автор: G
  • e-mail: Shiroke@List.ru

Виразне і без нудно-описального прикметникового філософствування, - клас.

опубликовано: 13:45/07.08.2013
  • автор: вика
  • e-mail: vikalukavenko@rambler.ru

хотілось би сильнішого враження

опубликовано: 21:32/01.05.2013
  • автор: ифкфвф
  • e-mail: gobba@ukr.net

нармас_

опубликовано: 19:16/18.11.2012
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode