шо нового

Лисиця
 
20:49/16.09.2012


Сергій Жадан (Харків)

+ + +                           

Ось знову я пишу про неї,
розповідаю про балкони
та її домашні розмови.

Ось я згадую, що вона  
ховала від мене,
що зберігала між сторінок
антологій усіх тих проклятих поетів,
котрі старанно псували
нам життя.

«Минулого літа, – говорила вона, –
сталось щось із моїм серцем.
Воно почало дрейфувати, мов корабель,
команда якого померла  
від лихоманки.
Рухалось углибині мого дихання,
підхоплене течією,
атаковане акулами.

Я йому говорила:
серце, серце, жодні вітрила й канати
не допоможуть тобі.
Cузір’я висять надто високо,
аби можна було знайти дорогу.
Серце, серце,
забагато чоловіків
наймалось у твої команди,
забагато їх сходило в британських портах,
гублячи душі
зеленим вогнем алкоголю».

Так і я –
згадую її литки, за які готовий
був битись до крові,
і повторюю за нею:
серце, серце,
хворе на лихоманку,
одужуй скоріше,
йди на поправку,
ще стільки пекучої любові чекає на нас,
ще стільки прекрасних трагедій
приховано від нас у відкритому морі.
Серце, серце,
мені так радісно слухати,
як ти б’єшся,
схоже на лисицю –
пійману,
але не приручену.

+ + +            

Принцеса носить
помаранчеві кліпси
і темний мішок,
в якому тримає свої скарби.
Іноді розповідає:

– Це косметика, яку мені
купив тато. Це сигарети,
які я беру в старшої сестри.
Це срібло, що лишилось
від мами, вона носила його,
доки не померла.
– А це, – питаю, – хто це на фото?
– Мої подружки, – відповідає, –
вони ненавидять мене за моє
золоте волосся і чорну білизну,
якої немає в жодної з них.
Мої приятелі, вони ладні
розірвати мене на шматки
за всю ту літню вологу,
що нагрівається в моєму
серці.

В чому сутність поезії?
Писати про те, що всім давно відомо.
Говорити про речі, яких ми позбавлені,
озвучувати наші розчарування.
Говорити так, щоби викликати
злість і любов, заздрість, ненависть
і співчуття. Говорити
під місяцем, що висить
над тобою, тиснучи всім своїм
жовтим відлунням.

Кожна доросла жінка має
в собі цей механізм,
цю солодку мелодію,
яку можна почути, лише
розламавши серце,
яку, лише розламавши серце,
можна спинити.

+ + +               

Ця лисиця
плаче вночі на місяць,
і оминає всі мої пастки,
так нібито нічого не сталось,
так нібито її це не стосується.

Колись вона носила на шиї
прикраси, від чого їхня вартість
лише зростала,
і плед, в який вона загорталась,
був ніби соняшникове поле,
і ним ходили птахи,
визбируючи пізні зерна
ніжності.

І коли вона гнівалась,
лють підіймалась її венами,
наче волога стеблом троянди.

В любові найголовніше
не вірити тому, що говориться.
Вона кричала: «Лиши мене в спокої»,
намагаючись сказати:
«Розірви моє серце».
Вона відмовлялася
говорити зі мною,
насправді відмовляючись
видихати повітря.

Так ніби хотіла зробити
мені ще гірше, ніж є.

Так ніби найбільша наша проблема
була в повітрі,
яким ми дихали.

+ + +           

Я їй говорю:
– Що ти малюєш увесь час?
– Це чоловіки, – відповідає вона, – а це жінки.
– Чому жінки в тебе завжди плачуть?
– Вони, – відповідає, – плачуть за вітром,
який ховався в їхньому волоссі,
плачуть за зібраним виноградом,
від якого терпкими були їхні язики.
І ніхто – ні чоловіки в прокуреному одязі,
ні діти з сірниковими коробками,
де лежать золоті скорпіони непослуху –
ніхто не зуміє їх втішити.

Любов чоловіків і жінок –
це отримані нами ніжність та безпорадність,
довгий перелік дарунків і втрат,
занурення вітру в травневе волосся.

Ах, як гірко покладатись на того,
кому довіряєш, як солодко розчаровуватись
у тому, хто торкався вночі твоїх уст.

Бо є речі примхливі й небачені,
і як би не розфарбовував їх,
виходить завжди те саме:

зірка висить над тобою,
повітря перекипає теплом.
Скільки світла ховає в собі
кожне жіноче горло.  
Скільки ховає мороку.  

+ + +          

Найкраще, що було цієї зими –
її сліди на першому снігу.
Найтяжче було канатоходцям –
як їм тримати рівновагу
з цими серцями, що тягнуть убік?
Добре було б мати два серця,
можна було б зависати в повітрі,
можна було б тамувати подих,
впритул розглядаючи
зелених медуз снігу.

Найкраще, що було цієї зими –
дерева з птахами.
Ворони були схожі на телефонні
апарати, якими користуються
біси радості.
Сиділи на деревах, а дерева взимку,
як жінки після розлучення –
тепле коріння переплітається
з холодним корінням,
тягнется в темряву,
потребує світла
Добре було б
навчати цих ворон співам
і молитвам, щоби зайняти їх
бодай чимось мокрими
березневими ранками.

Найкраще, що могло трапитись,
трапилось саме з нами.
Це все березень, – говорила
вона розчаровано, – це все
тому, що березень:
ввечері довго шукаєш
по кишенях рекламні листівки,
на ранок смарагдова трава
росте під ліжком,
гірко й жагуче
пахнучи
м’ячами для гольфа.

рейтинг:
4.7
 
(13)
Количество просмотров: 28760 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама





наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode