шо нового

Обраний
 
17:23/18.07.2012

 Євген Положій (м. Суми)

ОБРАНИЙ

 
Щойно він сів до автобуса, як усе змінилося. 
Сіре шосе магічно закрутило невидимі колеса - і почався безшумний рух назустріч куполу біло-блакитного неба, диску рожевого сонця; він побачив їх, наче в океанарії, здивований і осліплений величчю ранку крізь лобове скло. Ось що виявилося йому потрібним, - щоб місяць нерухомості розтанув, розчинися в безмежній ясності повітря, і з неба спустилася магічна мотузкова драбина:
дорога; 
дорога;
рух!
Ось що потрібно було додати до самотності, щоби відчути, як хтось нагорі відкриває люк і надсилає повітряні поцілунки, які, ледь торкнувшись чола, перетворюють світ із темного тунелю на прекрасне місце.
Все це диво коштувало недорого, всього три зім’яті гривні до залізничного вокзалу, які, не обертаючись, прийняв похмурий апатичний водій. 
Він поставив наплічник на сидіння поруч і завмер, намагаючись увібрати у себе якомога більше дивного світла, що випромінював новий, такий незнайомий і такий несподіваний ранок. 
Автобус зупинився, почали заходити люди. Переважно жінки похилого віку з яскраво нафарбованим волоссям і обличчями, вони голосно обговорювали прохолодну погоду, яка встановилася останніми червневими днями на півострові, й загалом приходили до невтішного прогнозу на найближчий тиждень. Проте, прогноз його мало схвилював – ліворуч через прохід сиділа зовсім юна, років шістнадцяти дівчина, і свіжість її засмаглої шкіри за сім секунд сп’янила його. Він відчував її запах за кілька метрів, і йому хотілося встати і поцілувати її в туге стегно. І це несподіване відверте еротичне відчуття лише додало веселості; він був цілком впевнений – що б він сьогодні не затіяв, що б не забажав, все йому підкориться. Оскільки бувають даровані обставинами у житті кожної людини дні, коли вона почувається обраною. 
На порожньому вокзалі він ледь не наступив на собаку з великим розтягнутим рожевим животом годувальниці. 
Не зважаючи на сьому ранку і прогноз, сонце вже починало припікати. Він вибрав лавочку, яка зручно ховалося під листям, і сів, очікуючи на восьму та потяг. 
Через десять хвилин виявилося, що через С-кий вокзал навіть у такий ранній час ходять красиві жінки. Уже в перші десять хвилин він нарахував їх три. Дівчина середнього зросту, в тілі, з дуже засмаглою шкірою й довгим темним волоссям, шикарно декольтована, курила на ходу, елегантно струшуючи довгими червоними нігтями попіл сигарети; поцокуючи підборами пройшла, пронісши в ідеально обтягнутих чирвовим тузом джинсах бажання і сум. Можливо, йшла на роботу, можливо, з роботи, не розібрати; вона чомусь нагадувала погане дівчисько, принцесу-вигнанку. З протилежного боку назустріч їй з’явився тендітний силует: струнка талія, шляхетна осанка, рівні, не зігнуті провінцією плечі, на які спадало, наче шаль, темне, довге і густе волосся; обличчя здалеку не розгледіти; не доходячи до перону та кіосків, звернула ліворуч, залишивши у спадок таємницю. Через колії, обертаючись, перебігла дівчина з кошиком великої чорної черешні: у в’єтнамках, простій світлій коротенькій сукні, з засмаглими стрункими ногами, русява, на обличчі жодної косметики, років дев’ятнадцять-двадцять; стрімкі рухи і радість життя в подарунок.
Перон поступово наповнювався людьми. Вони виходили з приміщення на вулицю цілими родинами, тягли важкі валізи, переступали собаку; але сука, що лежала на виході, навіть не думала відходити, лише ліниво ворушила хвостом. По вокзалу зробили оголошення, але дуже нерозбірливо. З усього сказаного через старенький мікрофон він почув лише «…на перший перон прибуває» і «…сантехнік Макаров», після чого першим пероном, вправно оминаючи людей, так упевнено проїхав суворий мужик на мопеді, аж склалося враження, ніби оголошували, що на перший перон на мопеді прибуває ім’ярек сантехнік Макаров. 
Старенька бабця в білому спортивному костюмі з червоним надписом «Росія» підіймає газетному кіоску металеві віки - напрочуд непристосована для продажу преси конструкція. 
Поруч на лавочку під саме дерево в тінь сідає інша бабця в акуратній білій хустці з невеликою торбинкою. Очевидно, їхати їй десь недалеко, зовсім не схожа на гамірливих і амбітних жінок із автобусу, нетиповий як для Криму типаж. 
На сусідню лавочку вмощується чолов’яга: років п’ятдесят п’ять - шістдесят, грубе засмагле обличчя, м’язисті, міцні ще руки, очевидно, багато і тяжко працював на землі, і зараз працює; сиве коротке волосся з високими залисинами на чолі. Уважно дивиться на наплічник і мандрівника, хоче щось запитати, але його випереджає якийсь тип на іржавому велосипеді з мішком на багажнику, набитим всіляким мотлохом. Тип вдягнений погано, від нього тхне смітником, але він веселий і посміхається: 
- Куди їдеш? – питає він.
- Туди, – махає ліворуч мандрівник.
- Агов, а я думав, ти у подорож зібрався! – І рушає собі далі.
- Пальма! Пальма! – Гукає до собаки чолов’яга з сусідньої лавочки. – От же бідолашна тваринка!
- Важко з вами тут сидіти! – Не витримує раптом бабця у білій хустині й підводиться. – Піду я. 
 
«Як точно сказала!» - дивується мандрівник.
 
- Пальма! Пальма! – Знову кличе собаку чолов’яга, але сука й не ворухнеться. – Її минулого літа, коли вона цуценят носила, машина збила, - пояснює він. – Думали, не виживе, або як виживе, то ніколи більше не народить. Так її тут усі годували, навіть таксисти. Жаліли… А цього літа принесла трьох, так двох уже розібрали, один лишився. – Пальма! – Чолов’яга незграбно кидає шматок пиріжка на асфальт, але сука, вигріваючись на сонці, продовжує лежати нерухомо. 
 
Поруч йде прибиральниця в грубому синьому халаті з совком і щипцями для збирання сміття.
 
- Чому в халаті, Валю? Жарко ж! – Жартівливо звертається до неї чолов’яга. 
- А ти хочеш побачити, що під ним? – Грайливо парирує жінка. Виглядає вона років на сімдесят.
 
Поруч у напрямок рейок пробіг здоровенний чорний пес.
 
- Жук! Жук! – Кличе пса чолов’яга, але пес ігнорує це персональне звертання. 
- Думаю, батько – він, - тихо, по змовницьки, зауважує чолов’яга. – Бо цуценята - з чорними лапами. Або він – Рудий! Рудий! – Кличе рудого пса, що тільки-но висунув із дверей вокзалу пласку несимпатичну морду. – Рудий!
Але Рудий навіть вухом не веде, повагом шкутильгаючи до собачої королеви вокзалу. За ним біжить смішне, пухнасте, руде, зовсім не схоже на рябу подерту з облізлою шерстю матір, цуценя з чорними лапами.
 
- М-да, - протягує чолов’яга, - все, як у людей. – І уточнює: - У собак… В Одесі його б уже арештували давно за таке! А у нас… – І в розпачі махає рукою на групу від’їжджаючих, в центрі якої стоїть без майки немолодий мужчина з величезним черевом. - Я на батьківські дні після Пасхи оце до Молдови їздив, тут далеко, через Одесу, довго… Так прикордонники такі хабарі беруть, агов! Один пасажир зі мною поруч телевізор кольоровий віз, так із нього шістсот гривень стягнули. А мені провідниця каже тихо так: «Грошей не давай! Грошей не давай!». Так я їм прямо сказав, що президенту напишу. Так і сказав: «Про все, що тут відбувається, дізнається президент!»
 
На перший перон прибула електричка до Євпаторії, певне та, яку оголошували перед мопедом.
 
- А мінський на який перон подадуть?
- На перший. Зараз електричка поїде. А ви хіба не відпочивати? – Показує очима на наплічник.
- Ні, я додому.
- А я думав, ви в Євпаторію. Щось ви не засмагли зовсім.
- Собаки ж, бачите, теж не засмагли.
 
Чолов’яга сміється:
 
- Я листа президенту вже написав, може прочитаєте? Ви людина, бачу, грамотна. Ну, і не знаю я, до якого президента оце звертатися: до молдовського, українського чи у Придністров’я? А коли повертався, так знову ходили перевіряти: всіх перевірили, речі, валізи, а мене не чіпали. І тоді одна жінка, одразу видно - зловредна така, в погонах - каже: «Он того небораку ще не перевіряли!», а прикордонник їй, той, із яким я сварився, коли в’їжджав, відповідає: «Та там все нормально!». Ти диви, ти диви, як він ходить кумедно!
 
Повз нас проходить хлопець у чорній футболці з якимось малюнком на пузі, широко і смішно, наче гусак, ставлячи стопи і широко відставляючи від тулуба руки, так, наче під пахвами у нього добряче натерто. Хлопець йде натовпом через весь перон і звертає біля кіоску «Укрпошти» праворуч. За кіоском зупиняється, бере футболку за край, витягує її перед собою, звівши очі до носа, роздивляючись; після чого, напрочуд задоволений побаченим, прямує далі нормальною ходою. Він не дарма прожив цей день.
 
Мандрівник не пропустив жодної деталі, жодного руху, жодної посмішки. Репліки, слова, звуки, все, що блукало гарячим повітрям ранкового невеличкого кримського вокзалу – все знаходило відгук у свідомості. Він бачив світ весь, цілком, без винятків і застережень, до самого дна, як акваріум із золотими рибками. Він дивувався, бо нічого особливого для цього не зробив. Він просто працював місяць на маяку, майже не спускаючись вниз, на пісок, до моря. Він цілий місяць знаходився майже на п’ятдесят метрів ближче до неба, аніж інші, але виявилося, це нічого не значить. І лише коли він вийшов на дорогу, сів до автобуса й поїхав, все прийшло в рух. Запрацювало. Закрутилося:
колеса,
сонце,
стегна. 
В купе сидів молодик, вдягнутий, певне, за останньою місцевою модою: великі окуляри-крапельки, синтетична сорочка в чорно-білу смужку (такі полюбляють носити в Києві вірмени), напрасовані різкими стрілками, об які, здавалося, можна і поголитися, знову ж таки синтетичні темні штани. Неголене широке обличчя, коротко стрижений, у руках борсетка й мобільник, з якого він час від часу повідомляє приятелеві, що вже поруч і питає, чи справді там все домовлено. 
Мандрівник поставив на стіл пляшку з мінеральною водою, виклав два спортивні журнали про український футбол, які він гортав із погано прихованим жалем, але без співчуття, книгу Вільяма Фолкнера «Гамір і шаленство». Він читав цей роман цілий місяць, від першого дня, щойно потрапив на маяк. Текст давався неймовірно важко, тож він закінчив лише позавчора вночі, а вчора цілий день не міг думати про когось ще, окрім героїв Фолкнера: Бенджаміна, Квентіна і Квентіну, Ластера, Ті-Пі, Верша, стару чорну Діксі, матір, бабцю, Джейсона-старого і Джейсона-меншого і, звісно ж, Кедді, неймовірне, фантастичне дівчисько. Зрештою, він зрозумів, що повинен прочитати роман знову, прямо тепр, не відкладаючи на потім, тому що потім все зітреться, змиється, припорошиться буденністю, і чари зникнуть. Потім він помре і не прочитає.
Провідниця принесла постіль, мандрівник вмостився зручніше і розгорнув книгу. Тепер, коли він ознайомився з передмовою і післямовою, з таблицею, яка більш-менш орієнтувала у подіях роману і часі, в якому вони відбувалися – тепер, коли він уже прочитав роман, йому стало значно легше. Він уже не дерся джунглями підсвідомостей і розмірковувань, прорубуючи мачете здогадок часові та просторові розриви і стрибки, а йшов знайомою дорогою, лише інколи зупиняючись на секунду, аби привітатися з давніми знайомими. Так він і заснув:
колеса,
час,
Фолкнер,
гольф. 
І тут із ним сталося диво – йому приснився другий том «Гаміру і шаленості». Спочатку він розсміявся, згадавши історію з рукописом другого тому «Мертвих душ» Миколи Гоголя, який той за легендою спалив. Але він нічого ніколи не чув і не читав про другий том «Гаміру і шаленості» Фолкнера. Тим не менш, текст йому снився, приходив до нього у сон із відкритого у ранковому небі божественною рукою люка, повітряним поцілунком у чоло, запахом засмаглої юної шкіри, прозорим сонячним променем. Продовження роману починалося з епізоду, коли Квентіна туфлею на високому підборі акуратно вибиває шибку у вікні кімнати свого ненависного дядька Джейсона, й витягає з нички три тисячі доларів, які він у неї вкрав. А потім вони їдуть автомобілем – Квентіна, така схожа на матір, і актор мандрівного цирку, з яким вона утекла з дому. І в актора тріпотить на вітрі червона краватка. І вони мчать безкрайніми дорогами американського Півдня назустріч невідомому й прекрасному новому життю. 
Певне, немає сенсу переказувати цілий роман, що наснився. Книги потрібно читати, коли вони написані й надруковані. А якщо вони існують лише в уяві, то потрібно дочекатися, доки їх хтось напише. Тобто, як казав Френк Заппа, розповідати про музику все одно, що танцювати про архітектуру. Саме той випадок. 
Він прокинувся, вражений сном. Купе було прохолодним і порожнім, певне, кримський модник вийшов на якійсь невеличкій станції. Журнали про український футбол зникли. Він взяв роман Фолкнера, невеличку, легеньку, дешево видану книгу, і ще раз уважно перечитав передмову та післямову – ані слова про другий том, навіть жодного натяку. Більш того, всі вислови Фолкнера з приводу свого  улюбленого роману свідчать про те, що письменник вважав роботу цілком завершеною. 
Вагон був майже порожній: три-чотири пасажири і дві провідниці. Чим довше мандрівник перебував без їжі, тим менше хотілося їсти. На станціях продавали готові обіди – картоплю з куркою, огірок, загорнуті в целофан, - але він остерігався купувати щось із рук, тож їв морозиво. Лише у Харкові, коли довго стояли, купив булочку з маком, черству і не солодку, навіть із чаєм він не зміг здолати й половини. Від легкого відчуття голоду ставало приємно і затишно, і ніщо не заважало до пізнього вечора, доки потяг не привіз його до рідного міста, згадувати свій дивний сон: розділ за розділом, сюжет за сюжетом. Але чим більше він намагався подумки відтворити роман від початку до кінця, тим більше той від нього вислизав: як будь-який сон, як марево, як ріка, яку він хотів піймати руками. 
В сухому підсумку, коли запищали і засвистіли гальма, і він через брудне скло прочитав назву міста на будівлі вокзалу, чотири синіх неонових літери, від роману залишилося тільки відчуття:
небо, 
дорога,
сум.
Він не міг би зв’язати тепер і двох слів про долі героїв, про те, чим усе закінчилося, і чи закінчилося взагалі. Тому що книжки – це не життя, книжки ніколи не закінчуються, тим вони й цікаві. Тепер мандрівник знову нічого не знав про продовження роману, і в той самий час знав усе. Тож удома, сповнений радісною думкою, що він - єдина в світі людина, яка читала, ні - бачила продовження найкращого роману Фолкнера, крім, звісно, самого Фолкнера, - постеливши плед, вмостився на підлогу, вкриту пилом у палець завтовшки, і провалився в сон.  
Нічого не наснилося.
 
Зранку він, зрештою, знайшов розгадку і дав раціональне тлумачення вчорашнім подіям: так, звісно, жодного продовження роману «Гамір і шаленість» не існувало в природі, такий текст ніколи не був не лише надрукований, а й навіть відтворений у рукопису. Але Фолкнер його все ж таки створив, таємно від усіх, це було в його дусі, і тримав у голові, не бажаючи відпускати з різних, можливо, глибоко особистих причин, у світ. Мандрівник подумав, що вчинив би на місті письменника так само. У цей момент йому захотілося написати оповідання, перше і, напевне, останнє в житті. Йому шкода було розлучатися з магічним відчуттям, магічним світом Вільяма Фолкнера, який подарував йому це свято, цей сон. Завжди шкода втрачати день, в якому почуваєшся обраним.
Він працював ночами, до четвертої-п’ятої ранку, набираючи на комп’ютері слова, намагався згадати сюжет і героїв, але, крім автомобіля та червоної краватки коханця Квентіни, більш-менш природно описати нічого не міг. Але навіть у цьому невеликому тексті виявлялося забагато літер та слів, які, на жаль, не відтворювали відчуття дива, не відтворювали навіть відчуття відчуття дива. Як він не намагався, але не зміг повернутися до магії сну. І що найгірше, щойно він заплющував очі й згадував Кедді, головну героїню роману, як знову на нього накочувалася фолкнерова хвиля, й легкий дотик у чоло небесного поцілунку, але ж писати з заплющеними очима він не міг, і справа далі вперто не йшла.
Зрештою, після трьох місяців марних спроб він викинув до кошика файл із назвою «Вільям Фолкнер. «Гамір і ярість», том 2». 
Зранку, щасливий і звільнений від мрії, він вийшов у двір, де зустрів свого сусіда, дядька Миколу, невисокого кремезного чоловіка, великого любителя голубів. Вони часто розмовляли про футбол і погоду, дядько був людиною відкритою, з золотими руками, тож коли у сусідів виникала потреба щось відремонтувати, ніхто не кликав сантехніків – дядько Микола все лагодив сам і безкоштовно. Мандрівник, наче спіймавши попутний вітер, хотів проскочити повз, лише привітавшись, але дядько Микола гаряче схопив його за руку: «Маєш трохи часу, – навіть не спитав, а ствердив. – Зайдемо до мене, покажу тобі щось!». На кухні сиділа тітка Галя, дружина дядька Миколи, і розливала в горнята узвар. Дядько Микола дістав із шафи два товстих зошити і сказав:
- Не повіриш, це все вірші! 
Мандрівник здригнувся від несподіванки: за сусідом графоманських звичок раніше ніколи не спостерігалося, дядько мав репутацію людини, яка твердо стоїть на ногах, щоправда, за винятком епізодів, коли вживав алкоголь. І перспектива стати першим слухачем, очевидно, нудних і примітивних віршів аж ніяк не приваблювала мандрівника, при всій повазі. 
 
- Я, - сказав мандрівник невпевнено, - …мені тут…
 
Але двері вже зачинили, дядько Микола розгорнув сірий у клітинку зошит, і набрав повні груди повітря:
тук,
тук,
тук.
Мандрівник нахилився і визирнув у вікно – у скло, не злізаючи з велосипеда, стукав якийсь білявий хлопчина, один із дядькових учнів-друзів, любитель поганяти голубів. Сусід вийшов, і мандрівник, користуючись моментом, хотів швидко встати і втекти, але був зупинений чашкою солодкого узвару й твердою жіночою рукою.
 
- Попий, будь ласка, посиди трохи, - сказала тітка Галя. - Смачний, покуштуй, тільки-но зварила. – І майже без переходу: - Він мене своїми віршами й піснями просто замордував, зовсім не висипаюсь. Він же раніше ніколи нічого не писав, і в родині ніхто… Дід, правда, на баяні грав, і на гармошці, так це давно було. Всі нормальні! А оце останні кілька місяців, розказує, начебто якась сила піднімає його посеред ночі - і він записує, записує, записує. Та грець із ним, хай би собі записував, так він же мене розбудить – і читає, читає! А я так, знаєш, слухаю начебто уважно, а самій спати так хочеться, тож схилю голову на подушку, очі закрию, ну немов так мені зручніше слухати, а сама досипаю…
- Так ви б йому сказали, щоб…
- Та хіба я не казала? А він втямив собі в голову, що хтось там, зверху, відкрив люка і передає йому сигнали…
- Які сигнали?
- Та коли які: коли сильні, то пісні пише, коли слабкі – просто вірші. Господи, шістдесят три роки людині, а що мале дитя!
- А коли він прокидається вночі? У котрій годині? – По спині мандрівника аж забігали мурахи від нетерпіння і здогадок. 
- Зазвичай годині о четвертій-п’ятій. Я по вашому вікну орієнтуюсь – як у вас світло гасне, так він і прокидається за хвилину. Він потім до вечора може декламувати, як Райкін; он Юрко, син, навіть двері в свою кімнату тепер замикає, просто сил уже немає ніяких! – І тітка Галя хотіла було жбурнути чайну ложку в раковину, але тут повернувся веселий дядько Микола і запросив до голубів – послухати вірші, й ложка акуратно, без гаміру й шаленості, вмостилася на столі.
 
Вони здерлися драбиною до голуб’ятні, всілися один напроти одного на старі тонконогі стільці, й дядько Микола почав читати. Враження виявилося зовсім інше, ніж мандрівник очікував. Звісно, те, що декламував сусід, важко було назвати віршами, вірніше, якщо чесно, то дядько Микола, інколи користувався римою, але більшою мірою все ж таки лише аритмічно витлумачував свої погляди на різноманітні події, свята, стосунки між сусідами, сучасну політичну ситуацію. Словом, це був набір нікуди не гідних, зрідка віршованих рядків, які слабо корелювалися поміж собою. Але дивно - чим більше поет читав свої примітивні твори, тим більше мандрівник відчував, як його знову поглинає магічний світ другого тому роману Вільяма Фолкнера. Безумовно, так воно і було: дядько Микола якимось дивовижним чином зміг відтворити у своїх недолугих віршах те магічне відчуття, що не зміг відтворити він у своєму оповіданні:
дорога, 
дорога,
рух,
тук,
тук,
тук,
небо,
дорога,
сум,
колеса,
час,
колеса,
сонце,
стегна, 
стегна,
стегна,
голуби,
гольф, - хоча жодного з цих слів у сентиментальних поезіях дядька Миколи, звісно, і близько не було. Але в ще сильному чоловічому голосі на тлі воркотіння голубів звучали і дзвеніли Кедді, і Бенджамін, і Квентін, і всі-всі-всі, й ось уже червона краватка циркового актора-коханця Квентіни, наче прапор свободи, затріпотіла на вітрі втечі. Все це нагромадження слів і звуків виявилося настільки справжнім і щирим, що мандрівник відчув, як Фолкнер посміхається, задоволений, десь там на небесах, бо навряд чи його загнали в пекло лише за відмову зустрітися з  президентом Сполучених Штатів й небажання залишати свою ферму для отримання Нобелівської премії. А ще мандрівникові примарилася донька письменника, яка померла, коли їй не виповнилося й року. 
 
- Ну як, - вирвав його дядько Микола з мандрів потойбічними світами, якими він лише й блукав, не потикаючись далі порогу власної домівки, якщо не рахувати чотирьох тижнів на маяку, - сподобалося? 
- Грандіозно! – Відповів він. І не збрехав. 
 
Мандрівник спустився драбиною на землю, і йому здалося, що він спускається з неба – тією драбиною, яку скинув йому Фолкнер, і як приз, як бонус, надав щасливу можливість побачити уві сні те, чого ніхто ніколи не бачив і навряд чи побачить. Більше того - ощасливив його можливістю ще раз доторкнутися до дива через кумедні, але щирі поезії дядька Миколи. І він згадав те небо, яке він бачив передостаннього вечора на маяку, щойно дочитавши роман великого американця.
Отже, спочатку вони побачили величезного дракона, замість єдиного ока в якого горіло сонце. Дракон складався з двох хмар – великої, світло-синьої, і меншої, темної, як вода на дні загиблого колодязя. Дракон неспішно й упевнено плив, перетинаючи небо, і видавався не злим, але дуже могутнім і жорстоким господарем світу. Потім раптом виявилося, що темна, як дно загиблого колодязя, хмара – це також дракон. Він відокремився від господаря непомітно. Малий дракон вищирив пащу, а з голови в нього войовничо стирчали два гострих роги. Дракони почали битися й затулили сонце, і в цей час лише ледь відчутне світло пробивалося до них двох, що, принишклі й зачаровані грандіозним видовищем, сиділи на березі моря. Дракони повільно пересувалися на північний захід, аж доки раптом якоїсь миті не перетворилися на білого усміхненого дельфіна та акулу з величезною пащею. Білий дельфін і акула продовжили битву, і якийсь час здавалося, що акула візьме гору: її зубата паща з гострими іклами роззяплювалася все ширше й ширше, а посмішка поступово сповзала з морди дельфіна, і він уже не видавався таким добрим. 
Та, як з’ясувалося, вони погано знали життя. Подув легкий вітерець, і дельфін підступно пробив акулі наскрізь живіт, перетворивши кровожерливого хижака на безформне желе хмар і хмаринок. Проте й сам, змучений, зруйнований битвою за торжество добра, буквально за мить зник із неба. І знову з’явився, цього разу в образі білого хробака з головою мерзотного ящера. Нелегко далася дельфінові перемога. Тут знову з’явилося сонце, що вперто хилилося на захід, до горбатої смужки горизонту, наповнюючи світ дивним світлом. І доки вони мружили очі й звикали до магічних променів, у небі відбулася чергова метаморфоза: всі хмари й хмаринки – великий і маленький дракони, білий дельфін і темна акула, безформне желе й відразний хробак із головою ящера – об’єдналися й знову створили одного величезного дракона з широко роззявленою пащею. Замість язика в нього палало сонце – і він розмовляв ним. Розмовляв – і продовжував повільно просуватися на північний захід. А потім дракон розгублено подивився на землю й море, і розчинився просто неба, тому що сонце саме сіло за обрій, і нічого вже не відбувалося, лише рівне вечірнє світло лоскотало узбережжя. 
Все це сталося за п’ять хвилин. Ще ніколи їм не розповідали історію світу так лаконічно й переконливо.
 
- Ходімо, - сказав мандрівник. І пес із жовтим нашийником підвівся й побіг до маяка, накульгуючи на ліву задню лапу й весело помахуючи куцим хвостом. 
 
 
 
ШО ПРО АВТОРА:
Євген Положій, 43 роки, живе і мріє про щастя всіх людей на землі у м. Суми (Україна). 
Головний редактор громадсько-політичної газети «Панорама». 
Освіта: СумДПУ ім. Макаренко, філфак;  школа головних редакторів IREX U-Media; школа газетних менеджерів IREX U-Media; має диплом медіа-бізнес тренера. 
Автор журналістських розслідувань: «Ядерна бомба» (контрабанда вантажів подвійного призначення), «Операція «Диплом»» (махінації з фальшивими дипломами у вишах), «Піраміда Чмиря» (масові фальсифікації на місцевих виборах 2010 р)  та ін.
Громадський діяч (автор проектів «Нічний Дозор» та «За чесні вибори»); мандрівник (Індія, Бангладеш, Китай, Близький Схід та ін.); подорожує, керуючись формулою «якомога менше витрати – якомога більше побачити».
Автор книг прози та поезії, проте, читати книжки любить значно більше, ніж їх писати.
 
 
рейтинг:
5
 
(6)
Количество просмотров: 25413 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode