шо нового

Самарський фольклор
 
15:55/10.09.2014

Галина Бабак (Харкiв — Прага)

Самарський фольклор

Вона намагалася жити тут і зараз. Неісторична свідомість за Ніцше. Потяги їй нагадували потяги, нічні магістралі — магістралі, ліхтарі — ліхтарі.
Єдине, що її вабило — це дорога, бо постійно змінювався вид за вікном. Вона боялася звикати до людей, бо якщо звикнеш — не хочеться відпускати.
Закохатися — значить залишитися. Ці слова були майже тотожні для неї, бо переплетіння душі й тіла хочеться продовжувати безкінечно. І кожного разу — як вперше і востаннє. З часом розумієш, що немає вперше і, певно, ніколи не буде востаннє, — бо так є.
Віра — для неї це виглядало приблизно так: цей спогад жив у ній ще з дитинства — на бабусиному подвір’ї завжди було багато глечиків, порожніх або наповнених після обіду, коли корова щойно віддала молоко. Вона завжди знала, в якому є молоко. І тоді саме цей глечик був винятковим, інші перед ним нараз втрачали свою цінність. Але з довірою все виглядало якось інакше. Вона не вміла довіряти.
Час лежить піском на дні океану, але піщинки завжди у русі.
Людська пам’ять? Вона боялася німих, як каміння, очей і теплих, як мамині, рук. Ще боялася голубів і порожніх вулиць. Вона завжди відправляла листівку додому з нового міста. Вона ніколи не відправляла листівку додому з нового міста.
Вона закохалася у чоловіка, якого знала лише декілька годин. А поки була поряд із ним, навіть не здогадувалася про своє почуття. Вона й не думала, що потім, після одинадцяти проведених разом годин, буде ще довго згадувати, як він посадить її у таксі та посміхнеться на прощання. Буде згадувати все до дрібниць: їхні розмови, його очі, обличчя випадкових людей, ранкове сонце, картину невідомого автора у кав’ярні, де вони щойно снідали.
На картині була намальована тонка гілка сакури вся в квітах, а поряд красива японка з чашею в руках. Гірська річка і скелі. Так тонко і ніжно, як, певно, вміють лише японці. Він подивився на картину й сказав: «Дякую тобі, я такого себе вже давно не знав. Це складно пояснити, але з часом забуваються деякі важливі речі. Твоє тіло починає нагадувати скафандр, і таке враження, що стає важко дихати: весь час кудись біжиш, поспішаєш, обростаєш обов’язками і складно зупинитися, аби поставити собі декілька важливих питань. З роками втрачається смак… Не знаю, чи ти розумієш мене, бо ще занадто молода».
Таксист по дорозі в аеропорт її страшенно дратував, бо був дуже балакучий і розповідав різні самарські історії: суміш фольклору з людським домислом. «Як? Ви не знаєте історію про дівчину, яка перетворилася на мовчазну статую?» — «Ні, не знаю — відповіла йому». — «То було у 56‑му, кажуть, вона прийшла на вечірку без хлопця, взяла ікону Миколая Чудотворця і почала з ним танцювати, за що була покарана». Пауза. «Звідти», — додав. — «І що далі?» — запитала. «Далі? Люди різне кажуть, начебто потім відійшла, але решту життя була психічно хворою, так і померла. Так і померла», — повторив.
У людини є хоча б щось невід’ємне — те, що не можна ні вкрасти, ні викинути на смітник, ні продати, ні подарувати подрузі — це її спогади: світлі, радісні, болісні, але власні. І саме тепер їй не давали насолодитися спогадами і поринути глибоко в них.
Вони довго проїздили велике місто, стояли у пробках, нарешті виїхали на широку трасу до аеропорту. І весь цей час ішов сніг — великою білою хмарою вкривав землю. Але перед її очима була зовсім інша картина.
вечір
готель
сукня
погляди
привласнення простору
цікавість
звідки ти?
чоловічі парфуми
бажання
вода
відвертість
залишишся?
музика
руки
погляд
збентеженість
сонце
ні, ніколи більше
кава
таксі
сніг
Їхнє знайомство почалося досить несподівано. Хоча все несподіване, що відбувається з нами, певно, є якимось заздалегідь продуманим планом. Знати б лише — бога чи диявола.
Вона випадково потрапила до Самари — як представник освітньої компанії, приїхала на виставку. Він? Сказав, що з Нижнього Новгорода, сказав, що фірма, в якій працює, влаштовує корпоратив і налагоджує зв’язки між різними філіями, сказав, що одружений і має двох дітей, сказав, що служив в Афгані, сказав, що любить Достоєвського і Бодлера. Не сказав, скільки йому років, чи любить він дружину, чи планує літню відпустку.
Іноді здається, що життя — це квиток, який виграєш у лотереї, а потім не знаєш, що з ним робити. Тобто з часом розумієш, що можна робити що завгодно, що все, чому тебе вчили батьки, школа, університет, розумні книжки — можна послати під три чорти і в принципі робити будь-що. Але тоді і вся відповідальність на тобі, і нікого вже звинувачувати у своїх поразках, розчаруваннях, невдалому коханні чи коханцях.
Вона, напівсонна, спускаючись ввечері на заплановану вечерю, просто переплутала зали й опинилася за іншим столиком. Побачивши вільне місце, вона тихо підсіла за край стола. Опинилася біля нього, так, що він і не помітив, як це сталося, лише коли обернувся, сказав: «Чудо».
За столом сиділа компанія — чоловік двадцять, жінок не було. Усі в костюмах та краватках. Хтось говорив тост. Насправді їй було байдуже, у якій компанії невідомих людей вечеряти.
— Ти звідки? — Як ти тут опинилася? — Ні, ми не освітня компанія. — Стій, не йди, залишися, будь ласка. — Як тебе звати?
— Я перепрошую, я просто переплутала зали, — скромно відповіла.
— Добре, що переплутала, що ти будеш пити, їсти? — запитався хтось.
— Вечір починає бути цікавим, — почула чийсь коментар з іншого кінця столу.
— Я страшенно голодна, чесно кажучи. Щось буду, — відповіла, розглядаючи присутніх із цікавістю.
— Вип’ємо за знайомство!
— За знайомство, — підхопили всі.
— А чим ви займаєтесь, що робите? — запитала чоловіка, що сидів поряд, аби якось налагодити бесіду.
— Можна на «ти», — посміхнувся їй. Я працюю в мтс, у службі безпеки, — відповів коротко.
— І вам, тобто тобі, подобається ця робота? — спитала, скоріше, заради ввічливості, не очікуючи на якесь одкровення.
— Відповісти тобі чесно?
— ….
— Об’єктивно — так. Насправді — мені все одно, якщо розумієш мене.
— Розумію, — відповіла.
— І що ти зрозуміла? — запитав, випробовуючи її поглядом.
— Так може сказати людина, яка мріяла про щось, а потім це щось втратила і погодилася на те, що їй запропонувало життя.
Мовчання.
— Так і було, — відповів пошепки, впритул наблизившись до неї. — Певно, тобі важко — з таким розумінням світу? — спитав, не відводячи погляду.
Мовчання.
Продовжував:
— Насправді я з дитинства мріяв бути військовим, потім був у розвідці під час війни в Афганістані, потім повернувся — не знаю, чи на щастя. Потім у мене народився син, потім — розвівся, потім народилася донька. Тепер я тут. Все життя — в декількох виразних плямах на полотні художника. Тобі подобається сучасне мистецтво?
— Так, — відповіла коротко. Їй подобалося сучасне мистецтво.
— А мені не дуже. Якось не відчувається в ньому душі. — Власне, іншої відповіді вона не очікувала.
— Можливо, ти просто його не розумієш? — спитала напівіронічно.
— Можливо, — відповів, одночасно роблячи комусь знак, аби шли й не чекали на нього.
— Думаєш, людині може подобатися те, що вона не розуміє? — знову іронічно спитала.
— Зазвичай люди люблять те, що вони розуміють, а те, чого ні — бояться, стороняться чи просто заперечують.
Мовчання.
— Ти ще довго будеш у Самарі? — запитала, аби якось заповнити паузу.
— Завтра ввечері їду, я ще думаю піти подивитися катакомби. А ти?
— Я о другій маю літак.
— Ти не боїшся літати?
— Ні, не боюся. А ти чогось боїшся? — спитала, і закусила нижню губу. Згадала, що був в Афганістані, а тому питання може здатися недоречним.
Мовчання.
— Зараз у мене є непогана робота, сім’я, друзі і все, щоб відчувати себе комфортно. Думаєш, я щасливий? Вільний? Думаєш, я б не віддав багато всього, щоб відчути пружність свого тіла, коли мені було стільки, як тобі зараз? — сказав, говорячи наче до себе. Це я до чого? Так, я боюся себе, якого я не знаю. Я боюся прожити життя, так і не зрозумівши, що таке життя.
Мовчання.
Вона дивилася на нього, не відводячи погляду.
— Вибач, я, певно, вже забагато випив, — додав коротко. Але добре. Розкажи щось про себе. У тебе красиві пальці, — закінчив свою сповідь.
Розкажи щось про себе — вона терпіти не могла цього питання. Що про себе розповідати? Але тим не менш відповіла. Раптово, навіть не замислюючись над тим, що скаже: я думаю, що життя, — цікава річ — весела й сумна одночасно. Все, що я роблю, — вчуся любити, пізнаю світ і себе. Іншої правди я не знаю.
— Ти залишишся у мене? — певно, він також не очікував від себе, що зараз про це запитає.
— Ні, — відрізала.
— Чому? Ти не хочеш? — стримано запитав.
— Хочу, але не залишуся.
Він допитливо подивився на неї, очікуючи, що вона пояснить своє рішення.
Було вже майже опівночі. Всі гості розійшлися, залишивши їх наодинці. Чоловіки потиснули йому руку, підморгуючи, — типу, гарну дівчину підчепив. Вона це помітила. Можливо, це була відповідь на його питання. Але, насправді, їй дуже подобалося зараз бути поряд із ним — говорити про якісь неважливі речі, розуміти, що за декілька годин вона його вже ніколи не побачить. Сонні пари допивали останні келихи вина, розплачувалися з барменом і підіймалися нагору. Контекст був зрозумілий. І ніщо не могло їй перешкодити провести цю ніч разом із ним, забувши про всі внутрішні імперативи, свої внутрішні заповіді — не бажаєш чогось собі — не роби того іншому.
Їй насправді дуже хотілося опинитися в обіймах цього незнайомого, але вже близького чоловіка. Вона згадала глечики на бабусиному подвір’ї, наповнені парним молоком. Їй захотілося пити.
— Не залишуся, тому що не залишуся, — продовжила. Але можу побути з тобою ще трохи, — сказала раптово для себе.
— Добре, більше не питаю. Де побудемо?— у мене, чи у тебе.
— Немає різниці.
— Тоді ходімо до мене, — сказав, піднімаючись з крісла. Обіцяю тебе не чіпати, — додав ледь чутно.
Вони піднялися до його номеру. Він увімкнув світло. Їй сподобався вид, що відкривався з вікна — красиве нічне місто, що чуйно спить, як мала дитина. Вона сіла на крісло біля журнального столику, раптом відчула, що вже дуже втомлена. Почала розглядати його речі на столі: дорогий годинник, недопита кава, ручка, блокнот, листівки, пляшка мінералки.
— Ти слухаєш джаз? — спитав та увімкнув музику. Це була Ніна Сімон.
— Так, я також дуже люблю Сімон, — відповіла, посміхаючись. Вона пам’ятала, що Сімон — виняткова вокалістка, про це їй розповідав її колишній хло­пець — музикант, але вона вже не пам’ятала, в чому її винятковість.
— Я часто плачу, коли слухаю її наодинці, — сказала, ховаючи погляд у ковдру.
— Я також, — признався він і присів поряд із нею на край ліжка.
— Ти залишиш мені свій номер? — запитав.
— Ні, — відповіла. — Навіщо? Нехай ця зустріч буде просто приємним спогадом. Більшого не треба.
Вона прокинулася в його обіймах. Був морозний і сонячний ранок.
— Поснідаєш зі мною перед дорогою, можна тебе запросити? — спитався.
— Поснідаю. Зустрінемось за півгодини у кав’ярні внизу, — спокійно відповіла. Швидко піднялася, зняла його сорочку і вдягнула сукню.
— Не переплутай зали, — пожартував.
— Вже не маю на це часу, — тепло йому пос­міх­ну­ла­ся.
Він замовив салат та дві кави, — вона зовсім не відчувала голоду. Розглядала інтер’єр, людей, картини на стінах, офіціанта, що постійно на неї дивився.
Цікаво, — думала вона, — можливо, я ніколи більше сюди не повернуся й ніколи більше не побачу цього чоловіка, що сидить напроти мене, — але зараз я тут, намагаюся зафіксувати кожну деталь у пам’яті, розуміючи, що все одно це марна справа. І чому він мав би мене відпустити? І навіщо ми зустрілися? І чому я не залишу йому свій номер? І чому все так складно там, де мало би бути просто. Чому?
— Я тебе не забуду, — сказав, дивлячись їй в очі. — Ти мені нагадала, що я живий, я дихаю, я хочу жити.
— Ти забудеш мене — людська пам’ять не безмежна. Я лише маленька краплина в твоєму океані. Але я також дуже рада нашій зустрічі.
Вона піднялася в номер за валізою, він допоміг їй донести речі до таксі, обійняв, легко притиснувши до грудей, вона поцілувала його в щоку, пробурмотіла щось на зразок «дякую», сіла біля водія й зачинила двері.
Він розплатився з таксистом і пішов у готель, не обертаючись, не підводячи руки на прощання.
— Так і має бути, — подумала вона, стежачи за ним поглядом.
Таксист привітався, завів авто, спитав, звідки вона і почав розповідати різні самарські історії: суміш фольклору з людським домислом.

Про автора:
Народилася в Харкові, закінчила філологічний факультет Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.
Друкувалася в альманахах «Левада», «Гранослов», «Літпошта», «Жива українська культура» («ЖУК»), «Парк горького періоду», журналі «Харків. Що? Де? Коли?», учасник проекту «Відеоантологія української молодої поезії «Римовані міста». Автор двох поетичних збірок «Зелене люблю» (2007) та «З глини й води» (2012). З 2012 року — студентка Карлова університету в Празі. Тексти перекладені на англійську, чеську, російську.

Иллюстрация: Никита Власов

рейтинг:
0
 
(0)
Количество просмотров: 5783 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


http://www.fxclub.org/modern_rule100/