шо нового

Десять слiв про Вiтчизну (Intro)
 
20:13/02.09.2013

Птахові, що наприкінці грудня, після незвично теплої осені, нарешті вирушив на зимівлю з берегів Скандинавії до Малої Азії чи Середземномор’я, вечірня Варшава може нагадати хіба що величезне жовто-червоне яблуко, трохи недбало загорнене в білосніжну серветку й майже по екватору перев’язане темною стрічкою Вісли. Вогні околиць Старого Ринку зливаються в єдину яскраву пляму, з якої світло струмує аж до передмість, — лише подекуди перебиваючись червоними вогнями електростанцій та нерівними плямами завалених снігопадом кварталів, де незайманого білого кольору значно більше, ніж жовтого, — і слабшає лише на межах міста, не маючи уже сил дотягтися до нерухомих і безголосих зимових полів.
Якщо опуститися трохи нижче, промайнути над центральною частиною міста, яблуко зникає, тріснувши рівно по стрічці Вісли і загубивши менший свій шматок десь із лівого боку. Натомість починає пахнути яблучним соком, що пирснув у повітря по розломі, а місто постає перед нами величезним акваріумом, по дні якого дбайливий власник розставив декоративні вежі, костели, рівної форми площі і акуратні вулички, а в темній прохолодній воді сновигають, хаотично зблискуючи лускою, десятки тисяч відгодованих рибок найрізноманітніших видів. Вони розгойдують акваріумну воду у збудженому передріздвяному настрої, та вихлюпуються на передмістя, від чого околиці час від часу чорніють.
Передсвяткові радісні хвилі ходять акваріумом із боку в бік, погрожуючи рознести в друзки перевірені часом стінки, місто здригається, наче від землетрусу, і свято щоразу ледве не перетворюється на трагедію, але врешті добро перемагає зло, як і заповідав Бог, турботливо облаштовуючи цю планетку, і Варшава залишається цілою, хоча і добряче розграбованою туристами.
В акваріумі й справді безліч екземплярів, але нас зараз по-справжньому цікавлять лише троє: Олена, що спокійно, ні про що не думаючи ловить сніжинки на язик, стоячи під вікнами одного з будинків при кінці вулиці Єзуїтської, Роман, який стоїть за півтора десятка метрів від неї й розгублено дивиться на вежі Святого Яна, й розлючена Аґнєшка, що вже кілька хвилин намагається вибитися крізь стіни туристичних груп із квадратної клітки Старого Ринку до своєї автівки, припаркованої на невеличкій трикутній площі відразу за Єзуїтською.
Отже, всі в зборі, всі готові, фільм розпочнеться за кілька секунд, як сказав би Джим Моррісон.
1.
До речі, ще трохи про Моррісона. Романові, що вдивляється у вечірнє небо над костелом, в голові крутиться останню годину лише одна пісня. «People are strange, when you are stranger, faces look ugly…» І важко додати щось, все на сто відсотків вірно. Він уже добу стоїть ногами на землі обітованій Європейського Союзу, а все так само, як і вдома — української мови тут і не чути, тому вирахувати когось, хто зміг би допомогти, в цьому натовпі просто нереально, він зі своїми проблемами тут абсолютно нікому не цікавий, ще й гопники такі само як вдома. Забрали все й швидко.
Кров на обличчі давно вже висохла, під ребрами пульсуючий біль поступово змінився на ниючий і ледве помітний, а Оленці він досі нічого не сказав. Три виродка забрали в нього торбинку з усіма грошима й мобільним телефоном, кілька разів влучно поціливши кулаками в голову у громадському туалеті, Роман навіть пискнути не встиг. Щастя, що паспорти й візи при ньому, можна в разі чого звернутися до посольства, там дадуть грошей на квиток додому. Тільки справа в тому, що звідти вони тільки вчора-то й поїхали, і взагалі збираються до Праги. Та і яка державна установа працює в Різдво?
Від довгого погляду вгору в Романа заніміла шия, він покрутив головою й розвернувся назад, аби повернутися до Олени і все-таки якось їй усе розповісти, але розвернувся незграбно й плечем добряче приклав жінку, яка швидким кроком йшла від Ринкової площі. Від удару вона завалилась назад, і тепер сиділа в заметі, намагаючись зрозуміти, що це було. Побачила Романа, і в очах її застрибали блискавки.
Той зніяковіло обдумував ситуацію. «Чудово мене зустрічає Європа: грошей нуль, морда побита, жити нема де, зимно, а ще й до всього зараз ця пані заверещить на все місто, і ми з Оленкою замість потягу на Прагу, який рушає з Варшави за годину, зустрінемо цю ніч у найкращому випадку в поліцейському відділкові», — думав Роман, поки збита ним полька хапалася за його мовчки простягнену руку й підіймалася зі снігу. Полька й справді збиралася верещати, обличчя її висловлювало ясну й безумовну лють, блискавки з очей зірвалися на вуста, і вона вже набрала була повні груди повітря, аж тут Роман встиг вхопити її за руку — делікатно, але переконливо, і тихо заговорив, майже зашепотів їй:
— Послухайте, пані, я дуже-дуже перепрошую, правда. Мені прикро, що так вийшло, я не хотів завдати вам ніякої шкоди, я вас просто не бачив. Вибачте, якщо зробив вам боляче чи неприємно — це просто збіг обставин. Будь ласка, не підіймайте ґвалту, я і так маю величезні проблеми, і якщо до них ще додастеся ви, мене це може добити. Добре?
Десь на середині цієї вишуканої промови Роман збагнув, що вона його не зрозуміє, бо не знає української, і від цієї думки весь похолов. Проте жінка слухала його уважно, ніби пригадуючи щось, маска люті непомітно й нечутно відлетіла кудись вбік, і під нею оголилися доволі приємні риси обличчя.
— Гаразд? — перепитав.
Роман невпевнено посміхнувся їй, але згадав, що має побите лице, і, обірвавши усміх, зніяковіло опустив очі донизу. Сніг, який вона досі не струсила з джинсів, подекуди вже встиг розтанути, і розійшовся темними плямами. «Вона має теплі стегна», — майнуло в голові у Романа, і слідом за цим — «ччорт, що ж це я».
Він підняв очі й подивився на неї запитально, мовляв, то що, я піду вже. Полька нарешті заговорила:
— Ви — українець?
— Що?! — ледве не закричав Роман. — Чорт забирай, ви мене розумієте?
— Так, розумію. Будь ласка, не згадуйте диявола, сьогодні різдвяна ніч.
— Добре, добре, вибачте! Просто в мене величезні проблеми, а я не знаю польської мови, і, правду кажучи, перебуваю в цілковитому відчаї зараз.
— А що сталося? Я можу допомогти чимось?
Вона говорила з відчутним акцентом і повільно, але доволі правильно, очевидно перед тим, як вимовитися, літери вкладалися в її голові у слова, потім слова — у речення, а потім це все перевірялося на доцільність і вірність, і вже тоді вона виштовхувала з себе ці вервечки звуків, які Романові у його теперішньому становищі ввижалися просто дивом Господнім. Роман подивився в бік Оленки, що досі стояла під вікнами недалеко від них, секунду подумав і випалив жінці:
— Сталося те, що я і моя подруга, — ось вона, стоїть неподалік, — мали за годину їхати, але мене побили ваші срані польські гопники і забрали в мене торбу, де були гроші й квитки і всяке інше, дрібне. І тепер я не знаю, що робити.
— Що таке «срані гопники»?
— Ну, дрібні злодії. Мене пограбували, серед білого дня, просто на ваше, бляха, католицьке Різдво!
— Я вас ще раз прошу — не лайтеся, пане, — вона підвищила голос.
— Вибачте, вибачте, це з відчаю, я зазвичай не лаюся.
— А документи у вас залишилися?
— На щастя — так.
— Тобто ситуація така: у вас немає грошей, і вам нема де ночувати.
— Вірно, — погодився Роман.
— А чому ваша подруга там стоїть і не підійде до нас? Я би захвилювалася, якби мій друг стільки часу говорив із красивою жінкою.
«А ми скромні», — подумав Роман і, знову повернувши голову в бік Оленки, пояснив:
— Вона сліпа. Сама вона до нас не підійде. А крім того, мене годину тому побили, а я досі не знаю, як їй сказати, що ми опинилися в такому становищі.
Полька здивовано присвиснула, очі її знову ожили, на обличчі з’явився дивний хитрий вираз. Вона полізла до кишені, витягла пачку сигарет з ментоловими капсулами, прикурила від запальнички, аж на кінчику цигарки зашкварчало, роздавила вказівним і великим капсулу, і посміхнулась — тепло й радісно, як здалося Романові — тому клацанню. Видихнула дим, запропонувала сигарету і йому. Роман відмовився.
— Мене Аґнєшка звати, — простягла вона йому правицю.
— А я — Роман.
— Ага, Роман… Роман це гарно.
— В моєму теперішньому становищі бути мною погано.
— Ось що, Романе, — проігнорувала вона попередню його репліку й несподівано для нього перейшла на «ти» — я можу тобі допомогти, принаймні спробувати. Маю квартиру порожню, можете там поселитися на кілька днів. А потім розберетеся. Що скажеш?
— Я, звісно, погоджуюсь. Обирати дуже не доводиться. Але звідки така доброта? — поцікавився він.
— Ну як, сьогодні Різдво все-таки, час на дива, казку і все таке інше. Крім того, я маю важкі стосунки із Богом і багато грішила цього року. Може, такий вчинок колись мені й зарахується на небесах. А може, й не зарахується. Вважай, що я тобі просто хочу допомогти, від щирого серця.
— Дуже дякую! Звісно, я погоджуюсь. А це далеко звідси?
— Ні, це на Празі. Я на машині, хвилин за п’ятнадцять будемо на місці.
— Як?! Прага? — не повірив своїм вухам Роман.
— Так, район Варшави так називається, за Віслою. А що? — запитала його Аґнєшка.
— Ми якраз мали до Праги їхати сьогодні ж. Тільки до чеської.
— А яка різниця… від долі не втечеш, Романе. Судилося вам сьогодні дістатися Праги, і ніхто цьому, вочевидь, не завадить.
Роман не був так глибоко й філософськи налаштований, але щось у словах Аґнєшки було, у всякому разі він сприйняв цю її пропозицію із олімпійським спокоєм, із якоюсь відстороненістю. Певно, це через емоційний шок від подій сьогоднішнього дня, — він почувався змерзлим і спустошеним, вони з Оленкою добряче замерзли за останні кілька годин, а їли аж вранці, тому не дивно, що бажання дістатись якогось теплого помешкання, де, можливо, навіть буде що поїсти, дуже швидко розбило вщент залишки здорового глузду. Всі підозри відступили, залишилася тільки вдячність.
— Добре, Аґнєшко. Дуже дякую, нехай цей вчинок тобі зарахують при підрахунку гріхів. Я зараз піду Оленці все розповім, і ми підійдемо до машини. Де вона стоїть?
— Ні, давай так зробимо. Автівка моя тут недалеко стоїть, я сама до вас краще зараз під’їду. А подрузі своїй ти зараз краще нічого не розповідай. По-перше, це буде великий шок, по-друге, вона ще чого доброго не захоче нікуди їхати, виключно з жіночої впертості, а їй би треба зігрітися й поспати, я аж звідси бачу, що вона вже синя від холоду. Тому ось тобі термос із чаєм, дай їй випити трошки, а я до вас зараз повернуся, відвезу до помешкання, а там вже буде видно.
— Вона ж зрозуміє, що ми приїхали не на вокзал, а на квартиру!
— Нічого не зрозуміє, повір.
Аґнєшка простягнула йому термос і, не чекаючи відповіді, пішла далі вулицею, до цілого ряду припаркованих на площі машин. Роман повернувся до Оленки, торкнувся її плеча:
— Агов, мала. Це я. Тримай чай, ти дуже замерзла.
— Ти де так довго був, Ромчику? Я справді замерзла просто нереально. Ми не спізнимось?
— Таксі довго викликав, ці поляки з їх Різдвом… ледве додзвонився, та ще й поки зумів пояснити. Оленко, випий чаю, я взяв тобі, аби зігрілась трохи.
— Давай-давай, дякую дуже. Добре, що ми без речей вирішили виїхати, правда? Зараз тягався би ти, мій бідненький, з валізами ще, мало того, що зі мною.
— Оленко, припини, будь ласка.
— Ну добре, добре, не бурчи.
Сліпа дівчина обхопила долонями кришку термоса, яка слугувала за чашку, і з неї вирвався видих полегшення та задоволення:
— Господи, Ромцю, як же добре… я цей чай ще навіть не пила, але мені від нього вже гарно!
А потім зробила кілька дрібних ковтків, ніби розсмаковуючи. З чашки парувало, до Романа донісся запах лимона. «Певно, Аґнєшка любить такий чай, раз тягає його в термосі із собою в місті», — подумалось йому. Варшава святкувала Боже Народження, все довкола вирувало й тремтіло, над містом літали птахи та ліхтарики, сніг мокро вгинався під ногами, і його Оленка поруч пила чай. «Кадр, гідний якогось гарного фільму», — подумав Роман, і його, як завжди в таких випадках, огорнула гіркота від того, що його Оленка цього всього не бачила, та й навряд чи колись побачить. А Олена вмить повеселішала, сьорбаючи Аґнєщин чай, і він, тримаючи її за талію, відчував, як вона легенько дрижить, мовби скидаючи з себе морозне повітря, а на її, щойно залишеній холодом шкірі, проступають теплі пахкі квіти. Від таких думок йому стало зовсім уже добре, і навіть те, що він збирається замовчати дуже важливу річ, його уже практично не турбувало. Оленка пила чай великими ковтками, жадібно, певно, опалюючи горло і язик, хоча на морозі чай трошки вистигнув, отже, все мало бути гаразд.
Біля них зупинилася машина. Світлий старий Opel, доволі пристойний на вигляд. За кермом сиділа Аґнєшка, вона кивнула головою Романові.
— О, та невже таксі приїхало? Слава Богу, бо я вже почала хвилюватися, — вигукнула Олена в бік машини й зробила кілька невпевнених кроків.
Але Роман швидко взяв її під руку й упевнено повів далі. Рвучко відчинив двері, всадив Оленку на заднє сидіння, а сам оббіг авто з іншого боку і зайняв друге вільне місце позаду. Аґнєшка одразу рушила з місця, а Роман, повернувшись до своєї коханої, з подивом зауважив, що вона вже встигла задрімати, відкинувши голову назад. «Нічого собі малу розморило. Аґнєшка мала рацію», — тільки й подумав він.
Авто проминуло браму, а потім випірнуло з вузької вулички на святково убрану площу перед замком, де ще кілька годин тому Роман із Оленою робили спільні фото на прощання з Варшавою, потім кілька разів повернуло, і врешті виїхало на міст через Віслу.
Скільки себе пам’ятав, Роман завжди любив мости. Мало того, що його захоплював чисто естетичний бік — стрункість і потужність цих споруд, надійність, яку вони випромінюють, можливість на якийсь час поринути в ілюзію польоту над водною гладдю, так це ще й одвічний символ злуки та згоди. Найвеличніший міст, який він бачив досі, з’єднував береги Дніпра, й не просто з’єднував, а стягував, мов сталева скоба, вбита глибоко в землю, що не давала двом частинам України розповзтися в різні боки, а так-сяк тримала їх вкупі. Звісно, йшлося не про єдиний міст, швидше про цілу систему мостів, що стягували цей древній незагоєний поріз на тілі його країни грубими хірургічними нитками від білоруських кордонів до самого Криму, який теж ледве тримався загальної купи, розхитуючись, наче маятник, на тонкій нитці Перекопу. Україна останнім часом справляла гнітюче враження, і якби не було цих мостів, які чітко давали зрозуміти, що на поточний момент все більш‑менш в нормі, то, думається, звідти в якісь півроку втекли би усі адекватні люди.
Міст, яким їх везла зараз Аґнєшка, не викликав у Романа таких емоцій, він далеко не був впевнений, що поляки мають такий само комплекс роздвоєності, отже, навряд чи Вісла для них — це останнє, беззаперечне свідчення братерства, і в той же час всюдисуще прокляття розполовиненості. «Вони не мусять вдавати подібності, будучи різними. Вони не мусять грати різних, будучи єдиної крові. Може, тому їм завжди все вдається трохи простіше, — бо вони не витрачають стільки часу на з’ясування стосунків, як ми», — думав Роман, вдивляючись у чорноту.
А під ними і справді була чорнота. Міст був довгий і добре ілюмінований, але зимова вечірня Вісла випромінювала таку магічну темінь, що світло згори розчинялося в ній, і на поверхні води було видно тільки ледь помітне розмите сяйво. На іншому березі, до якого вони швидко наближалися, несподівано виросли готичні контури костелу, підсвічені вогнями, і тепер летіли на них, залишаючись, втім, трохи з правого боку.
Роман поглянув на Оленку — та, схоже, міцно спала, навалившись йому на плече. Він провів пальцями їй по щоці. Вона була тепла — мала уже зігрілась і тепер виливала у цей сон не холод, а втому останніх днів, проведених у дорозі. Роман усміхнувся, він завжди був зворушений, коли спостерігав, як спить Оленка. І навіть присутність у машині сторонньої жінки, яка час від часу дивилася на них у дзеркало заднього виду, і, хоч і мовчала, але все бачила, не завадила Романові легко нахилитись і легенько поцілувати Оленчиного носа.
Міст скінчився, Аґнєшка повернула праворуч, і, проїжджаючи під костелом, який тепер здавався таким високим, що роздряпував гострими шпилями чорне небо, тихо кинула на заднє сидіння:
— Це вже Прага.
— Гарно тут, — подивившись у вікно, промовив Роман.
Полька нічого на це не сказала, а тільки додала газу, й шурхіт коліс її опеля об асфальт став вищим на кілька тонів і рівнішим. Від цього монотонного звуку Романові теж захотілося спати. Після натовпів людей у центрі, вулиці Праги здавалися зовсім безлюдними, ніби вимерлими. Лише подекуди траплялися невеличкі компанії, але й ті, судячи з усього, налаштовані були якомога швидше залишити вулицю й провести вечір у тихому сімейному колі.
Крізь вікна машини було видно, що знову почав падати сніг, Аґнєшка увімкнула двірники, але фактично відразу після цього несподівано зупинила машину й витягла ключа із замка.
— Все, ми приїхали, — повідомила вона.
Роман вийшов з машини і роздивився навкруги. Вони стояли під кількаповерховим будинком на доволі чистій і галасливій вулиці. Аґнєшка відчинила йому двері автомобіля, Роман витяг звідти Олену й узяв її на руки.
— Ходімо, — покликала його полька, затраснувши двері й зникаючи в прямокутному вході до подвір’я.
Роман слухняно пішов за нею, легко несучи на руках Оленку, усміхнувшись про себе мимохідь згаданій фразі про те, що «кохання носити легко», увійшов до притриманих Аґнєшкою дверей під’їзду, й піднявся слідом за нею на третій поверх. Полька зупинилася на сходовій клітці, пошукала в торбинці, і вже за мить з легким дзинчанням вихопила звідти ключа на широкому кільці. Тричі провернувся замок (Роман відзначив для себе, що аж три повороти — такого він ще не зустрічав), хрипко проспівали дверні петлі, й вони нарешті увійшли.
В передпокої світло не працювало, — вимикач клацнув намарно, залишивши гостів у темряві, яка після добре освітлених вулиць, до того ж засипаних снігом, здавалася в’язкою і несподіваною. Аґнєшка щось буркнула собі під носа й упевненим кроком рушила вглиб квартири, на ходу акуратно щось посунувши з проходу. За кілька секунд клацнув інший вимикач, і в коридор виплеснулося жовте світло з кімнати ліворуч.
— Романе, ходи сюди, — гукнула його хазяйка.
Той обережно проніс до кімнати Олену, і вклав на канапу, яку Аґнєшка щойно накрила ковдрою. Дівчина миттю розвернулася уві сні на бік, лицем до стіни, і продовжила спати. Полька розкрила дверцята шафи поруч, дістала ще одну ковдру й дбайливо вкрила Олену. Потім дала Романові знак іти за нею, вимкнула світло в кімнаті, причинила двері, і вже за кілька секунд вони сиділи при невеличкому старому столі в кухні. Аґнєшка полізла до шухляд, очевидно по чай і цукор, а Роман роздивлявся кімнату. Якесь дивне відчуття викликала ця кухня, попри те, що була стара й добряче занедбана, було помітно, що саме цей куточок квартири у її власника викликав чи не найбільше сантиментів. Маленький столик, за яким можна сидіти лише вдвох, бо для трьох він уже буде тіснуватий, цілі шеренги найрізноманітніших філіжанок, чашок, бокалів і чарок за склом у старій шафці під посуд, кілька порожніх пляшок з-під вина за газовою плитою, в шухляді багато чаю і кави, холодильник обліплений магнітами, на підвіконні — декілька вазочок із цукерками і стосик книжок. Затишне місце.
— Тобі подобається, — з усмішкою констатувала Аґнєшка, перехопивши його погляд.
— Так, подобається. Тут затишно, — відповів їй Роман. — Слухай, може, допомогти чимось?
— Та ні, чай я сама заварю, сиди.
Аґнєшка вправно поралася біля плити, наливала воду до невеличкого старого чайника, вкинула туди цукру з заваркою, дістала з торбинки лимон, швидко нарізала половину, вкинула туди ж, до чайника. Рухи її були плавними і вмілими, вона начебто танцювала, готуючи цей чай, Роман аж задивився на неї. Тобто лише в цей момент зрозумів, що задивився, бо очей з Аґнєшки не зводив ще від моменту, коли вона зупинила авто під будинком. Роздивлявся її зачіску, дивився на руки, намагався роздивитися риси обличчя, але поки що вона переважно стояла до нього спиною, отже більше він свердлив їй поглядом спину та плечі. Полька справляла приємне враження.
Нарешті чайничок закипів, і вона підсіла до столу, просто навпроти Романа. Розлила гарячий напій по чашках, не встаючи зі стільця, запустила руку до вази з цукерками, набрала їх повну жменю, поклала на стіл.
— Пригощайся, — кивнула Романові.
— Дякую, Аґнєшко, — він узяв одну цукерку, з шелестом її розгорнув. — Не варто було оце готуванням чаю перейматися, думаю, в тебе й без нас на сьогодні є справи. А якщо хотіла пригостити — можна було просто напитися чаю з термоса, він же майже повний. Оленці дуже сподобався, до речі.
— Ні, не можна було, — заперечила Аґнєшка. — Він зі снодійним.

Про автора:
Олексій Чупа народився 1986 року в Макіївці Донецької області.  За першою освітою філолог, за другою — хімік-технолог, працює на металургійному заводі. Засновник донецького слему. Учасник великої кількості мистецьких заходів, що відбулись у 2008–2013 роках у Львові, Києві, Донецьку, Кривому Розі, Харкові, Гуляйполі, Бахмуті, Ужгороді, Івано-Франківську, Чернівцях. Лауреат конкурсу «Ноосфера-2010».

рейтинг:
4.4
 
(5)
Количество просмотров: 14956 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode