шо нового

АРИТМiЯ ПРО…
 
14:43/06.03.2012

Аритмія про Лізу

Як засну, забери в мене іграшку, Боже,
зроби це тихо…
Так і дітям болить викрадання, кожне
маленьке дихання,
обриваючись, падає і застигає лінзою.
Господи, як же важко — з валізами
лізти кудись, називаючись Лізою,
підло, зухвало. Чому не звелів ти
скористатися ліфтом?

Я навчилась рости униз.
Я награлась по саму депресію.
Я проникаю корицею крізь
подвійний Еспресо —
до дна,
де, нехай канонічно одна,
але затишно й тепло.
Ну не пхай мене в пекло!

Він усміхається: скільки ти прожила?!
Чуєш, як тихо у яблуці сплять повіки
майбутніх дерев, як мертва бджола
благословляє солодкий лікоть
вредної дівчинки, що взяла
плід — заборонений, бо сусідський.
Що тобі сниться?

Господи, що ж ти смайлики тулиш куди не треба?!
Як же невесело жити з такою зрадою!
Самота — це коли замовкає море лицем до тебе,
це есемески лише від мобільного оператора
і кімнати, що їх покидати
легше, ніж прибирати.

Він — слухняний, підходить вночі до ліжка,
слухає пульс… Дурнувата Лізка
буде з ведмедиком спати і в сорок!..
Бог іде бронювати столик.

Аритмія про Анну

У маленької Анни прозорі повіки,
вона удає, що спить, — а виходить не дуже,
вона виплутується з обіймів сонного чоловіка
і знов розглядає пару червоних смужок.

Зрадник тепер по віднях, а тут балачку
не обірвати, тільки поговорити
ні з ким. Анна, маленька, плаче —
ані шарфа сплести, ні петлю створити.

Вона виходить на ґанок, одненька на всю планету,
хай би обмазали. Хай би уже постригли…
І вчиняє дикий стриптиз — їй усе фіолетово.
І місяць, убитий, падає, в її камуфляжні стрінги.

Аритмія про Зою

Тато не сварить її за оцінки — Бог з ними.
І що робити з такими дітьми, з перехідними
віками, з важкими їхніми рюкзаками
і вічними помилками?
Мама цілує в голову, що б не сталося.

Крейду тримаючи, наче незрячий — палицю,
заради мами виводить вона інтеграли абсурду.
Потім чекає суду.

Вдома — немитий посуд,
невигуляний пітбуль.
«Бабушко, сонце, — просить, —
чуєш, бабуль,
там лише дві тарілки, пляшка від молока…»
Одягає навушники і зника.

У неї — свої герої, свої Романи,
Вови, Саші, Сірьожі — дитячі рани.
І ніхто не наважиться взяти Зою
із її підшкірною бірюзою
хоч за руку, — а тільки би — понад зорі…
І карма її така.

Посеред вересня тануть календарі
швидше, ніж дим — угорі.

«Вчення — плоди. Та не треба труїтися квітами.
Я вже навчилася — можна — тепер умітиму?»

«Ми стільки вкладали — і все — повз касу,
ми вбили на тебе чимало часу», —
йдуть голоси звідусіль у мозок.
Зоя кричить: «Але я не можу!
Більше не можу, не можу, не мо…»
І віднімає у Бога кермо.

Аритмія про Джу

У зйомній кімнаті гардини були пропалені.
Одні їх знімали, а інші — вішали.
Курці копірайти гарячі ставили
впевнено, мов дати під віршами.

А зараз, кажуть, якась білявка живе там,
така позитивна, аж квіти об неї труться.
Нібито звалась вона Джульєттою
і мала якісь заробітки в «Турції».

У білій гарячці схопився сусід: «Прікольна!
Так ти вєдь жива, ти же с намі, падруга!»
Вона усміхалась, — тонка, непохитна, проколена,
і кров її утікала в іще не схололі Уггі.

Бо як не хрестися — привиди або тіні
з’являються всюди, куди б не ходили ми,
їхні слова — недоторкано золотими
стають, а звички наші — шкідливими.

«Біль, — казала вона, — чоловічого роду,
як і тюль, що хвилюється перед зливою».
І довго слухала пружну осінню воду —
це робило її щасливою.

* * *

Ну то йди собі, доки ціла,
заварюй свій чай шипшиновий,
слухай, як творяться привиди крапель у ванній.
І доки не станеш сильною — не пиши йому
про те, яке малахітове літо лягло між вами,
і які бувають випробування
після іспитів, коли кінчаються квіти
і починаються чорні дроти дедлайнів,
і про те, як важко приходити в себе пішки,
і про квитки, які хочеться загубити,
як вiдриваються люди, вішаються афіші,
коли між «бути» й «не бути» на все забити.
І доки жива, набивай собі ціну, вимощуй сцену
дорогими кістками — хай веселіше топчеться.
Бо вже очікують на кінцевій
твої алебастрові хлопчики,
твої осяйні архангели
без боргів за світло, тепло і ніжність,
всі, кого обізвала колись коханими
ніби між іншим.
І, доки спокійна, скурюй себе потроху,
молися: о, мій Спасителю, вимкни навушники, висмикни!
Я — навігатор,
бачу найліпшу дорогу
звідти, де холодно й високо.
Я буду коротким рядком пробігати,
як термінове послання — крізь літо.
Я, схоже, слабка, і не буду йому писати.
Тільки пошли мені краплю міцного свого безліміту…

Про автора:
Анна Малігон народилася 1984 року в Конотопі. Закінчила Ніжинський державний університет ім. М. Гоголя, магістратуру Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Редактор наукового вісника. Лауреат обласних, всеукраїнських та міжнародних літературних конкурсів «Молоде вино», «Гранослов», «Культреванш», «Смолоскип» та інших.
Лауреат міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара (2009). Член Національної спілки письменників України.

рейтинг:
5
 
(8)
Количество просмотров: 33121 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode