шо нового

Бардо offline
 
23:20/02.01.2012

1. ЗАКОХАНА РІТА

Кажуть: «Світ прокидається» — коли сходить сонце. Насправді — прокидається той, хто його бачить. Світ взагалі ніколи не спить. Хоча… невідомо, що там з ним, цим світом, — коли той, хто його бачив, спить. Але так не може бути, щоби всі живі істоти, які сприймають, водночас взяли і заснули.

Так міркує Ріта, визираючи крізь виноградне листя зі свого балкону на вранішню вулицю. Ріта прокидається на світанні. Вони зі світом прокидаються разом — як щасливі коханці. Довго, юно і ніжно цілуються перш ніж взятися до повсякденних справ. Інколи навіть кохаються. То прямо в ліжку, серед сонячних залишків сну, — попри Рітині спроби вискочити до лазнички і хоча би зуби почистити. То у лазничці. То на кухні — даруючи каві шанс для втечі.

Ріта довго розчісується перед люстром. Світ усміхається і проміниться з її очей власному відображенню. Роса на виноградному листі — як солодкі мимовільні сльози післясоння. Або слинки на подушці. «Що ти робив, поки я спала? А ну, зізнавайся, що ти зі мною робив уві сні?» — сміхотливо допитується Ріта. Світ підсуває до неї велике синє в помаранчах горня з кавою, гулюкає і вмикає на її честь поливальну машину за блакитно прочиненим вікном.

Понад вохряним ґонтом гостроверхих, мов чарівні капелюхи, будиночків, чистою небесною гладінню пливе білий літак — наче круїзний пароплав з поштівки. «Літаки літають, а деякі падають. Є такі, що не можуть злетіти, — думає Ріта, — але — глибоко у траві, з­під пахви світу, крізь крила бабок і коників, можна у більмах ілюмінаторів роздивлятися пасажирів. Вгадувати, хто одружений, а хто — ні; хто везе контрабанду; кого плісне від транквілізаторів; хто зранку думав про смерть, а хто, прощаючись в аеропорту, забув, що боїться літати».

Ріта любить фантазувати про світ. Бо знає, що той любить її, Ріту, — такою, як вона є. Їй не треба виходити з хати. Що вона там не бачила? Ріті, слава небу, дев’яносто вісім років.

2. ПОТЬМАРЕНА КСЕНЯ

Вітрила старих будівель сухотно хриплять, опадають на вулиці, накривають людей і псів, напинаються і злітають над хребтами дерев від найменшого променя. Просто живуть без віри — просто знають, що сонце є.

Ксеня ховається в підворотні. Блідий вогник у грудях блимає від найменшого подуву березневого вітру. Коли маленькі рухливі чорні вирви, що рояться довкола Ксені, починають множитись і злипатися, і морок заступає світ, Ксеня хапається за свій якір — дві засмальцьовані торби. Починає порпатися в їхньому вмісті — у липкій сморідній гнилизні, назбираній по найближчих смітниках. Морок рухливими чорними ротиками тягнеться до гнилизни, але сахається, відступає, розсіюється.

«Навіть морок гребує мною», — вдоволено думає Ксеня. Бачить худющу сіру кішку — та завмерла у напіврусі, з піднятою лапкою. «Як собака, — думає Ксеня. — 

Киць! Киць­киць¬киць!»

Кішка напружується до трему, але врешті зважується — прожогом чкуряє повз Ксеню, перебігає провулок, ледь не втрапивши під авто, і озирається тільки з протилежного боку. Ксеня шкірить свій рухливий, майже беззубий чорний ротик.

Повз браму, в якій ховається Ксеня, йде пара. Жінка ковзається на запльованому сльотавою ожеледицею асфальті, — тримається на рівних гірше, ніж трималася б сама, не будь поруч міцного усміхненого чоловіка. Ксеня вигулькує перед ними зі свого сховку, мов чорт з­під ляди. «Доведіть мене до квартіри, пошалюшта, молоді люди», — шамкає.

В закоханих не виникає відрази до будь¬яких проявів цього світу. У них багато співчуття. Ксеня це знає. Відчуває. А ще — в закоханих багато шляхетної сором’язливості. Вони бояться постати гіршими, ніж показують іншому в очах світу.

— Де Ваша квартира? — з готовністю запитує чоловік. Його жінка вся подається вперед, ніби хоче Ксеню обійняти.

— Там, за рогом, — змахує Ксеня бурою зморщеною рукою в рештках просяклих гнилизною вовняних пальчат. Перевіряє липкий вміст своїх торбів, зиркає з­під лоба.

Утрьох вони чимчикують провулочком і завертають за ріг старезного будинка, майже з’їденого металопластиком. Біля дверей свого під’їзду Ксеня спиняється. Маленькі чорні рухливі ротики накидуються зусібіч на блідий весняний день мов піранії. Вогкий пронизливий вітер збиває їх у зграї. Ксеня озирається на чоловіка, окошує його мороком і каламутним безумством. Чоловік запобігливо, навіть галантно прочиняє перед Ксенею двері. Та хапає свої торби і хутко шмигає досередини.

Але сходи вона долає нестерпно довго, сходина за сходиною. Одна торба. Друга торба. Одна нога. Друга нога. Кожен рух Ксені обдає чоловіка і жінку хвилею різноманітних смородів. Нарешті Ксеня спиняється. Напевно її квартира — за одними з трьох дверей. Не за цими броньованими — точно. Раптом Ксеня рвучко розвертається до пари. «Хто ви такі?! Що вам треба від мене?! Геть! Тпрусь!» — хрипко кричить вона.

— Вибачте! — вигукує отетерілий чоловік. І він і його жінка збігають сходами. Ксеня чує голос жінки: «Вона могла би зараз вчитися в університеті! Ти бачив? Вона зовсім молода насправді!»

— Могла би! Якби захотіла, — подумки відказує Ксеня і шкіриться.

Чує, як внизу гупають вхідні двері. Напад параної відщухає. Маленькі чорні рухливі ротики ніколи не перетинають порогу Ксеніної хати. Вони її бояться.

3. ПЕРШИЙ ДЕНЬ БОМЖА

Вона називає його Містраль. Він все терпить — і «Містраля», і малинові нігті, і сині трусики в нейлонових рюшиках, і кіна про вампірську любов, і Cardigans, і софт¬дрінки, і дискотеки, і загублені проїзні на всі види транспорту, і п’яних подружок з їхнім нерозділеним коханням — одним на всіх.

Він покохав її бездоганною — з бездоганним манікюром і макіяжем, з бездоганно лаконічними дотепами, бездоганною вимовою і бездоганною стриманістю. Її бездоганний у своєму шаленстві темперамент ледь вгадувався лише за дрібними бездоганно чарівними жестами. Він ловив і заковтував, наче факір, кожну іскру її погляду. Вона з бездоганною делікатністю дозволила йому добиватися кохання і перемогти.

Те, чого він добився, перевершило всі його найдикіші фантазії. Йому навіть здалося, що він цього не витримає і помре. Від якогось банального інфаркту. Бо з таким щастям довго не живуть. Або таке щастя — або життя.

Вона все робить бездоганно — навіть лукавить. Її романтичність також є бездоганною. Якось він сказав їй, що вони би озолотилися, якби вона писала сценарії для мелодраматичних телесеріалів. І купили би яхту з білосніжними вітрилами. Він сказав це з усвідомленою метою її образити. Вона засміялася і мазнула манікюрним пензликом з густою малиновою краплиною повз ніготь.

— Дивись, що ти зробив! — сказала вона і заплакала. А тоді знову засміялася.

Він згадав, що закінчилися сигарети, і вискочив з хати. Пробігаючи повз браму, він бачив осоружне гнильне створіння з чорним рухливим ротиком і каламутними очима. Створіння порпалося у засмальцьованих торбах. Витягло двома пальцями за голову хребет оселедця з хвостиком, обсмоктало його і поклало назад.

Він кутався у накинуте на футболку пальто, хапав дрижаки і думав про те, що дім істоти є там, куди вона прагне повернутися. Так почався перший день бомжа.

4.

Ріта не соромиться при ньому засинати в обіймах світу і прокидатися від поцілунків світу. Не питає, чому він стільки часу, щодня приходив і ставав під її балконом — так, ніби збирався співати їй серенади, або чекав, що вона кине йому поїсти. Він згадує, як уперше помітив крізь виноградне листя її очі, як у цьому сяйві зігрівся, як просто бездумно стояв і грівся, навіть не помисливши уявити собі власницю цих очей цілком всю.

Він мовчить. Зранку вітається дедалі променистішою і щирішою усмішкою, ввечері киває набік самим підборіддям — як птах, усміхається надобраніч. Ріта розмовляє зі світом, але вже давно — не словами. Простір Рітиної хати цілком безсловесний, але далеко не безмовний.

Світ зроблений з любови, кохання зроблене зі світу.

………………………………………………….

Все. Я більше не граю.

Ти більше так не граєш?

Я більше ніяк не граю. Ха!

Ну­ну.

Нічо не «ну¬ну»!

Мгм, добре. Отже, ти зараз поїдеш до нього.

Я не «до нього» поїду! — я поїду вчитися У нього!

Добре, добре, отже, ти зараз поїдеш вчитися у нього, і дорогою в метро не думатимеш про те, як поводитись, і що буде, і що могло би бути, і як він до тебе ставиться? Не будеш?

Не буду.

А споримо, що будеш! Закладаємось, що будеш, будеш ганяти ці свої фантазії і припущення по колу, як гімно у відрі, — поки не приїдеш! А от коли почнеш вчитися, тоді не будеш. Закладемось?

З тобою?! Ти хто взагалі?! Ти — це я! На ЩО з тобою закладатися?!

Нєеее, я — це ти. Ха ха.

Добре, яка різниця.

А така, що думати буду я. А якщо я — це ти, то і ти будеш думати. Думати — думати — думати — про — ньоооогооо — бе — бе — бе!

Та ми вже три зупинки проїхали, а все тільки сперечаємося — «думати — не думати».

Ага, отож бо! А тепер дивись!

Ну?

Дивись уважно!

Ну?

Не нукай! Аллєеее­оп! Як ти думаєш, ти йому подобаєшся? Особисто. Персонально. Як женщена. Як непересічна особистість?

Ннуууу, я не знаю, у нього таких, як я, цілий віз, і взагалі — він же цей… як його… ну, майже як ченець, він до всіх учнів ставиться однаково… ЧОРД!!! Я так не граю!

Хі хі хі. А як ти граєш?

Я… все! Я більше не граю! Взагалі ніяк!

Уй, дєточька, та ти вже програла!

Чого? А. Ну да. Слухай, іди в дупу! Це не рахується! Ти мене спровокува… ло… ла… вввввввввв!!!!!

Дєнєжку на ляду! Я хочу віскі.

Шо?! Я і сама пива хочу. Так не чесно!

Очінь даже чесно! Ми хочемо зависнути в ганделику. Був би мій програш — довелося б мені платити.

Так, а яка в біса різниця? Гаманець все одно мій. Ну, добре, гаманець у нас один, але все одно.

Нє¬а, не все одно! Різниця в тому, хто платить.

А. Ну да. А хто платить?

Ти!

А ТИ хто?!

От йо! Ти ж навіть грибів не їла! Ти — це я.

Добре, але хто ТИ?

Яаааааа твій внуууутрішній гоооооолос!

Внутрішній голос не може верзти таку прутню. Внутрішній голос — це щось чисте і мудре!

А може, ми з тобою місцями помінялися!

З ким це — «зі мною»?

З тобою!

Слухай, я зараз здурію!

І правильно! Давно пора! Коли людина сама із собою розмовляє — це шизофренія!

Ой, тока от не треба цих дешевих понтів! Зараз ще з’явиться хтось третій — страшенно гордий з того, що в нього шиза і він через неї не такий, як усі!

Ну да! А ось і він!

Ти?! Ви?!… (слухай, цього не може бути, це ж ВІН!)

(ну да, а чого ти чекала?)

(я чекала на ще один внутрішній голос, типу тоже в голові, а не…)

(дєтка, це не твій учитель — це твоя шиза! Ти про нього весь час думала, просто не зізнавалася! Ти грала, й мені навіть моїми надзусиллями не вдалося тебе відволікти! Так що ти програла по всім статтям! А я — самий шо ні на єсць твій внутрішній голос!

Бляааааааааааааа!

OLE!

OLE!

OLE!

І починається корида. Але у ТВОЄМУ телевізорі!

 

 

Про автора:

Світлана Поваляєва — поет, письменниця, блогер, слемер, журналіст. Народилася 1974 року в Києві. Закінчила Інститут журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка (спеціалізація — телевізійник), працювала на телеканалах СТБ, «Новий» та «5¬ий», у журналі «ПІК» та інтернет­газеті ForUm. Підтримує легалайз і рок музику, воліє писати книжки і виступати по регіонах перед вдячними слухачами й читачами. Вірші та проза публікувалися у збірках, антологіях, літературних часописах.

Є автором низки книг віршів та прози: «Ексгумація міста», «Замість крові», «Орігамі¬блюз», «Сімург», «Камуфляж в помаді», «Лярви. Небо — кухня мертвих», «БАРДО online», а також циклу казок для дітей «Вррум¬чарівник» та «Вррум в лабетах Правил».

 

рейтинг:
5
 
(1)
Количество просмотров: 54400 перепост!

комментариев: 2

  • автор: Володимир Півень
  • e-mail: vpiv@meta.ua

Ніяк не можу втямити за що саме люблю читати Поваляєву: може, за те, що змогла приборкати світ-у собі, чи відшукала собі місце збоку світу, а може, знайшла "золотий перетин", тобто міру абстрагування від світу рівно настільки, щоб не втрачати зв,язку з ним, бо інакше не могла б творити свої імпресії...

опубликовано: 15:46/03.01.2012
  • автор: дракончик
  • e-mail: rubanvik-@ukr.net

Да...

опубликовано: 14:52/03.01.2012
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


оптоволоконний інтернет від Київстар