шо нового

«IндиГо» (витримки)
 
14:53/01.03.2008

— Слухай, Маня, а ти там така сама?
— Там? В розумінні «така сама»?
— Ну, стара…
— Ні, — прожувала лимон. — Там мені дванадцять років. Я ходжу до школи. І загалом щаслива дівчинка, бо що ж за проблеми у підлітків — хлопці, пістряві журнали, сопливі пісеньки симпатичних пациків, найкрутіші чобітки на паралелі й дванадцятки у щоденнику. Власне, чи так усім здається. Моя бабка з мамою так і думають, що встромити мені до рота чупа¬чупс і в руки дати модну мобілку — ось і їх батьківські обов’язки виконані.
— Ти любиш якогось хлопчика? Ну, там, зустрічаєшся, у такому ж віці, здається, зустрічаються.
— Нікого я не люблю!!! — знову потяглась за коньяком. Вона його заничкувала собі під спину. Тому швиденько сьорбнула з її склянки. Коньяк не йшов після чаю. Але стало легше. Коліна легенько дріботіли. Ми взяли занадто близьку орбіту, пішли у мої закамарки.
— Навіть маму і папу?
— Я нікого не люблю. І нічого. Хоча й писала у анкеті, її Ліда Оліфен (я її кличу Олігофреном, вона типу іноземка) приносила. Всі дівки в класі її заповняли, це обов’язково. Уявляєш, там такі дурні питання. Про улюблений фільм…
— І що ж ти відповіла? — Реґіна сама взялася за мої лимони.
— Тю, «Та, що танцює у темряві».
— Бідненька… Сміялись? — співчуває мені. Чи дуже правдоподібно це вдає. Вона сама з тих, хто з мене глумився б, думаю, зиркаючи на її серьожки плей¬бой.
— Не дуже сміялись, так собі. З того, що я не вмію фарбувати вії та ніколи не читала романи про любофф, більше. Я не зважала. Там ще багато такого дибілізму було. Ну немає чим зайнятись діткам! Так я всі відповіді чесно відписала. Лише одне збрехала. Сказала, що зустрічалась з хлопцем, старшим на чотири роки, з сусіднього під’їзду. Навіть фото його принесла — наші мами дружили. А ці курки повелися, і Ліда, і її підлиза Губадура. І всі інші. Все питали, коли він прийде забрати мене зі школи. А я відмазувалась, типу, дорослий він, другіє інтєрєси.
— І що ж?
— Нічого. Вони рішили, що я крута. І Губадура навіть сіла одного разу зі мною на математиці. А це пантово. Вона сидить тільки з Лідкою. А та тоді хворіла. Всі подумали, що і я в їх тусі. Так смішно, щоби бути кимсь — потрібно збрехати. Щоб бути ніким — просто залишатись собою.
— Піар… — булькнула зі свого стакану Реґінка.
— Хо! Які ти слова знаєш! — сміюсь. Вона ображено відводить погляд. — Окей, не зважай. Я буваю зла, коли про те все думаю.
— Пробач, що я почала.
— Нічого, нормально, запитуй, як тобі цікаво, — знову потяглась за пляшкою, вона вивернулась і не дала її мені.
— Ти там зовсім нічого не відчуваєш?
— Ні. Ха! Це ще смішніше, від усього іншого. Я там прокидаюсь від будильника, а не від того, як пече сонечко у носа. Не відчуваю смак їжі. Навіть голоду ніколи не знала. Не сміюсь, мені не смішно. Ніщо не цікаво. Я сплю через те, що звикла лягати і засинати о дванадцятій рівно. Звикла одягатись, щоб не змерзнути. Хоча жодного разу не мерзнула. І коли ранилась, то не плакала. Я навіть не дуже знала, як це — боляче, сумно, весело, самотньо. Я просто дрібна брехуха, котра робить все так, як їй було сказано. Без власної волі. Мені іноді кажуть, що очі в мене хитрі, буцім, знаю щось таке, чого не відає ніхто інший. Наївні. Я не знаю там нічого.
— А лікарі? Тебе водили до лікарів?
— А як же. Всі розводять руки, чухають голови і дупи. Кажуть, що не тямлять нічого. Що це якесь дивне недосліджене захворювання. Одна тьотя видала, що я просто «індиґо» — це таке наступне покоління людей, нова ступінь цивілізації. Просто я випередила свій час. А років за кількасот всі такі будуть. Знаєш, від цього так легко стає! — розсміялась я. Реґіна обійняла мене — дорвалась. Я легко вивернулась, ну не люблю, коли мене торкаються чужі ліві люди! Але було приємно. Реґіна таки приємна, як не крути. Вона теж хіхікала. Лагідно. Ніби боялась мене своїм сміхом розламати.
— Манька, то в тебе ж там навіть ще грудей немає! — вона таки знайшлась.
— Ну, не треба. Ліфчик у мене вже є, — цим фактом я чимало пишалась. Це круто — мати ліфчик, навіть якщо у ньому поки що вмостилась кольорова ватка для зняття макіяжу і він шанобливо загорнутий у подарунковий пакетик.
Реґіна дала мені пляшку, гукнула «чін­чін», і ми випили за це діло.
— Оце жопа… — знову не властиво тонко пошуткувала Реґіна. Зачекала, доки пройде судома в роті від цитрусової кислоти. — А що ще кажуть? Ну, якось же треба лікувати?
— Мій дід каже, що я маленька Будда. Що у мені реінкарнувався якийсь там Лама. Або що я вже настільки відчистила карму в минулих життях, що це — як Нірвана. Живи собі й кайфуй. Це все схоже на Нірвану? — питаюсь у неї. Вона нерішуче потискає плечима, певно, знаючи єдину Nirvana, й то дуже поверхово. Тому завбачливо примовчала. Я продовжила: — Ні, це на неї не схоже. Якби я вигадувала пекло, то воно було б таким, де ніхто нічого не відчуває. No seх, no drugs, no rock’n’roll. І всі тинялись би безоднею без ліку часу. Все нібито добре. Але не відчувається нічого. Розумієш? Ніякого світлого глобального щастя. Ні, це не Нірвана! Це пошкодження кори головного мозку!

***

Я вже курила один раз. Ми з Лідою і Губадурою, її підлизою, прогуляли малювання, вилізли на дах дев’ятиповерхівки, що стовбичила напроти нашої школи. Губадура поцупила у мами пачку «Карелії слімс». У кіоску придбали сірники. Нас трусило від дурного вітру, від страху висоти та відчуття, що прокрадаємось у недозволене, у чоловічий туалет, у бабине намисто, у татові повідомлення на мобільному. Першою встромила собі до рота цигарку Губадура, підпалила сірником і довго вдавала із себе прокурену світську фіфку, доки Ліда не помітила, що її сигарета просто не підпалилась. Наступною була Ліда. Вона затяглась, розкахикалась і скинула свою «гидоту» з даху. Та полетіла, крутячись навколо своєї вісі. Я була третьою і останньою. Мені було все рівно. Хіба що ніяково, що знову от так собі й усім брешу заради уявної крутості. Я ж нічого не відчувала. Дим п’ять разів потрапив у мене перед тим, як Губадура видерла сигарету в мене з пальців і затоптала лакованим черевиком з тонким каблучком (я тоді ще носила дитячі червоні мештики з метеликами). «Хвате тобі», — так виправдала свою поведінку. І ми спустились шукати у дворі полин, мастити ним руки, аби вчителі нічого не помітили.

***

Там я люблю на дачі у винограднику перед хатою робити з дошок і дірявих покривал халабуду, стріляти з кухні смаженої краснопірки, ховатися у своїй сторожці, класти книгу на траву й читати. Потім мене морить на пообідньому сонці, пропікає крізь прогризені мишами проріхи «даху», присипають глумливим дзижчанням джмелі й розторопним хазяйським двиготінням мухи. На камінці серед ґрунтової дороги присідають капустянки. Я знаю, що вони зло городнє, знаю, що капустянки прості, як покоївки з роману, який нині читаю. Але їх не займаю. Усміхаюсь й простягаю пальця, аби сподобати їх прийти у гості до моєї халупчини. Вони ж тільки лякаються та упурхують.
Я кудись діваюсь з ними, хоча і переконую всіх і себе, що лише спала.

***

— Маня, йди моркву проріджуй! — позвала мене з городу мама, і я, заклавши книжку на тій сторінці, з якої сьогодні й розпочинала, виноградним листям, почалапала в’язати на голову білу у сині квіти хустку.
Я люблю скубати моркву. Це коли стаєш раком і рядок за рядком лишаєш по собі підв’ялі слабенькі ледь жовті корінці. Від такої тупої роботи в голову потрапляла ціла навала думок. Я вишикувала їх по порядку у картинки і розглядала одну за одною.
Мені згадалось, як хизувалась мені й Ліді на уроці алгебри Губадура своїм зеленим лаком для нігтів. І самими нігтями — довгими, у похоронному мереживі чорних і погризених країв. Як вона тоненьким маркером для сіді-дисків малювала на них губці й сердечка. Я сиділа за партою попереду неї (другий варіант) й тримала зошита розгорнутим так, аби Ліда (перший варіант) могла переписувати домашнє завдання роздовбаним почерком доньки багатіїв. Губадура роздувала хуба¬бубу й голосно нею цюкала, стежачи, як математичка вдає, що не помічає.
Після того, як Губадуру викликали до дошки, і вона замастила крейдою піджачок, який шив їй на замовлення сам Гапчук (так розпиналась її мама на батьківських зборах), вона оголосила страйк та зафарбувала маркером всі нігті. А потім ще домалювала великий перстень на середньому пальці. І, ясна річ, всім його демонструвала.
Потім ми втрьох пішли на перерву.
Весь день розгублена й якась зніяковіла Ліда виводила на сторінках зошита очі, схожі до їжаків, і ледь зводила голову, щоб обдивитись, а чи не вбрався хтось гарніше за неї. Семестр тільки¬но почався. Я ще ніяк не могла вклинитися у графік, і перші два уроки знаходилась у стані сомнамбули. Ціле літо майже без перерв, навіть під час відроблянь на дачі та поїздки на вісімнадцять днів до Карпат у зону під назвою «Долина», де гір я так і не бачила, як не бачила і відпочинку, хіба що вікна замащених якоюсь смолою, чимось облитих шпалер бараків, де ми жили, та водянистих холодних макаронів у алюмінієвих мисках. Бррр. Цей весь час майже без передиху я провела там. Певно, тому у малинову ніч ніхто не торкнувся моїх речей, хоча у всіх дівчат крали все, включаючи гребінці й парасолі, а потім вони з награною нехіттю відціловували поцуплене. І тому у королівську ніч ніхто не пожалів на мене своєї зубної пасти. Я навіть не пригадаю, як виглядали сусідки з моєї кімнати. Хіба що можу знову розкашлятись від самої лише споминки про ті страшні дейзіки, якими вони пшикалися перед дискотекою.
Губадура за літо майже не змінилась. Вона лишилась все такою ж кругленькою коробочкою з відвислим пухким животом та Х¬подібними товстуватими кінцівками. Зате їй вже дозволяли фарбуватись. З чого вона активно і з азартом користувалась. Я сама, як була у кінці шеренги на уроці фізкультури, так там і лишилась — прозоре дитятко з гострими колінцями та ліктями у шрамах.
Ліда ж примусила всю лінійку у шкільному дворі першого вересня ойкнути й заколотитися. Вона витяглась ледь не до метра семидесяти, отримала вузьку талію та довжезні засмаглі на бронзу ноги. Вбралась у коротеньку спідницю, сандалі на підборах та прозору мережану сорочечку, з під якої визирали акуратні шлейки бюстгальтера. З тих пір вона часто замріяно облизувала губи, закидала ногу на ногу й виставляла на показ тендітні шлейки від чашечок­півторачок. Вона була першою з класу, хто започаткував моду на ліфчики і тампакси.
Ліда влітку їздила до Туреччини разом зі своєю зведеною сестрою, старшою на три роки. То була ще та діваха, про неї гуділа мало не щодня вся наша школа. І район теж. Там вона, Ліда, закохалася на віки та цілувалась по справжньому — з язиком. Й показала на перерві за рогом школи в себе на зап’ястку вирізане лезом «супутник» старанне підсохле слово «САША К». Казала, що воно ніколи не зійде, що там був цілий ритуал, що назовсім лишаться шрами. А він, цей Сашак обожнюватиме її до смерті.
Я байдуже потисла плечима. Губадура ледь не гепнулась від цікавості та слабких нервів. Нас охопило тремтіння невідомого, непізнаного дорослого світу.
— Гуляєм фізру, — рішуче відрізала Ліда, заховуючи шрам під рукав. — Я вам коє¬шо розкажу.
— Гуляєм, — погодилась (а чи варто це відзначати?) Губадура. Я знову байдуже смикнулась. Знаю, мене всі вважають безхребетною та сопливою, начеб не маю своєї думки, то й плентаюсь як язик п’янички з боку в бік.
Але мені було чхати мікробами на тих, хто стрибали через резинку на східцях шкільного ґанку й осудливо перешіптувалися, коли ми пройшли повз і звернули в бік дев’ятиповерхівки. У ларьку Ліда купила нам всім трьом снікерси. Ми видерлись на гірку на дитячому майданчику й близенько сіли навпочіпки, як качечки.
— Можна, можна я скажу? — причепилась Губадура, скубаючи нас з Лідою.
— Давай, — неохоче відказала остання й кліпнула чорними циганськими очима. Ліда була русявою, світленькою, але важкий погляд та коричнюватий контур губів видавав у ній кров дітей світу.
— В мене вчора почалась параша! — Губадура ледь не вибухнула пітардою від радощів.
— А це що? — спитала я.
— Місячне, дура, — фиркнула вона. Ліда мовчала, дивлячись у бік. Її не цікавила наша маячня. — Треба, шоб і в тебе все почалось. Бо з тобой ніхто дружить не буде, — повчила мене Губадура.
— Віка … брала, — відрізала Ліда.
Ми завмерли і тупорило переглядались. Я хотіла було знов спитатись, а що це. Але з глевкої мовчанки вчула, що ліпше забути про існування знаків запитання.
Ліда повільно розгорнула снікерс, невимушено подивилась на нього, звівши зіниці на кінчику свого носа. Потім повільно відкусила шматок.
— І як? — Губадура притисла круглу п’ятірню собі до горла.
— Солоний, — з вдаваною байдужістю відказала Ліда.
— Фєєєєє, — скривилась Губадура, скрючивши вже обидві ручки під своїм багатозначним підборіддям. Вона навіть трохи потрусила ногою у зелених капронках, як собачка, якій чухаєш пузо.
Ліда знову ефектно помовчала.
— Дура ти, — зітхнувши, вона ще відкусила від свого снікерса. Цей шматок був значно більшим, так що ледь прожувала.
— А ви знаєте, шо шоб того, забєрємєнєть, то тре отой¬во глотать, — шепоче Губадура задля реабілітації.
— Що глотать? — ні, це не я. Я просто заткнулась.
— Ну того… ото біле, — сама розгубилась Губадура.
— Да? І нашо? — Ліда поправляла чолку. І з­під лоба хитрюсінько поглядала на нас.
— А я откуда знаю! Бачила у папи такий журнал. То там таке… ТАКЕЕЕЕЕ, дєвки, шо і не придумаєш!
— Принесеш, — відрізала Ліда, — Пішли звідси.
Ми злізли з гірки. Коли Ліда скочила на землю, то пацани, які пили пиво під ларьком щиро вітали її шкільну плісировану спідницю, що звилась у небо степовою циганською ватрою.
Часу було достатньо, аби постирчати у роздягальні біля спортзали й порозбиратись з дєвками з паралельного, хто тут модніша. Губадура, шепчучи собі під носа «самі бляді», завбачливо розминала пальці, на випадок, якщо виникнуть ускладнення з однією
з цих мочалок.
На крайняк прийде Віка, зведена сеструха Ліди. Віку боялись всі, з директором включно. Вона єдина могла собі дозволити ходити у роздертих джинсах з двома дірками на дупі, сережками з пір’ячком півня і у прозорих кофтах¬сіточках. Іноді навіть з ліфчиком.
Я у чосах участі не брала, та й рятувало те, що тушка моя незначних розмірів. Бити мене було непрестижно. А сама… мені подібне було ні до чого. Я собі глухонімою рукою виводила у зошиті з геометрії спіралі, в центрі яких розливалась велика блискуча чорна зіниця. Я ніколи не малювала всіляку попсу: губки, сердечка, дівчинок хлопчиків за ручку, чи якусь біч з виваленими цицьками майже без спідниці, як це полюбляла робити Губадура. У неї було багато всіляких збочень, забігати до чоловічого туалету, наприклад. Або ж ставити навкарачки на черствий лід на стадіоні за школою двох¬трьох однокласників, котрі образили Лідку. Всі вони підпадали під вплив авторитету зведеної сестри Віки, але по¬справжньому кайфувала Губадура. Вона здирала з жертв шапки, кидала долі, топтала їх, футболила ногою рюкзаки.
Я в такі миті присідала десь недалечко на лавці й малювала. Вони всі не надто мене непокоїли. Значно більше ця лискуча всезряча зіниця, котра невсипуще зирила на мене з аркуша в клітинку.
Так само відсторонено переживала я шкільні дискотеки, коли дівчата курили в чоловічому туалеті, а я стояла на шухері. І не зважала на той факт, що серед усіх старшаків нас, шмаркатих малоліток, було лише троє. І що десь там, у темряві актової зали перекочовувала з рук в руки Віка, яка мала за нами доглядати. Ні, мені було абсолютно не лячно. Я байдужа до всього. Ніколи не тремтіла на уроках, не засмучувалась, коли Губадура на мене напирала за те, що на контрольній невірно розв’язала її задачу. Що на День Св. Валентина мене привітала лише листівка, написана потай мною ж власноруч буцім від уявного «старшого хлопця з сусіднього під’їзду».
Мене мало хвилювало те, що часом забувала вчити уроки, чи могла три дні носити той самий гольф, тижнями не причісуватись, хіба що мама десь заловить зранку й затисне у кутку з гребінцем, а я потім зі сльозами на очах після процедури видирання заплутаних жмутів, чимчикувала до міського скверику і спрагла до помсти рішуче прогулювала перший урок. Ці сорок п’ять хвилин я виводила у зошитах схематичні обличчя, котрі усміхались до мене й говорили. Говорили щось своє та цікаве. Байдуже, що контури їх тіл, перекиди тіней були списані з прохожих. Я їх крала собі для своїх корисливих цілей. Іноді мені наївно думалось, що всі люди навколо існують лише в ту мить, коли біля них є я, для мене, розводять свою карнавальність саме для того, щоб сфотографувала їх для своїх резервів пам’яті та уваги, щоб накидала на клітинки біологічного зошита. А потім прокручувала як плівку, ліпила колажі, монтувала та відроджувала. Ніби надзавданням всього людства було тільки перестрітися зі мною. А потім зникнути з поля зору й розвіятися, розпорошитися, розірватися на пікселі та молекули світла й повітря. Іноді я зустрічала тих, кого вже колись переписала для себе. Вони ходили, говорили, усміхались і, думаю, самі не здогадувались, що їх вже нема. Вони так і будуть плентатися до своєї офіційного смерті, не підозрюючи, що вже давно померли.
Мені часом здавалось, що нічого¬нічого довкола немає. Не існує людей, вони лише голограми, які я підживлюю з мороку електричним світлом своїх сіро¬зелених очей. І дерев, будівель, машин — нічого немає. Вся клоунада розігрується тільки для мене, ніби я така недалека і поведуся на їх фальшиві постави та ходи, постаменти та хідники. На їх вулиці та реклами, ефіри й політиків. Ніби я повірю в цю всю мішуру й заткну себе, переконаю сама себе, що щось довкола є. Крім чорної пустоти.
Та інакше не виходило. Я себе дурити не вмію. Усвідомлення хрумкої порожняви довкола мене пропікало крижаним страхом. Защіпало хребет, сходило терпкими мурашками.

***

— Маня! Закрий вуха! — гукнула мама з кухні, потім тихіше і не мені: — от ця мала, вся в свого батька, сидить порнуху втикає.
Я слухняно вимкнула звук. Маю дурну звичку вчити уроки під телевізором. О десятій почався якийсь молодіжний фільм. Я, сидячи на дивані, одним оком позирала у підручник з історії, іншим — на екран, де парочка гучно трахалась. Після маминих нападок я зумисне у повній тиші й темноті спостерігала їх жорстокий секс, закривши вуха долонями, і так само жорстоко шкірилась. Думала, що їм боляче.
— Странна в тебе якась дєвка, — відказав мамі жіночий прокурений голос, з таким неабияким зазіханням на еротичність.
— Та шо тут странного? — відказала мама. Зустріч скляних стаканів. — А твій кавалєр хіба нормальний?
— Ой, — зітхнув прокурений, — він ваще не обсуждається. Дурне дурним. Дістав вже. Я так не можу. Він мене не хоче, понімаєш? Ну не хоче. На мене, як на женщіну, геть не дивиться. І все… Наливай!
Єва (душенько, і чия жартівлива рука так тебе нарекла?) жила двома поверхами нижче і мала неабияку слабкість до моєї мами, як до жінки досвідченої в сімейних та сексуальних справах (на Євину думку). Вона приносила із собою якусь випивку, вони зачинялись в кухні й гомоніли годинами про чоловіків. Вірніше, про маминого коханця (і які в її віці коханці, думалось мені) та про Євиного громадянського чоловіка, юриста за освітою та пасічника за натурою.
Я багато чого від них дізналась, хоча й мало собі уявляла, куди можна прилаштувати цю інформацію. Особливо вражало, що, виявляється, Федя (…) на Ванессу Параді, а не на Єву (з її слів). І що тут дивного?!
Федя, який проживав періодами у Єви та іноді навідувався до нас, був для мене мало не ідеалом чоловіка.
Високий, підкачаний як і годиться для хлопця з провінції, з широким, але акуратним обличчям, з ямочкою на підборідді, що скидалась на попку груші.
Коли він тільки просувався у двері, від нього пахло саме так, як дурманно віє від цих старших і недосяжних хлопців на шкільній дискотеці — туалетною водою «Оріфлейм», горілчаним (що важливо!) перегаром і м’ятною ґумкою. А куртка і пальці щедро так смерділи сиґаретами.
Я підстрибуючи бігла до нього і вертілась довкола, щоб лише отримати якийсь кусень його уваги, розтяжку хитрих зелених очей, одну з тих посмішок, яку дарить дитина всередині дорослого іншій дитині. Я зі шкіри пнулась, аби він поклав мені на голову чи плечико свою широку сильну долоню, якось пригорнув чи приплівся до мене допомагати вчити уроки.
Колись Федя навіть поцілував мене у щоки, це був день народження. Від чого я три дні ходила задурманена і відірвана.
Іноді ми з ним сиділи поряд на дивані й дивились телевізор, доки Єва з мамою продовжували патякати в кухні. Я прикидалась, що розв’язую задачі з математики, і тишком поглядала на нього. Він вдавав із себе серйозного й сварив мене, що гризу нігті.
Я не знала, як саме він не хоче Єви, що це може значити, але була цьому безумовно рада.
Вони мені здавались двома полюсами — він північним, а Єва — страховим. Тобто страховим полісом. Себто в них апріорі не могло бути нічого спільного.
Але, допивши, рум’янолиця Єшка із запрілим лобом, до якого прилипла вифарбувана чорна чолка, вивалювалась з кухні, налітала на Федю, починала мацати його. Він — її. Вовтузіння у коридорі, хлопають двері, звук ліфта, який щойно відгукнувся на виклик. І вони відчалюють на свій поверх. А я сиджу самотня на дивані із закритими очима та вухами, і світло від телевізора лоскоче мої зблідлі малечі щоки.

***

З розмов мами і Єшки я дізналась, за маминою версією, коли все пішло не так у мені.
Тоді вони щойно розлучились із батьком. Мама плакала, баба плакала, всі сусідки плакали, подружки плакали, колишні однокласниці, родичі у селах, випадкові знайомі, тогочасні співробітники, татова сестра — всі плакали. А я ні. Я навіть не переймалась. Мені, залізяці ходячій, були далекими їх страждання. І вони всі плакали, а я мовчала і дивилась своїми широко розітнутими сухими сірими очима. З тих пір у мені якась гайка відпала, каже мама, я така і стала — дивна й неадекватна.
— А може, вона всігда така була, а ви не замічали? — турботливо цікавилась Єва.
— Може… може… Та ти ще не знаєш, — схопилась мама, різко щось пригадавши, — то якось було, що її в ліфті чуть того, не ізнасіловали. Я їй казала, не заходить з незнакомими! Казала! А вона… Ну то той мужик нажав на «стоп» і…
— Фу, — скривилась Єва, — і шо?
— Не знаю шо, вона каже, шо нічо не було. Маня каже, що дядя пісяв. Но…
— Ой­ой, і не кричала?
— Та не кричала, ступор у неї був. Її сусідка, та що з чотирнадцятого, Вероніка, ну, знаєш, у відкритому ліфті найшла. Мала сиділа на полу, хилиталась і дивилась на неї так странно, ну ти знаєш, як вона уміє.
— Боже­боже, — сплеснула Єва у долоні.
Я у той час у такому самому ступорі сиділа в кімнаті й дивилась «странно». Я зовсім забула про той випадок.
Мене трусило.
Я того дня йшла зі школи. Ще носила пістрявий портфелик із Сейлор Мун, значить, це було років сім. У нас щойно відремонтували ліфт, через що він став їздити повільніше, скрипіти жорстокіше, а зачинятись, хвилину­дві подумавши. Сусіди між собою жартували, що ремонтували його молдавани, через що по молдаванському він і кряжить.
Я надушила на оплавлений запальничкою пластмасовий пухирець одинадцятого поверху, всередину якого хтось запхнув жуйку. Ліфт їхати відмовлявся. Я згадала, що потрібно дочекатись, доки двері замкнуться, а вже потім тиснути на газ. В останні кілька секунд до вузької кабіни ліфта пробився дядько.
Я внутрішньо з’юрбилася, це був один із моїх найбільших страхів — цей ліфт і незнайомці у ньому.
— Ти далеко? — спитався від до мене, уважно обзираючи, але при цьому вдаючи зайнятість мобілочними справами.
— Одинадцятий.
— Високо. Боїшся висоти? — двері закрились. Він надвисав наді мною. Натискати погорілу кнопку мого поверху навіть не помишляв. І всі інші теж не збирався.
Я мовчала і дивилась у його вічі, закинувши голову, такий він був високий, а я маленька, потилиця почала нити, я відчула, що кров усе гірше поступає до мозку. Так і зомліти не довго.
— Боїшся висоти, дєвочка, — ще раз спитався, у його голосі з’явилась вдавана ніжність й турботливість. — Ти глуха?
Я не зробила жодного руху.
— Боїшся. Я знаю, боїшся. Всі маленькі дєвочки чогось бояться. В тебе такі великі очі. А ти любиш кукли? Любиш, я знаю. Хочеш, зараз тобі одненьку красиву покажу? — дядько усміхаючись взявся вовтузитися із ширінкою.
Я забилась у куток, інтуїтивно відчуваючи, що зараз станеться щось страшне.
Дядько вийняв зі штанів невеличку мляву редиску землистого кольору. Тримав у лапах, злегка трясучи, дивився у моє перелякане личко.
— Візьми, візьми, така хороша куколка, вона так хоче, щоб ти нею гралася. Ти ж любиш гратися? Такі маленькі в тебе пальчики… — дядько підходив до мене. Пробував схопити за руку.
Я сповзла по стіні, обклеєній фантиками з машинами і голими цицьками, прямо на обісцяну долівку ліфта. Затулилась долонями. «Будь ласка, поїдь, будь ласочка, поїдь, будь ласочка, відчиніться двері… Відчиніться… відчиніться… раз… два… три… чотири… п’ять… шість… сім… відчиніться… вісім… дев’ять… десять… одинадцять…»
І двері відкрились! У отворові стовбичила рятівниця¬сусідка з чотирнадцятого. Дядько швидко запхнув свого ватяного пупса собі до джинсів і з байдужим виглядом, позираючи у стелю, пішов геть.
А я так і сиділа, закривши вуха долонями. А очі мої істерично блистіли.
Всі вирішили, що це той маніяк настільки мене налякав, що я стала мовчазна, задумлива, з таємничим блиском у вирячених очах.
Насправді, тоді я усвідомила, що можу впливати на плин подій, рух предметів. Що мені дали силу!
Ме­ні да¬ли си¬лу!

ШО ПРО АВТОРА:
Ярослава Литвин урожаю 86 року, не зважаючи на те, що народилась у Петропавловську-Камчатському, за національністю та походженням українка, а не корячка, як дехто думає. Не являється родичкою Володимира Литвина (але це ще не доведено).
За своєю спиною має два виданих романи — «Ігри» (2006) та «Пухнаста» (2007).
Сайти: www.lytvyn.com
http://sumno.com/content/view/2165/1/

рейтинг:
0
 
(0)
Количество просмотров: 37857 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode